Untitled
  • Головна
  • Письменники
  • Галерея
  • Бібліотека
  • Реферати
  • Карта Сайту
Hosted by uCoz

ОСТАП ВИШНЯ
МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ

Письменник не має жодного сумніву, що він таки народився, хоч мати років з десять казала синові, що його «витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». Ця подія відбулась 1 листопада (за ст. ст.) 1889 року, в містечку Груні Зіньківського повіту на Полтавщині. Але насправді він народився на хуторі Чечві, поблизу Груні в маєткові поміщиків фон Рот, де працював батько.

Умови для розвитку були непогані, бо мама була поруч малого сина, годувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку.

Один дідусь, швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Груні.

У батьків було аж сімнадцятеро дітей, «бо вміли вони молитись милосердному». Одного разу батько сказав про сина, що той писатиме, і це віщування з часом справдилось. Письменниками так просто не стають. їх завжди супроводжують якісь незвичайні явища, події, а якщо цього у житті не буває, то не буває й письменника.

Втім головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє все ж таки природа — картопля, коноплі, бур'яни. Саме вона навівала на дитину різні думки, а дитина сиділа собі і думала, думала. Все це відбувалося на городі, у картоплі, де хлопець сидів і колупав ямку, підриваючи картоплю.

Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку.

«Як покаже, було, батько череска, або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь».

З раннього дитинства добре запам'яталась авторові одна подія:

«Упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з—за могили як вискочить, а кінь — убік! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнів зо три після того хворів».

Тоді він зрозумів що, мабуть, потрібний для літератури, якщо в такий момент не вбився. Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше хлопця віддали до школи — не простої, а «Міністерства народного просвещенія». Вчив старенький учитель Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Може, ця лінійка виробляла літературний стиль письменника.

«Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?»

Саме тоді почала розвиватися у автора «класова свідомість», і хоч за наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто поводився, «як чистий лейборист». А коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під веранду та й шепотів: «Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу...»

До школи пішов дуже рано, не було й шести років. Коли скінчив школу, батько ,повіз сина в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу закінчив 1903 року, зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути поштово—телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду». Але працювати: було ще рано, бо хлопцеві виповнилося лише тринадцять років.

Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сім'ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово--фельдшерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».

Вперше попавши до Києва, автор йшов, роззявивши рота, бо все йому було цікаво. Закінчив школу, став фельдшером. А потім було нецікаве життя. Служив, вчився. Згодом вступив до університету.

Найбільше враження на автора справила книга «Катехізис» Філарета. її треба було не просто читати, а знати напам'ять. Дуже любив книжки з м'якими палітурками:

«Їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить.

Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у п'ятах.

А решта книг читалася нічого собі».

У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло Грунський. Перші матеріали — фейлетони.

1921 року працював в газеті «Вісті» перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і стати письменником:

«Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації,— думаю собі,— в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі,— робитиму».

Зробився Остапом Вишнею, та й почав писати...

Отак і пишу

І

Як ви пишете?

З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.

Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.

- Як я пишу?

Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома так:

- А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі…

Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певніше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більше; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше.

Давайте спробуємо.

Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій розповіді чи бесіді не буде ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна.

Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони, і, коли вдасться, - розкажу і як я їх пишу.

II

Працювати в газеті я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ.

Чому?

Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати вдома - ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дітей «у люди». Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на «казьонний кошт» у військово-фельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна - в Києві.

Чому саме батьків привабила військово-фельдшерська школа, а приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві?

У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було «казьонне», хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську.

Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію «на атестат зрілості»…

Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.

Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер «дуже трудно»: у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії… Не знаєш, за що вхопитися…

Тепер тобі стукнуло двадцять три, - ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або…

А нам було «значно легше»: закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і - «цабе, рябе, тр-р-р-р!». І то не на свої воли, а на куркульські або на поміщицькі!

Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це мріялося…

Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.

Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи.щось інше, даєш йому на підпис, він читає… Якось він мене запитав:

- А ви ніколи не пробували в: газети писати?

- Ні, ніколи.

- А ви спробуйте!

Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам'ятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик. Залишив я думку про працю в газеті.

Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.

Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?

Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: «Ни по-русски, ни по-малорусски, а так - мало по-русски!»

Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні.

Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.

1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК».

III

Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.

Прийшов я в Харкові до редакції газети «Вісті ВУЦВК» та й кажу:

- Чи нема у вас якоїсь роботи?

- А що ви вмієте?

- Знаю українську мову!

- О! Нам такі люди потрібні!

Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала…

За найкращого знавця української мови в редакції «Вістей», крім редактора, вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X.

До неї було мене й направлено.

«Іспита» я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач.

Почалася моя газетярська робота.

Було це, я ж кажу, 1921 року. У квітні.

А тепер уже 1954 рік!

А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.

І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе «в общем и целом» за газетяра.

Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.

Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по молодості сміялося весело та розложисто.

Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.

До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово «фейлетон». Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву - «усмішки», і це слово я люблю куди більше, ніж слово «фейлетон»…

Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону».

…Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (заввідділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: «Надрукувати в завтрашньому номері газети…»

«Бий тебе нечиста сила!» - думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак!

- А як підпишемо фейлетона? - питає Оксана.

Я беру в неї свій «твір» і підписую: «Оксана».

Таким робом перший мій фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у «Вістях», з'явився за підписом «Оксана».

Чому?

З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.

Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті, - і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати?

«Працюватиму, - думав я собі, - а там видно буде, на що воно закандзюбиться…»

Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.

Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку, на обід і перед світом другого дня приходив додому.

Життя минало в редакції.

Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав відділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу «Червоний перець», і за редактора літдодатків.

Не одночасово, розуміється.

А то одночасово у «Вістях» я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в «Селянській правді» за відповідального секретаря.

Попрацювалося, - нема де правди діти!

Разом із «Вістями» видавалася і газета «Селянська правда», яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори.

Я в «Селянській правді» працював за секретаря.

Сидиш, було, в кімнаті, заходить товариш:

- Драстуйте! Я - ваш редактор!

- Дуже приємно!

Дивишся, за місяць-півтора вже це «дуже приємно» говориш іншому товаришеві.

Редакторами «Селянської правди» довший час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.

- Попрацюйте в «Селянській правді», доки підберемо вам відповідну роботу!

Часто й густо редакторство в «Селянській правді» - то була робота за сумісництвом.

Газета виходила тричі на тиждень. Отож і було, як правило:

- Ви робіть, а я забіжу перегляну!

- А передова?

- І передову напишіть!

- А про що?

- Пишіть про кооперацію!

- Та минулого разу писали про кооперацію!

- Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію!

Обов'язково, було, редактор забіжить переглянути передову.

- Добре написано, дуже добре! Тільки кінця нема!

- Як нема?

- У кінці додайте: «А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії!»

Писалася передова про міжнародне становище, про культосвітню на селі роботу, все дно кінець додавався обов'язково:

«А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії».

- Та якось воно тут вроді…

- Нічого, нічого! Добра якась душа прочитає та, дивись, іще раз вивезе хліба на продпункт! Друковане слово - воно своє робить!

Був і такий редактор.

- Товаришу редакторе! Коли буде передова?

- А газета хіба виходить? - запитує редактор.

- Не виходить, бо нема передової!

- А раз не виходить, так навіщо ж передова? За дванадцять років безперервної технічної роботи в апараті редакційному було всього!

