Образ дитинства в творчості Б

Образ дитинства в творчості Б.Д.Грінченка

Я безжурний веселощів спів

Обминав на своєму віку,

Свою силу віддав без жалів

Я на працю поважну й тяжку…

В вічі глянуть не сором людям,

Озирнувшись на довгу путь:

Я свій хліб заробив собі сам,

З мого хліба і люди живуть.

Борис Грінченко.

В автобіографії Бориса Дмитровича Грінченка ( 9.12.1983-6.05.1910) є рядки про дитинство, які проливають світло на всю його долю: «Писати я почав дуже рано – ще шестилітнім хлопчаком, але по-московському, бо українську мову з нашої сім'ї було вигнано яко мужицьку… Але одного разу (був тоді в третьому класі), почув, як одна пані похвалила при мені українську мову Т.Шевченка. Став писати по-українському, а вдома знайшов «Кобзаря» в батька в скрині, і враження від цієї книги покрило всі враження, які мав досі від книг…».

Чарівний мрії світ – дитинство! Дитинство - пора, коли збуваються всі бажання, коли немає нічого неможливого. Пора радісного сміху, ніжної маминої колискової, перших батьківських повчань, першої прочитаної книжки. Саме змалечку в дитячій душі засівається зерно любові до книжки - на всі літа. Т.Шевченко, І. Котляревський, Г. Сковорода спонукали Бориса Грінченка до написання перших власних творів. Він писав для дітей і про дітей. Відомі його казки «Два морози», «Маруся та князенко», «Снігуронька», «Сирітка» та інші. В своїх казках письменник учив шанувати добро, зневажати зло, співчувати тим, хто зазнав несправедливості. Письменник прагнув, щоб українські діти знали не лише про буття свого краю, а й про життя та звичаї інших народів світу, через те писав оповідання про різні країни.

Разом з тим, Борис Грінченко тривалий час працював учителем, «народним педагогом». Уважно спостерігав за шкільним життям своїх учнів, тому в нього накопичилося багато вражень, що дало змогу пізніше втілити спостереження в художні твори (їх створено близько п'ятдесяти). Тематичний діапазон їх досить широкий: це оповідання про дітей «Олеся» (1890), «Грицько» (1890), «Кавуни» (1891), «Украла» (1891), «Дзвоник» (1897); про тяжке сирітство, поневіряння й самотність, через які в підлітка з'являється навіть думка про смерть, самогубство («Сама, зовсім сама» (1885), «Ксеня» (1885), «Сестриця Галя» (1885).

Усе своє педагогічне життя Б.Грінченко присвятив проблемі створення нової української школи, яка б ґрунтувалася на гуманістичних засадах і привела б український народ до національного відродження. Наприклад, у своїй праці "Якої нам треба школи" педагог робить висновок про необхідність навчання дітей рідною мовою, бо "діти, що вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в їх хисту, й душею вони моторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою. З чужомовної науки дитина дуже часто стає якоюсь недотепною, важкою на думку".

Педагог наполягав на тому, що нова школа повинна надати освіті розвивальний, виховуючий характер. Він не вважав, що головним завданням школи є наповнення учнівських голів певною сумою знань. Уся суть народної школи полягає, на думку педагога, у тому, щоб виховати розум дитини, розвинути, зміцнити його, зробити дитину придатною для подальшої діяльності.

Борис Грінченко стояв на тій позиції, що всі знання, які учень набуває у школі, повинні бути засобом для розвитку розумової сили учнів, і всі предмети навчального курсу повинні строго відповідати цій меті.