Проте з яким захопленням згадуються ці роки! Стінних газет тоді в наших редакціях не було. От я взяв та й написав усмішку «для внутрішнього вжитку» про справи редакційні. Про всілякі такі курйозні, більш-менш типові явища в редакційній нашій роботі, про чудернацькі вчинки різних редакційних співробітників-диваків (а де ж їх, скажіть, нема?!). Сміху було, хоч лопатами вигортай! Але це мене і згубило! Уже редактори почали:

- Ви вмієте, та не хочете!

- От на таку тему треба фейлетона! Розумієте, треба!

- Та не вийде в мене!

- А ви спробуйте! Про редакційні справи ж вийшло! Напишіть!

Почав писати.

Іноді виходило, іноді не виходило…

Згодом почало частіше «виходити», ніж «не виходити».

Почалося частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова…

Читав, думав: «Чому смішно? Звідки сміх?»

Діставав словники, збірники приказок… і т. д., і т. ін.

І прислухався. Прислухався і в трамваях, і на базарах, і по ярмарках, і по поїздах, - чому сміються, чого так весело?… І записував.

Чому я про все це пишу?

Ми ж з вами бесідуємо про те, як я починав свою роботу в українській сатирико-гумористичній літературі. Я не можу вам сказати, чи всі так починають і чи взагалі так слід починати.

Я не маю сумніву в тому, що тепер, коли ми маємо інститути літератури, інститути та факультети журналістики нашій молоді буде значно легше починати, ніж було нам.

Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й отакусінького під собою теоретичного грунту, те для наших молодих товаришів буде висвітлене у вишах.

Буде основа, на якій уже вишиватимуться візерунки.

А ми - самі снували, самі й вишивали.

IV

- Розмови розмовами, а як же все-таки пишуться фейлетони? Як?

А давайте я вас запитаю:

- Чому один письменник пише романи, другий - вірші, третій - драми, комедії і т. д., і т. ін.?

Є, розуміється, письменники, що можуть і те, й те, й те, а втім, один із жанрів у нього виходить краще, ніж інший.

Пише, приміром, чудесні ліричні пісні поет-сатирик наш Сергій Воскрекасенко, але в сатиричних своїх віршах він і сильніший, і плідніщий.

Силу-силенну таких прикладів можна навести.

Я не кажу, що людина народжується з якимись там сатиричними чи гумористичними «гвинтиками» в голові, але кожна людина має до чогось певного більший потяг, більше покликання, ніж до іншого.

А коли в людини є потяг чи покликання, приміром, до сатири, до гумору, вона ними, - сатирою та гумором, - більше й цікавиться, більше вивчає класиків сатири та гумору, народну сатиру та гумор, стежить за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі, тим самим задовольняючи своє до них покликання, а разом з тим виховує, збагачує, розвиває власні зерна сатири та гумору. Кінець кінцем сатира та гумор робляться справою її життя, її фахом, коли мова йде про літературу.

Розуміється, що все це розвивається не само по собі, а в загальному процесі розвитку нашої літератури і взагалі культурного нашого життя.

М. Є. Салтиков-Щедрін писав, як ви знаєте:

«Література знає такі людські дії, які мають у собі певну міру загадковості і щодо яких публіка ще не з'ясувала, порочні вони чи доброчесні. Філософи пишуть, з метою пояснити ці дії, цілі трактати; романісти беруть їх за основу багатотомних творів; сатирики роблять ту саму справу, закликаючи на допомогу зброю сміху. Ця зброя дуже сильна, бо ніщо так не збентежує порок, як свідомість того, що його вже викрито і що з приводу нього вже залунав сміх» [1][1].

- Ну, правильно, - ви своєї. - І потяг, і покликання до сатири та до гумору в нас єсть, і познайомилися ми з народною сатирою та з гумором, читали класиків, стежимо за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі і навіть, бажаючи працювати в літературі, закликали для цього на допомогу зброю сміху! Все зробили! А все ж таки - як писати фейлетони? Як писати гуморески?

Я можу вам розповісти, як, як мені відомо, пишуть чи писали інші письменники, з трудом можу розказати на окремих роботах-прикладах, як я їх сам писав, але як взагалі писати, не знаю і порадити нічого не можу!

Ви гадаєте, що я не цікавився колись, не допитувався, як писати? Допитувався! Але, на жаль, ніхто нічого певного мені не сказав.

- Як ви пишете? - питав я.

- А так: пишу, та й уже!

Один із відомих письменників-сатириконців (був до революції в Петербурзі журнал «Сатирикон») писав, кажуть, так: сідає за стіл, перед ним чотири смуги паперу, на кожній лежить авторучка, він на одну тему пише чотири варіації гуморески і кожну варіацію окремою ручкою. Несе ці чотири варіації до редакції і читає редакторові. Редактор дуже часто запитував, кажуть, письменника:

- А п'ятої варіації у вас нема?

Я не думаю, щоб твір дуже вже залежав од авторучки та від паперу.

Колись до мене завітав був народний художник СРСР Анатолій Галактіонович Петрицький. Сиділи ми, гомоніли, курили. Анатолій Галактіонович одірвав од коробки з-під цигарок кришку, взяв навпівспаленого сірничка, вмокнув сірничка в чорнило, сидить і дряпає, так собі - між іншим, сірничком по картону. А вийшов чудесний портрет.

Крім, отже, матеріалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба.

Якось улітку ми жили з одним нашим талановитим поетом в мальовничому селі на Полтавщині, над рікою над Сулою. Поет працював над перекладами з Пушкіна. А я милувався з нашого поета. Як поет працював? Він одразу, що називається, «з маху» з російської мови без єдиної помарочки «переписував» мовою українською цілі сторінки. Один варіант. Потім таким от способом - одразу другий варіант. Читається потім перший варіант, читається другий, з двох робиться один. Переклад готовий. Та який переклад! Можливо, що поет потім іще шліфував переклади, але того вже я не бачив, я розповідаю про те, чого був свідком сам.

Усі ж ви бачили рукописи великого Льва Толстого, читали про те, як він працював! Скільки він правив, скільки і ним самим, і для нього кожний твір було переписувано.. А потім іще правка в коректурі, коректура коректури, коректура в гранках.

Від цього хіба твори Л. М. Толстого були менш художніми? Навпаки! І хіба така кропітка над творами робота принижує велич Толстого?

Якось я запитав сина нашого українського видатного новеліста:

- Коли не секрет, розкажіть, прошу вас, як працював ваш батько?

- А чому, - відповідає син, - це секрет? Ніякий не секрет! Щоранку з батькового кабінету вигортали купи подраного паперу.

Але ж дивувалися письменникові сучасники, дивуємося ми, цілий світ дивується, як можна одним словом передати психологічний стан людини, двома-трьома словами намалювати цілу картину, а на одній-двох сторінках дати соціальний стан цілого вимученого народу!

Кожний робить, в даному разі пише, як уміє!

V

Найважче і найнеприємніше писати про себе.

Я ще раз кажу, що не маю жодного наміру давати якісь певні рецепти, як писати, та їх, тих рецептів, і нема. Я спробую розповісти, приміром, чому і як я написав свою «Зенітку», бо із моїх творів її, мабуть, чи не найбільше знають.

«Зенітку» написано під час Великої Вітчизняної війни.

Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось дуже веселе, таке, щоб і моя робота спричинилася до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялися, та не засміялися, а просто-таки зареготалися.

Одночасно щоб моя гумореска відігравала й певну, сказать би, мобілізаційну, підбадьорювальну роль.

Героями «Зенітки» я вибрав двох дідів: діда Свирида та його кума.

Чому я вибрав дідів?

Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтівку, то бодай вила. Я зробив старого діда партизаном (а хіба таких не було?), а в партизанах навіть кволі діди не сиділи без діла, а хоч обід хлопцям варили та коні пасли.

Чому я навів приклад війни діда Свирида з його бабою Лукеркою? Це - смішно, але в мене була ще й та думка, що, мовляв, не задавайтеся, фашисти, своєю технікою, своєю військовою наукою, - хоч які ви дуже такі муштровані, дуже такі сильні, дуже на військовій справі практиковані, - наші діди битимуть вас, маючи в руках не вдосконалені зенітки, а звичайнісінькі вила-трійчата.

Дідів, що попадали з кислиці, я прозвав льотчиками.

Такі контрасти: зенітка й вила, ціла військова муштра з одного боку і баба Лукерка з другого, таран і спідниця і т. д. Та ще коли старі діди по-своєму вживають у розмовах військових термінів (а хіба не поприщеплювалися такі терміни до нашої мови за час війни?!), - от і вийшло, кажуть, дуже смішно.

«Зенітку» свою я вигадав. Живого діда Свирида, того, що діє в «Зенітці», на світі не було. Але я певний, що подібні діди були, бо, якби їх не було, я б погрішив проти художньої правди і читач обов'язково десь, колись, - не тепер, так у четвер, - запротестував би… Читача не обдуриш! За десять років життя «Зенітки» я протесту жодного не чув.

Я розповів про те, чому я написав «Зенітку».

Як я її написав?

Це вже справа складніша. Із «Зеніткою» я «мучився» довгенько. Було багато сумнівів, чимало побоювань! А чи не образяться наші солдати, наші офіцери, що я їхню титанічну, героїчну, смертельну на війні боротьбу порівнюю з «війною» діда Свирида та баби Лукерки? Хоч я мав на увазі фашистську армію, а раптом комусь спаде на думку, що я - аж подумати страшно! - недооцінюю труднощів боротьби.

Чи не образяться наші безстрашні соколи-льотчики, що найсмертельнішу в їхніх руках зброю - таран - я воджу до тарана дідом бабиної спідниці?

Ще тільки готуючись писати, я радився з деякими товаришами та з першими моїми читачами: чи не може таке трапитися?…

А хто напевно міг сказати, трапиться чи не трапиться?

Вирішив писати!

Сам собі подумав вся справа в тоні, в підході, в певних межах.

Узяв та й написав.

Технічно як я її написав, питаєте?

Я її не написав, а розказав. Було це в Рязанській області, де моя родина жила в евакуації. Я приїхав до неї. В хаті було холодненько, був лютий. Уночі не спалося, а більше хукалося. Хукав я, хукав, ніякого тепла не нахукав. Хукнеш, а воно пара клубком вихукується. Розбудив я дружину.

- Ти не змерзла?

- Змерзла!

- Слухай, я тобі щось розкажу.

- Перед світом? Може, це тобі з холоду?

- Слухай, може, тепліше буде.

І почав: «Сидить дід Свирид на колодках, сидить і стружить верболозину…» І так до кінця.

Дружина почала сміятися. Потеплішало.

А вранці встав, нагрів біля чайника пальці, попрохав у хазяйчиної доньки-школярки чотири аркушики з учнівського зошита паперу «в кліточку», взяв олівця, бо чорнило замерзло, сів та й записав «Зенітку».

Так народилася «Зенітка»…

«Зенітка» - це гумореска, написана не на фактичному матеріалі, це, сказати б, чистісінький авторський витвір, домисел.

Давайте спробуємо поговорити про фейлетон, чи усмішку, як про наслідок певного життєвого явища, факту. Єсть у мене усмішка (чи хай буде фейлетон), що зветься: «У ніч під Новий рік». Матеріалом для цієї усмішки прислужився той життєвий факт, що по багатьох наших колгоспах голови колгоспів, щоб повлаштовувати на легеньку роботу своїх родичів, кумів, сватів і т. д., - призначають їх сторожами.

В одному колгоспі було виявлено по штату цілих вісімнадцять сторожів. Явище, розуміється, ненормальне, яке межує із злочином. Треба було висміяти це явище, звернути на нього громадську увагу, винести його на людське посміховисько. І таким чином припинити.

Як я підійшов до цього матеріалу, до цього факту?

Я собі уявив, що коли в колгоспі вісімнадцять сторожів і всі вони родичі чи приятелі, - ясно, що не всі вони діди, що це здорові, працездатні люди, які ховаються від роботи і мають за це ще й неабиякі трудодні.

Це була, так би мовити, вихідна точка, та грубка, від якої я почав «танцювати»…

Що може робити здорова, неспрацьована, молода людина вночі, коли вона сторож, а тому сторожеві тільки й діла, що в калатало калатати?

От я й почав їм роботу знаходити, на папері, звісно: і вони в мене і в підкидного грають, і борються, і на фермі симентальського бугая піднімають. Дійшло до того, що комсомолка Оленка на правлінні почала вимагати, щоб сторожам футбольного м'яча купили: хай, мовляв, не гуляють, а тренуються та Кубок СРСР для колгоспу виграють.

А остаточно я скомпрометував сторожів тим, що одного з них в ніч під Новий рік щось украло. - Люди читали, сміялися, а дехто, напевно, і чухався. А якби я взяв та й написав: «У такім-то колгоспі вісімнадцять сторожів. Розженіть їх!» Це була б не література. Справа літератури - своїми засобами звернути увагу на певне явище, висвітлити його, а для «вжиття заходів» у нас є інші відповідні установи.

Якось, бувши в однім районі, я звернув увагу, що клуби по селах здебільша позамикувано. Висять на клубних дверях величезні колодки-замки.

Я не допитувався, чому позамикали ті клуби, - для мене було ясно, що на культосвітню роботу в тому районі увага невелика.

Написав я фейлетона «Про замки та інші речі». Району я не називав, не називав і певного клубу, але вийшло, що я «попав у точку»; чимало було листів-одгуків на цей фейлетон, де писалося: от, мовляв, добре, що написали про замки на клубах: у нас уже нема замка, клуб працює і т. д., і т. ін.

Чому я із «смішного» саме боку підходжу до життєвих явищ?

Бо я намагаюся бути сатириком, а сатирики, як говорив М. Є. Салтиков, «закликають на допомогу зброю сміху»…

Коли б я був романістом, і цей факт мене б зацікавив, я б поклав його, може, за основу багатотомного роману.

Поет написав би, може, баладу, може, поему, може, пісню…

А моя зброя - сміх! Я глузую, кепкую, а частенько просто собі усміхаюсь.

М. В. Гоголь сказав: «Сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться».,

VI

Де береться матеріал, для сатирично-гумористичних творів?

Радянські письменники, сатирики та гумористи, здебільша гуртуються біля сатиричних та гумористичних журналів - «Перця», «Крокодила» та інших, що видаються по братніх радянських республіках. Працюють вони по редакціях газет та журналів. Редакційна пошта завжди дає такого матеріалу скільки завгодно.

Але, розуміється, найкраще бачити життя на власні очі, вивчати його, бути серед народу, отож найкориснішими завжди бувають поїздки в колгоспи, радгоспи, на фабрики, заводи, шахти і т. д., і т. ін. Сатирикам та гумористам це ще потрібніше, ніж комусь іншому.

Письменникова зброя - мова, слово. Веселу гумореску, фейлетона, гостру сатиру не можна написати спокійною, холодною, хай навіть і найлітературнішою мовою.

У сатирика та гумориста мова має бути жива, гостра, дотепна, наближена до мови, якою розмовляє народ.

Отож і доводиться прислухатися, записувати, знайомитися з фольклорними матеріалами і т. д., і т. ін.

Це для нас і необхідне, і обов'язкове, без цього веселої усмішки не напишеш.