Уже значно пізніше відірвану від народних джерел, зокрема від рідної мови, систему освіти Б.Грінченко викрив в оповіданні "Дзвоник" (1897). За темою і характером розгортання конфлікту цьому творові немає аналогів в українській літературі. В оповіданні йдеться про семирічну Наталю, яку після смерті матері віддали до міського притулку. Невдовзі, внаслідок зарегламентованості та постійного пригнічування особистості дівчинка втрачає живу душу і перетворюється, по суті, на автомат - настільки було вибито з неї волю та здатність мислити. Характерно, що все це сталося без видимих окриків та знущань, - так безвідмовно спрацьовує методична, здійснювана з дня у день система нівеляції природних, здорових начал у дитини. Вся увага зосереджена на зображенні моральних, душевних страждань дівчинки. Дитина опинилася в незвичних для неї умовах, серед людей, які не хочуть і не можуть зрозуміти її душі. Здавалося б, тепер Наталі стало краще: вона нагодована й одягнена, спить у теплому ліжку, «начальниця» її не б'є і не лає. Та все ж дитині неймовірно тяжко: щоденне глузування з "селючки", обзивання нестерпним прізвиськом, відокремлення від інших, відчуженість тяжким гнітом придавили її.

Символом повсякчасного нагадування про непотрібність усіх поетичних рис, дарованих людині від народження, став в оповіданні… дзвоник.

По шістнадцять разів дзвенить він протягом дня згідно із запровадженим у цьому закладі режимом, і Наталі вже здавалося, що "вона й не живе. Вона слухається дзвоника", котрий нараз почав уявлятися їй якоюсь живою істотою, що забирає в неї волю. Цілковитого підкорення режиму було досягнуто. Наскрізний образ дзвоника, створений письменником, напрочуд зримо підсилює і довершує відчуття нестерпності казарменного режиму. Дзвоник паралізує волю дитини, сковує її думку. Все це вражає дівчинку настільки, що в неї з'являється думка про самогубство. Коли Наталя, яка повсякчас перебувала в якомусь сонному стані, спитала в "начальниці" , чи можна їй утопитися, відмову останньої сприйняла вона цілком слухняно: її ж бо тільки й навчено було - автоматично все виконувати, не протестувати.

Цей епізод психологічно гострий, важливий. Читача проймають сльози, співчуття до бідної дівчинки і водночас ненависть до «вчителів», до тогочасного режиму жорстокості . Цим оповіданням автор ще раз підкреслює та осуджує антипедагогічну діяльність "спеціалістів", яка, базуючись на певному жорстокому регламенті, пригніченні, калічить людину, вбиває в ній волю та здатність мислити.

Особливо вдавалися Грiнченку твори з життя дiтей: "Олеся" (1890), "Украла" (1891), "Кавуни" (1891). Вони вiдзначаються авторським гуманiзмом, глибиною проникнення у свiт дитячоi психологii. Хрестоматiйним стало оповiдання "Олеся", юна героiня якого не побоялася завести татарський загiн у драговину i потiм заявити: "Я не поведу вас далi, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей лiс, i ви не вийдете вiдцiль". Героiчний вчинок Олесi пiдносить патрiотичну iдею вiдданостi своєму народовi, наголошує, що «кожен повинен боронити свiй рідний край,

не жаліючи життя.

Б. Грiнченко, як i I. Франко, В. Короленко, В. Стефаник, змальовуючи життя й виховання дiтей в тогочасних суспiльних умовах, реалiстично i всебiчно вiдтворював за допомогою введених до тексту дiалогiв та монологів психологiю своiх маленьких героiв, спосiб iх мислення. Монологи допомагають розкрити душевний стан героя, якнайглибше передати його почуття. Наприклад, внутрiшнiй монолог Марини з оповiдання "Сама, зовсiм сама": "А жити ж як? Якi заробленi грошi? Були – усі вже потрачено. Зостався тільки п'ятак на півхліба. Вона тим жила два днi. Тепер треба шукати роботи. Де? Вона вже знала, що та хазяйка, в якоi вона жила, вже iншу замiсть неi взяла. Пiти попроситися, може б прийняла знов... А як нi? Що тодi?" В оповiданнi йдеться про тяжку долю дiвчини Марини, в якоi померла мати « І тепер ця смерть! Не сподівалася цього дівчина, не могла й думати, що так сталося. І вона не вірила тому… і цілуючи похололі материні руки, вона казала:

- Мамо, голубонько! Що вам? Погано?»