Мені довелося повоювати зброєю сміху з ворогами радянського народу, панськими лакузами, продажними українсько-німецькими націоналістами.

Вся ця наволоч після війни кублилася по всіляких схронах у західних областях Радянської України. Все це вихованці всіляких гестапо та інших гадючих гнізд із своєю розбійницькою специфікою, жаргоном, побутом, вчинками і т. д.

Розуміється, що, сидівши в Києві, не вивчивши цього всього матеріалу на місці, мені трудно було б щось про них уїдливе написати. Треба, значить, було їздити в західні області, знайомитися з обстановкою каїнової роботи ворогів, говорити з місцевими людьми, що докладніше знали роботу цих запроданців, доводилося говорити і з самими «героями» темної ночі та густої хащі.

Наслідком тільки цього й могла вийти моя книжечка «Самостійна дірка».

Не було б моїх «Ленінград і ленінградці», якби я не побував у Ленінграді, наслідком поїздки в Запоріжжя з'явилися мої «Запорожці»; всі мої «мисливські усмішки» - результат багатолітніх мандрівок з рушницею…

Треба вам сказати, що і в «мисливських усмішках» нічого вигаданого нема: це все власні спостереження, все це було побачено, почуто, пережито.

Розуміється, все оброблено з мого погляду.

В кабінеті наш брат багато не висидить.

VII

Ми, на превеликий жаль, дуже бідні ще на теоретичні роботи в галузі сатирико-гумористичної літератури. Та появиться ж колись і теорія.

Що ж іще вам сказати?

Знайте найголовніше: «Не святі горшки ліплять!»

Захочете навчитися писати фейлетони, навчитеся, бо, ще раз підкреслюю, навчитися можна!

А нам, що вже чимало літ працюємо на ниві сатирично-гумористичної літератури, чекаючи молодої, гарячої, дотепної, веселої зміни, залишається тільки одне:

учитися, учитися та ще раз учитися!

Чекаємо до наших лав: будемо вчитися разом!

1954

Сом

Ви були коли-небудь на рiчцi, на Осколi, що тече Харкiвщиною нашою аж у рiчку Пiвнiчний Донець? Не були?

Побувайте!

…За славним мiстом Енськом Оскiл тече повз радгосп, i радгоспiвський садок, як то кажуть, купається в рiчцi.

Заплава рiчки Осколу, де вiн у цьому мiсцi розбивається на кiлька нешироких рукавiв, заросла густими очеретами, кугою, верболозом i густою, зеленою, соковитою травою. Як увiйдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травнi та в червнi…

Помiж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квiтками-горнятами на довжелезних зелених батогах!

А скiльки там водяних лiлiй!

Озеречка тi з'єднуються одне з одним вузенькими єриками, такими вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до iншого.

Дiвчатка, було, як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по заводях, - цiлий човен водяних лiлiй понаривають i їдуть додому всi в бiлих вiнках, i човник їхнiй вже не човник, а нiби величезна довгаста бiла квiтка рiчкою пливе…

Дiвчатка їдуть та й спiвають i "Човника", i "Тихо-тихо", рiзних чудових пiсень дiвчатка спiвають.

"Тихенький вечiр на землю спадає", в садку заливаються солов'ї, до Осколу з пасовиська спускається колгоспна череда, а з рiчки лунає грайливе "Човник гойдається серед води" або зворушливо-нiжне "Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дiвка косу чеше…"

Чарiвна рiчка Оскiл…

А скiльки там диких качок!

Як, бува, пощастить вам у тих мiсцях побувати навеснi чи влiтку, сiдайте ви на човна-довбанку i пливiть єриком тихо-тихо, щоб весельце ваше анi плеснуло, анi булькнуло…

I вдивляйтеся в очерет. Ви обов'язково побачите, як помiж густим очеретом мелькає голiвка чирятка-мами, а навколо неї манiсiнькi чиряточка, мов мишенята, шмигають…

А далi - он пробирається качка-крижень з криженятами…

А болотяних курочок! Як на путнiй колгоспнiй птахофермi курчаток-леггорнят. Тiльки дикi курочки не бiлi, як леггорни, а рудувато-чорнувато-крапчастенькi, на довгеньких ноженятах. I ноженятами тими вони бiгають по зеленому лататтi, як по паркету. Зелене латаття пiд ними навiть не вгинається - такi вони легесенькi - болотянi курочки…

До плеса чи до озеречка ви пiдпливайте ще тихше, - щоб анi звуку, анi шурхоту. На озерце не випливайте, а зупинiться бiля нього i дивiться. Обов'язково побачите або бiлолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнiв, широконосок…

Гуляють качатка, у теплiй водi купаючись…

Раптом тривожний мамин голос, тихе - ках! - i каченяток нема! Їх як злизало. Вони або пiрнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. I не дишуть! Небезпека минула, мамине заспокiйливе - ках! - i знову весела гра - купання серед озеречка.

Чарiвнi мiсця на рiчцi, на Осколi…

* * *

Тихо, тихо Оскiл воду несе…

- Якраз проти радгоспу рiчище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи лiворуч - велика ковбаня, цiле просто урвище пiд зверху тихою водою.

- Там така глибочiнь, що й дна не дiстанеш! Там нiхто нiколи дна ще не дiстав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвiниця пiрне! Їй-бо, правда! Пiрне з хрестом! Отака там глибочiнь!

Це так нам дiд Панько розповiдав.

- Боже вас борони там купатися! Втягує, вглиб утягує! закрутить тебе, завертить, бульк! - i нема чоловiка!

- А що ж воно, дiдусю, закрутить та завертить? Зверху ж нiби тихо.

- Та воно зверху вродi тихо, а пiд водою крутить. I крутить i вертить! Та то ще нiчого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани, господи, й помилуй! Ще за панiв було: сидимо ми з паном отут на березi… Нi, не так: пан сидить отут на березi, а я стою бiля пана. Вже сутенiло… Пливуть гуси. Великий табун панських гусей пливе! Коли це гусак як закричить - ге-ге-ге-ге! - та по водi крилами ляп-ляп-ляп! Гуси з криком усi врозтiч! Гусак ще раз - ге! - та крилами - ляп! - i нема гусака! Пiрнув пiд воду! А на тому мiсцi, де гусак плив, щось як ляпне по водi нiби чорною лопатою! Лясь! Тiльки хвилi водою пiшли. Я тiльки:

"Свят, свят, свят! Чорт, пане, чорт!" А пан у крик:

"Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!" Де там давай, хiба туди ружжо дострелить, на отаку глибочiнь?! Про-о-пав гусак! Отакi соми бувають!

- Невже-таки сом гусака ковтнув?

- Не вiрите? А ви хiба книжки Сабанєєва не читали? Менi пан її читав.

- А хто такий Сабанєєв?

- А мисливець такий знаменитий колись був i рибалка, що книжки понаписував: i про рибальство, i про полювання, i про мисливських собак. Пан казав, що дуже хорошi книжки понаписував Сабанєєв. Професор вiн був, чи що… Так у тих книжках написано, що колись було впiймано сома вагою на 400 кiлограмiв! Он який сом! 25 пудiв сом! Не сом, а корова! Так що ви гадаєте, що вiн гусака не проковтне? Та ви послухайте, що далi з тим сомом було. Да… Вирiшили ми з паном, або, вiрнiше, пан зi мною, впiймати того клятого сома! От наказав пан ковалевi зробити величезного гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, принiс до пана. "Ну, Паньку, - пан мене питає, - а чим ми того гака наживляти будемо?" - "Не iнакше, - кажу, - паночку, як гусаком. Сом, - кажу, - вже поласував гусячим м'ясом, I на гусака вiн пiде обов'язково!" Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так цiлою трохи на вогнi пiдсмажили, - гуска сита була! - та й почепили на гака. Гака того ми прив'язали на два зв'язанi налигачi, прип'яли до осокора та пiзно ввечерi й закинули в Оскiл. Соми, як ви знаєте, полюють за здобиччю вночi. Вдень сом може вчепитися на гака тiльки випадково. Закинули, значить, ми гуску в Оскiл i посiдали на березi, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Нiч тепла, мiсячна. Тихо, тихо навкруги. Тiльки чути за садком, як Христя, що панськi корови пасла, голосно виводить:

Якби ж таки того пана чорти були узяли,

Ми з тобою, мiй коханий, не такої б утяли!

Сидимо. Я вродi тої пiснi не дочуваю, а пан так i зовсiм не чує. Тiльки й запитав: "Хто воно ото так виводить?" - "Не знаю, - кажу, - пане, то не з наших, то хтось iз хутора на село через леваду йде". Сидимо, дрiмаємо. Пан налигача в руцi тримає. Коли це я-а-ак смиконе! А пан налигача не пускає. А воно пана тягне? Ну, тягне з берега у воду, в ковбаню, тягне та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу. "Пускайте, - кричу я пановi, - налигача до осокора прив'язано! Не одiрве! Пускайте!" А пан: "Е, - каже, - пускайте! Поводити його треба, щоб стомився!" Водимо ми, значить, та й водимо! А воно, як мотоне, як мотоне, а тодi й попустить. Тихо вродi. А потiм знов, як мотоне, як мотоне! А потiм знов пустить. А ми водимо! Водимо собi та й водимо!

- А далi що? - не витримав я. - Ну, водите, а далi?

- Далi? А далi водимо собi та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тодi й попустить. Водили ми собi, водили…

- Та швидше, дiду! Ну, водили… А витягли ви сома чи не витягли?

- Та витягли. Тiльки ж довго, дуже довго водили… Водимо ото собi та й водимо…

- Ну, вже витягли, слава богу, дiду! Ну, а далi?…

- Ох, i сом же був! Завбiльшки, як тобi сказати, ну, не менший, як звiдси до отiєї верби! Їй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудiв на п'ять, як не бiльше! Розчинили. I що б же ви гадали, що там у того сома всерединi було? У черевi?

- Гусак?

- Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!

- А що ж там таке страшне було?

- Було… Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетер-гордон Джой. Розшукував його пан по всiх усюдах: i листи скрiзь понаписував, i телеграми порозсилав, - нема Джоя… Заходжу якось я ввечерi до папа, а вiн ходить по кiмнатi та аж голосить: "Нема мого дорогого Джоя! Не знайдеться мiй дорогий Джой!"

- Як, - питаю я, - не знайдеться?! Аджеж ж знайшовся! - кажу.

- Як ізнайшовся! - пiдскочив пан. - Де ж вiн?

- Та ви ж його, пане, самi з'їли! У сома всерединi самi тiльки пiдпалини та хвоста витягли! - Було тодi вiд пана нам, але було й пановi гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив купатися в Осколi. Ото, як вiн купався, сом його й проковтнув.

- А ви, дiду Паньку, часом не той… не бре-бре, що сом собаку проковтнув?

- Не вiриш? А от у Сабанєєва в книзi написано, що в Уфимськiй губернiї сом проковтнув ведмедя, який перепливав рiчку. А ведмiдь це тобi не собака! Отакi соми бувають! А ти не вiриш…

- А не чули, щоб сом парового катера проковтнув?

- Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смiєшся? Ти думаєш, що катер для сома розмiром завеликий? Є такi соми, що й катера б ковтнули, так бояться.

- А чого вони бояться?

- Торохтить дуже, як рiчкою пливе. А якби тихо плив, могло б i катеру те бути, що тому Джоєвi! I незчувся б, коли у сома в черевi опинився б! Соми -вони такi!

* * *

Сом дуже сильна риба, могутня.

- Одного разу, - розповiдав менi один дуже заядлий i дуже справедливий рибалка, - стою на човнi з вудками на Днiпрi. Отам, трохи нижче од Плютiв. Тягаю лящi, язi, краснопери. Добре тодi клювало… Коли - гульк - серединою Днiпра мчить проти води човен. Швидко мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собi, за фокус-мокус: i мотора на човнi нема, i вiтрил нема, i веслами нiхто не махає, а човен, немов той глiсер, мчить. Коли це якраз навпроти моєї сижi човен як закрутиться на мiсцi, як завертиться, а потiм стриб уперед, а потiм знову круть-верть на мiсцi, i то нiби пiрне, то вирине, то пiрне, то вирине, - аж ось таки добре пiрнув i звiдти, з човна, раптом одчайдушний крик: "Рятуйте! Рятуйте!" Тихо… I знову: "Рятуйте! Давай човна!" Я за весла та до човна. На човнi переляканий дiдок, однiєю рукою в човна вчепився, а друга рука чомусь аж у воду з човна звiсилася. "Що таке?" - питаю. "Сом! Рятуйте!" - "Де сом, який сом?" - "На гаку сом". - "Так одчiпляйте, - кричу, - а то втопить!" - "Зашморгнуло на руцi, не вiдчеплю!" - "Рубайте шворку". - "Нема чим рубати. Пiдпливайте, може, вдвох щось зробимо". - "I давно вiн вас возить?" - "З-пiд Канева мчу!" Тiльки-но я вхопився за дiдового човна, а воно як потягло, як поперло, як поперло! Куди тому глiсеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хвалити бога, пiшов сом понад берегом i я встиг за кущ на березi вхопитися… Смикало воно, смикало - не вiзьме. Я мiцно за кущ держуся, а воно, видно втомилося… Та де ж не втомитися - проти води стiльки ото човна промчати… "Шворка ослабла, слава богу!" - каже дiдок. "Тягнiть!" - кажу. "Не пiдтягну". Аж ось i сам сом виринає i перевертається голiчерева на водi. Вуса ворушаться, i бульби з рота бульботять. Так нiби не скаже: "Ох i стомився ж я, товаришi рибалки! Дайте вiдпочити, я вас до Києва довезу!" Витягли ми сома на берег. Я й кажу: "Не вiр, бо звiр. Бий веслом по головi!" Дiд як гагакне сома веслом по головi i промовив: "Амiнь!" Показує руку, а вона шворкою нiби аж перерiзана у зап'ястi, пальцi пухлi та синi-синi… Ну й сом, я вам скажу! Як човен завбiльшки… "Та де, - питаю, - воно, оце страховисько, вас пiдхопило?" - "Трохи вище вiд Канева, - вiдповiдає дiдок. - Виїхав я на сома оцим човником, пливу собi, похрокую, самицю приманюю. Ну, як знаєте, пiд човном гак з наживою. Вiн як ухопить, як смиконе…, Ну й пiшло! А шворку я петлею за руку запетлював. Як смиконув вiн зразу, якби був я не вхопився за човен, лазили б ото по менi раки. Утримався все-таки! От халепа! Як же ми тепер додому дiстанемося? Не близький свiт!"

Сильна, як бачите, риба сом.

* * *

Сом - риба осiла. Живе сом в якiйсь однiй ковбанi i майже нiколи її не кидає. Дорослий сом. Молодi соменки й соменята - тi меткiшi, вони бродять по всiй рiчцi, на чужi "вулицi" запливають.

Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят…

Найкраще ловиться сом теплими лiтнiми мiсяцями, вночi.

Ловлять сомiв вудочками, бере вiн i на спiнiнг, а великий - на спецiальнi великi гаки.

Чим наживляти гаки на сома? Черв'яками, живцями, жабами, можна чiпляти шматки м'яса i т. д.