Дівчинка втратила роботу, яка дозволяла їй хоч якось існувати (бо певний час доглядала за хворою матiр'ю). Митець з великим тактом розповiдає про спробу Марини знайти роботу, про побутовi складнощi i, врештi-решт, про ii самогубство.

Почуття повнокровного художнього буття в дитячих оповiданнях Б.Грiнченка досягається не лише вiдображенням багатогранностi життя, але й рiзноманiтнiстю форм та інтонацій: вiд тонкого лiризму до справжнього драматизму. Ось як за допомогою дiалогу передається внутрiшнiй стан дівчинки Ксені з однойменного оповідання.

"Я поцiлував ii просто в очi i побачив, що вона плаче.

Ксеню, голубко, чого ти?

Ох, Василю, так чогось тяжко... Дома б'ють та лають... Он поiхали

і хлiба не кинули...

Як то? Ти нiчого ще не iла з ранку?

Нiчого.

-Чому ж ти менi не сказала?

Так... нащо. Я й без хлiба перебуду.

Але я вже не слухав i бiг додому. За кiлька хвилин я повернувся з усякою iжею".

Або (iз оповiдання "Сестриця Галя"): "Цей випадок розiгнав Iвановi мрii. Вiн пiдiйшов до плачущих дiтей.

- Не плачте, дiти, годi! Промовив вiн, голублячи iх.

- Я маму хочу! - невгавав малий Василько.

- Маму!- хлипала, тручи руками очi, Одарка.

- Мами нема, дiтки...- тихо, ледве промовив батько. Мами нема: вона... пiшла...".

У першому випадку письменник акцентує увагу читачiв на тяжкому життi Ксенi, бо мачуха постiйно знущалася з неi. Автор розкрив багатий внутрiшнiй свiт дiвчинки, ii вразливiсть. У другому - вiдтворено трагiчну ситуацiю: вмирає мати, залишивши чоловiка з трьома малими дiтьми. У своiх творах Б. Грiнченко настiльки вживається в свiт дитини, що iнколи неначе дивиться на навколишню дiйснiсть ii очима.А деякi фiгури дорослих стають другорядними. Наприклад, вчитель, батюшка, батько, мати й батько Грицька (оповiдання "Екзамен",. "Дзвоник", "Грицько") не є об'єктами спостереження письменника, вони вiдiграють лише допомiжну роль.

Глибиною проникнення у внутрішній світ дитини позначене оповідання "Украла" (1891), у якому йдеться про завжди голодну школярку, що взяла без дозволу шматок хліба в товаришки. Виховна спрямованість твору очевидна: автор прищеплює юному читачеві почуття співпереживання, осуджує бездумність і черствість.

Факти життя Б. Грiнченка в дитинствi та юностi сприяють глибшому проникненню в реальну життєву пiдоснову його оповiдань, саме дитячi та юнацькi враження позначилися на багатьох творах письменника взагалi i дитячих оповiданнях зокрема. Григір Тютюнник зазначав: «Кожен письменник обирає тему найближчу, найріднішу його життєвому досвідові і – неодмінно – своєму ідеалові людини в тому часі, у якому він живе. Найдорожчою темою, а отже й ідеалом завжди були і залишаться доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах». Це твердження можна віднести і до Бориса Грінченка. Але наявний у оповіданнях значний автобiографiчний елемент все ж не дає нам права ставити знак рівності мiж автором та оповiдачем.

Питання, підняті автором у творах, залишаються актуальними і на сьогодні. Особливо прикро, що в нашій країні щороку збільшується кількість дітей-сиріт, дітей, які знаходяться на межі виживання. Варто пам'ятати, що кожна дитина повинна бути щасливою, вона має на це право! А ми, дорослі, повинні створити відповідні умови, зробити так, щоб замість сліз лунав сміх, а чисті дитячі серця були наповнені любов'ю.