На великих сомiв на гака, як ви мали нагоду пересвiдчитися з нашої розповiдi, найкраще чiпляти гусака або гуску, собаку сетера-гордона або бурого чи гiмалайського ведмедя. На бiлого ведмедя сом не бере, бо бiлий ведмiдь звiр полярний, а сом любить теплi води й не дуже холодних звiрiв.

Як ловити сома?

Дуже просто: наживляйте гачка, сидiть i чекайте. Почне клювати - пiдсiкайте. Пiдсiкши - витягайте. Витягли - зразу ж берiть ножа i розчиняйте сома, бо були випадки, коли в сома в черевi знаходили рiзнi цiкавi речi: копчену ковбасу, вареного рака й пару цiлiсiньких шпротiв. Отже iнодi сом вам принесе не тiльки самого себе, як свiжу й дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну закуску.

Iнтересна риба сом!

За царського режиму, як свiдчать дореволюцiйнi рибалки-письменники, сом важив до 400 кiлограмiв, ковтав собак i ведмедiв. Можливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну i ковтатиме симентальських бугаїв i невеличкi буксирнi пароплави…

Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже вiримо. Радянському письменниковi не до лиця, - м'яко кажучи, - перебiльшувати.

А сома… сома менi самому доводилося бачити такого завбiльшки, як комбайн! Тiльки трохи довшого.

Це, дорогi нашi читачi, серйозно i без жодного перебiльшення.

Бенгальський тигр

Полювати бенгальського тигра треба їхати в Бенгалiю, бо це не простий тигр, як бачите, а бенгальський. Чому нас iнтересує саме бенгальський тигр?

Тому вiн нас iнтересує, що бенгальський тигр найбiльший з усiх тигрiв на свiтi, тому що завдовжки вiн 2,5- 3 метри i що самий хвiст у нього 80-95 сантиметрiв, так що, коли вам не пощастить заполювати цiлого тигра, а одбити в нього тiльки хвоста, то й тодi ви все-таки "имеете вещь".

- Де Бенгалiя? - питаєте.

На Бенгалiю з Києва треба їхати так:

Як минете Василькiв, Мотовилiвку i Фастiв - берiть не на Бердичiв, а на Жмеринку. Потiм на Вапнярку, Роздiльну й доїздiть до Одеси. З Одеси на Дарданелли, потiм на Суецький канал, звiдтам уже не так далеко до Iндiї.

Приїхавши в Iндiю, питайте, як вам пройти на Брамапутру.

Слово "Брамапутра", щоправда, щодо вимови трудне, але їхавши на пароплавi, ви частiше його самi собi проказуйте, щоб навчитися його вимовляти, а то буде й вам, як Даниловi Кiндратовичу, що приїхав уже до Iндiї, а там i запитав:

- Де тут, - питає, - Путрамабра?

Нiхто, певна рiч, з iндусiв йому не мiг на це нiчого вiдповiсти, - так вiн, бiдолаха, й вернувся додому без тигра.

Брамапутра, - та це ви й самi, положим, знаєте! - це рiчка в Бенгалiї.

Коли ви до неї дiйдете, там недалечко тече ще одна рiчка - Ганг, - так от мiж Брамапутрою й Гангом, у джунглях, найбiльше плодиться бенгальських, або, як їх ще взивають, - королiвських тигрiв.

Отам їх i полюйте.

Перед полюванням, майте на увазi, треба вам буде вибити довкола всi кобри i всi гримучi змiї, щоб, бува, котра не вкусила, перехворiти на тропiчну малярiю, - чи на жовту, чи на червону, це вже яка кому до вподоби, - потiм уже й полювати.

Хлiба з собою берiть тiльки на дорогу, доки до Бенгалiї доїдете, а в Бенгалiї там на кожному кроцi, як у нас бузина, росте хлiбне дерево, - круглий рiк на ньому ростуть плоди, - ну, як нашi книшi.

Тепер вони, щоправда, там по карточках, та проте не без того, щоб не можна було у Багдадi на базарi в якого-небудь раджi карточку купити… Гадаю що можна.

Iндiйський раджа - це володар цiлої величезної в Iндiї округи, вiн сам призначає, як от наш райторгвiддiл, зав картковим бюро, i не може бути, щоб той зав давав йому тiльки одну хлiбну картку…

Тигра полюють, як ви знаєте, для того, щоб винищувати цього страшного звiра, що наводить жах на цiлу округу, нападаючи на худобу, i навiть на людину.

Полюють його i для того, щоб мати величезну чудесну шкуру, смугасту й пухку, що так прикрашає собою кабiнет хороброго мисливця.

А ще полюють, добуваючи тигровi великi й страшнi пазури, висушують їх, труть на порошок i п'ють той порошок для хоробростi.

Iндуси, китайцi та iншi схiднi народи глибоко вiрять в чудодiйну силу порошкiв з тигрячих пазурiв i платять за них грубi грошi.

Як випити, вони кажуть, один тiльки такий порошок, можна набити тигрiв силу.

Одно кепсько: щоб мати цей порошок, треба, виходить, убивати тигра, а щоб убити тигра, треба, виходить, мати порошок.

Ну, нiчого: бувши вiд природи хоч i не дуже, сказать, хоробрими, але ж не зовсiм, сказать, i лякливими, - обходитимемось на першiй тигрячiй охотi без порошкiв, бо як довели останнi дослiди над порошками з тигрячих пазурiв - вплив їх на людський органiзм сильно закрiпительний.

А вiд цього й хоробрiсть!

Ну, що ж, коли нема, так нема!

Будемо, значить, крiпитись не порошками, а духом!

А в деяких випадках при полюваннi тигра такi порошки, як ви самi побачите, можуть навiть пошкодити.

* * *

Способiв охоти на тигра є кiлька.

Є спосiб з диктом i з молотком, про який менi розповiдав один iз досвiдчених охотникiв на тигрiв.

Полягає вiн ось у чiм.

Берете ви аркуш дикту, так, приблизно, з метр у квадратi i невеличкий молоток.

Iдете в джунглi, мiж Брамапутрою й Гангом, i, щоб привернути на себе увагу бенгальського тигра, на ввесь голос спiваєте:

Та не жалько менi

Та й нi на кого,

Тiльки жалько менi

На отця свого…

Тигр почує, i вже не ви його, а вiн вас почне полювати.

Тут уже ви будьте уважним i пильним, щоб не прогавити того моменту, коли тигр припаде до землi й, люто б'ючи себе хвостом по боках, приготується стрибнути i зробити з вас попередню перед антилопою закуску.

Як тiльки вiн стрибоне, ви раптово повертайтесь до нього й наставляйте дикта.

Тигр ударить всiма чотирма лапами в дикт i страшними своїми пазурами проб'є його.

Отут ви теж гав не ловiть: зразу ж швидко-швидко-швидко бийте молотком по пазурах i загинайте їх, пристукуючи до дикту.

I все!

Пригвожджений до дикту тигр уже не страшний звiр, а немiчне кошеня.

Ви вже тодi можете з його шкуру чи з живота здирати, чи, вдаривши кинджалом у серце, покiнчити з ним, а потiм уже бiлувати…

Майте тiльки на увазi, що бити тигра по пазурах, загинаючи їх до дикту, треба все-таки обережно, щоб не пошкодити пазурiв, бо ви ж знаєте, яка то цiнна рiч, що з неї виробляються хоробрi порошки.

Декотрi мисливцi, нервуючись, забувають про це й гатять по пазурах з усiєї сили, псуючи їх i позбавляючись через це такого цiнного матерiалу.

* * *

Дуже поширений i, треба сказати, дуже непоганий спосiб полювати на тигра iз слоном.

Таким способом полюють тигрiв iндуськi раджi й англiйськi лорди, що приїздять у гостi до iндуських раджiв, а тi вже частують їх, своїх дорогих гостей, охотою на тигрiв.

Перед цим індуськi раджi заздалегiдь принаджують до певного мiсця тигрiв, ставлячи протягом кiлькох тижнiв принаду з не зовсiм ще померлих, а вже до роботи не придатних тубiльцiв.

Коли англiйськi лорди поприїздять до iндуських раджiв у гостi i побачать, як ведуть тубiльця на принаду, вони роблять тому тубiльцевi ручкою i милостиво кажуть:

- Гуд бай!

Тигри, мiж iншим, iдуть на принаду не тiльки з тубiльцiв, а й з худоби: з корiв, свиней, овець i т. iн., але такої принади їм не ставлять, бо тодi не буде чим деяким англiйським лордам принаджувати польсько-шляхетних жовнiрiв генералiв Андерса, Бур-Комаровського та iнших арцишевських рачкевичiв.

Тигрiв, отже, принаджено.

Тодi приводять приручених слонiв, сiдлають їх такими нiби куренями, тiльки не з лiщини сплетених i соломою вшитими (англiйськi лорди й iндуськi раджi таких куренiв не люблять!), а зробленi тi куренi iз слонової костi й ушитi єдвабом.

Вантажать у тi куренi спочатку вiскi, бефи, пудинги й шампанею, а потiм уже англiйських лордiв, iндуських раджiв та камердинерiв.

Вишукується пiдроздiл тубiльцiв, щоб оточити те мiсце, де тигрiв принаджено, та наганяти їх на високопоставлених у куренях мисливцiв.

Ну, лорди й раджi їдуть, п'ють вiскi й шампанею, їдять бефи й пудинги, а тубiльцi наганяють на них тигрiв.

Як тiльки шасне мiж лiанами тигр, англiйський лорд каже iндiйському раджi:

- Подерж-но мого пудинга, - я його потiм доїм! А потiм до камердинера:

- Подай рушницю!

Камердинер подає рушницю, англiйський лорд стрiляє в те мiсце, де прошаснув тигр.

Лунає пострiл, за ним лунає одчайдушний крик, i падає мертвий тубiлець iз пiдроздiлу, що наганяє звiра на високопоставлених у куренях охотникiв.

Англiйський лорд задоволене усмiхається i говорить:

- Iєс!

А потiм уже доїдає пудинг.

Далi полювання йде таким чином: тубiльцi вбивають тигрiв, здiймають iз них шкури, англiйськi лорди везуть тi шкури додому, там їх вiдповiдно обробляють, пригвинчують до голови золоту дощечку з вигравiруваним написом:

Королівський тигр

Забив у Бенгалії (дата)

Власноручно лорд Сесіль-Кисіль

А потiм уже в палатi лордiв.

Нi! Стоп-стоп-стоп! Нiколи полiтики ми торкатись не будемо, а то ще допишешся до того, що лорд Сесiль-Кисiль подасть в палату лордiв нiби бiлль про те, що треба бiльше з Бенгалiї вивезти худоби та пшеницi, бо й грецьким монархiстам треба, i польсько-шляхетським жовнiрам треба, i гiтлерюгендовi, i бандерам треба… Стоп! Анi слова про полiтику!

Отакий, значить, спосiб полювати тигрiв iз слонами. Ми з вами, слава тобi господи, i не лорди англiйськi, і не раджi iндуськi, отже, нам з вами таку пишну охоту на тигрiв органiзувати тяжко.

Можна, звичайно, взяти напрокат слона або в зоологiчному садку, або в цирку, - але багато з ним клопоту, доки його до Бенгалiї довезеш та поки навчишся молоточком iз гвiздочком ним керувати.

Там, у Бенгалiї, позичити слона в якого-небудь раджi теж навряд чи пощастить, бо ви ж, слава богу, не англiйський лорд…

Клопотний, одне слово, для нас iз вами такий спосiб охотиться на тигрiв.

Проте його нам, як мисливцям, знати треба! Для цього й пишемо!

* * *

Непоганий i такий iще спосiб.

Викопується величезна й глибочезна яма на стежцi, якою тигри до Брамапутри ходять воду пити.

Яма та зверху добре маскується всякими вiтами, лiанами, тропiчною папороттю i т. iн.

Тигри йдуть воду пити увечерi, як уже смеркне.

На цей час ви залазьте в ту яму.

Залiзли й сидiть тихо-тихо.

Нi курити, нi чхати, нi кашляти не можна, бо наполохаєте тигра.

Ось iде тигр.

Вiн не зовсiм iще очухався пiсля сну, потягається, позiхає, чухає за вухом…

Ну, й не помiтить, коли: шелесть у яму!

Ви зразу накидайтеся на нього й лоскочiть.

Тигри страшенно лоскоту бояться… (Через те, мiж iншим, вони дуже ревнивi!)

Як тiльки ви його вхопили обома руками попiд пахвами, вiн зразу починає страшенно реготатись.

Але ви не пускайте його, боже вас борони! - бо з'їсть!

Лоскочiть, i лоскочiть, i лоскочiть!

Вiн качатиметься, регочучись, по ямi, i ви качайтесь iз ним…

Аж поки вiн не крикне:

- Ой, не можу! Пусти!

I ляже, мов непритомний.

Але ви ще з пiвгодини полоскочiть, тодi пускайте.

Готовий!

Залоскотаний тигр мертвiший од мертвого.

* * *

Ще про один спосiб охоти на тигрiв хочеться менi розповiсти.

Клопiтний вiн трохи теж, але для нас iз вами приступний.

Клопiтний вiн саме через те, що перед тим, як його вживати, тривалої треба тренiровки в перегонах на чималi дистанцiї.

Чимало часу треба загаяти, щоб прудко й довго могли ви бiгти, весь час позад себе озираючись.

Але нiхто ж нам з вами не заборонить мiсяцiв зо три тренiруватись годин по три-чотири щодня, бiгаючи спочатку на одному хоча б з київських стадiонiв, а потiм по перетятiй мiсцевостi.

Навпаки, всi думатимуть, що ви до фiзькультурної олiмпiади готуєтесь, i всi вас вiтатимуть.

Добре на таку тренiровку брати вашого пса, краще - хорта, а як хорта нема, тодi гончака, - можна й кунделя, тiльки щоб прудкий був.

Коли вже ви у своїх вправах дiйдете такого стану, що випереджатимете кунделя, - тодi вже можна їхати до Бенгалiї на тигра.

Порошкiв iз тигрячих пазурiв уживати при цьому способi охоти категорично не слiд, бо, як ми знаємо, порошки тi, закрiпляючи, надають охотниковi хоробростi, а тут треба не хоробростi, а якраз навпаки.

Тут треба легенької полохливостi, при якiй набагато збiльшується швидкiсть вашого алюру.

Приїздите ви в Бенгалiю, знаходите тигра, показуєтесь йому, - вiн одразу ж почне охотитись за вами.

Ви це знаєте, з цього не розгублюєтесь i свiдомо ведете його за собою на заранi намiчену вами галявину.

Мiж Брамапутрою й Гангом трапляються величенькi шматки степу, де пасуться жирафи, антилопи, носороги й iншi травоїднi тварини.

Отуди ви тигра й ведiть.

Iз зброї ви маєте при собi тiльки кинджал - i бiльше нічого.

Поки ви виведете тигра на галявину, вiн уже буде нервуватись, лютувати, зубами клацати i ось-ось стрибне! ось-ось стрибне!

Вийшовши на галявину, зразу бiжiть!

Тигр, розумiється, за вами…

Отут i пригодиться ваша тренiровка…

Ви бiжiть i частенько озирайтесь, поглядаючи на тигра.

Це не тiльки для того, щоб знати, чи не наздоганяє вiн вас, - головне тут не прогавити, коли вiн пiдсковзнеться.

А пiдсковзнеться вiн обов'язково.

Хоч який би був сухий степ, - все одно настане момент, коли вiн розчахнеться й упаде.

Тодi ви зразу на його i кинджал йому в серце.

Тигр - ваш!

* * *

Охота на тигра, як бачите, небезпечна i клопiтна. А найтруднiше в їй це те, що заполювати бенгальського тигра можна тiльки в Бенгалiї, а туди дуже далеко їхати.

Будемо сподіватися, що з часом чи Бенгалія до нас наблизиться, чи ми наблизимося до Бенгалії, бо клімат як спостерігають тепер досвідчені географи, міняється.

От - тоді ми пополюємо!

Бо заздалегідь уже будемо знати всі способи охоти на тигра, з якими оце ми вас познайомили.

Як варити і їсти суп з дикої качки



М. Т. Рильському

Був такий славнозвiсний орнiтолог Мензбiр, який на пiдставi багатолiтнiх спостережень i наукових дослiджень остаточно визначив, що дикi качки, крiм базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах i тихих-тихих плесах, по рiчках-колисках смарагдової Батькiвщини нашої радянської…

…Словом, ви поїхали на луговi озера, на очерети й на тихi-тихi плеса.

Само собою розумiється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стрiляє), набої i всiлякий iнший мисливський реманент, без якого не можна правильно нацiлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огiрки, помiдори, десяток укруту яєць i стопку… Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…

Їдете ви компанiєю, тобто колективом, так - чоловiка з п'ять, бо дика качка любить iти в супову каструлю з-пiд колективної працi…

У вагонi (чи на машинi) зразу ж ви почуєте:

- Е, черт! Стопку забув! Ви взяли?

- Взяв!

- Ну, як будемо вкупi, позичите! А залишусь сам, - доведеться з "горлушка"!

"Горлушком", за мисливською термiнологiєю, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву "право руля".

Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечiрнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останнiй золотий привiт i пiшло спать… Це ввечерi… А вранцi дика качка зривається шукати вашого пострiлу рано-рано, тiльки-но починає на свiт благословлятись.

Звуться цi часи у мисливцiв "зорьками" - вечiрньою й ранковою…

В цi часи ви чуєте i над собою, i перед собою, i за собою, i праворуч, i лiворуч шум - свист качиних крил!

Ви i сюди - бах? I туди - бах! I отуди - бах!

Ах, незабутнi хвилини!

На вечiрню зорьку ви спiзнились. Це обов'язково… Запiзнення на вечiрню зорьку - це мисливський закон. Виходячи ще з дому, - та що там виходячи! - ви ще напередоднi знаєте, шо на вечiрню зорьку ви обов'язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на гюлювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, i в час од'їзду ви вибiгаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих "Куди?" - кидаєте: "Спiшу, щоб на вечiрню зорьку спiзнитись", i галопом далi…

Словом, спiзнились… До озерця ви пiдходите вже тодi, коли качки "повиключали мотори", почистили зуби, зробили на нiч фiзкультурну зарядку з холодним обтиранням i, поклавши на водянi лiлеї голови, полягали спать…

Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копицi пахучого-пахучого сiна… Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь… Ви розгортаєте сiно, простеляєте плаща, лягаєте горiлиць, дивитесь на чорно-синє глибоке зоряне небо i вiдпочиваєте… А вiдпочиваючи, думаєте.

Ну, думайте собi на здоров'я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися…

- Ну, що ж, товаришi, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушницi й по мiсцях. Де ж це… стопка? Прохав же покласти!

- Що, нема?

- Нема!

- А я взяв! Я поклав собi за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзацi прив'язую, щоб не забути. По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш!

- Доведеться й собi прив'язувати! А сьогоднi, прошу вас, позичте вашої… Капризна це, я вам скажу, штука, як з "горлушка"… Повiтря чисте, на широке диханiє вiзьмеш, а воно темно, не встигнеш i зiтхнути, як уже "горлушко" бiля "донушка".

Тут i починається найцiкавiший момент качачого полювання.

Це коли старi, досвiдченi вашi товаришi по полюванню починають розповiдати рiзнi надзвичайнi випадки з мисливського життя.

Спiльна для всiх мисливських оповiдань риса - це те, що всi вони - факти, що все це насправдi було, що: "розкажу, то не повiрите, але це-факт!"

…Швиргається вгорi якийсь космiчний хлопчик зорями, залишаючи в чорно-синiй безоднi золотi смуги, рипить Вiз, дишель свiй униз спускаючи, блiдне поволi Чумацький Шлях, а пiд ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповiдань…

I вiльно дихається, i легко дихається…

Поволеньки голос оповiдача тихшає, потiм якось переривається i зовсiм затихає…

Сусiда тяжко якось зiтхає…

- Про що думаєте, Iване Iвановичу?

- Про Америку! Яка все-таки технiка.

- А що таке?

- Кажуть, двоствольну стопку видумали!

I тихо… Поснули…

"Раннiм-рано та ранесенько", ще ледь-ледь починає сiрiти, штовх вас у бiк:

- Вставайте! Вставайте! Час уже!

- Г-г-г! М-м-м!

- Вставайте!

- М-м-м!

- Б-б-бах!

З криком: "Бомбьожка!" ви зриваєтесь i мчите.

- Куди? Куди?

- В бомбосховище!

- Тю на вас! То я в крижня гахнув!

- I промазав.

- Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!

Почалася ранкова зорька…

Тут уже все залежить од вашого умiння, вiд майстерства i практики…

Качка, як вiдомо, птах… Вона - лiтає…

Як її стрiляти?

Дуже просто: цiльтесь обов'язково в око. I бахкайте.

- Бах! - i в торбу. Бах! - i в торбу.

А коли не повезе, тобто, коли бах-бах! - i повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в якогось iз мисливцiв кiлька качок, киньте:

- Карбованцiв, мабуть, по надцять тепер штука… Бо однаково, коли приїдете додому, несвiдомi члени вашого посемейства спитають вас:

- Дорогi, мабуть, тепер качки?

Ви на це не звертайте уваги й берiться зразу ж готувати янтаревий суп iз дикої качки…

Найперше й найголовнiше - обскубти качку.

Робити це краще в себе в кабiнетi. Щоб не заважало вам уже вискубане пiр'я, одчинiть вiкна й дверi, щоб вiтерець був: ви скубнули, вiтерець пiдхопить, i пiр'я вам не заважає… I качка обскубана, i кабiнет - перина…

Обскубли, тодi вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший:

- Уже обскуб! Мамо, зварiть супу!

Дуже це смачно у мамiв виходить.

Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:

- Та це ж курка, а не качка! - ви авторитетно заявiть:

- Це - качка. Тепер усi такi качки пiшли. Яровизованi…

- А чому в неї горло перерiзане?

- Чому? Чому? Все вам так ото цiкаво знати. Летiла, побачила, що нацiляюсь, виходу не було, взяла й… зарiзалась. Що ж тут дивного?! Варiть уже, прошу вас!

Залишається, отже, останнє: їсти суп.

- Як його їсти? Ложкою!

Попоївши, лягайте на канапу й читайте "Записки охотника" Iвана Сергiйовича Тургенєва. Прекрасна книжка!

1945

 

Hosted by uCoz