|
|
 |
|
|
Наприкінці XIX ст., з одного боку, завершується столітній період розвитку нової української літератури, а з іншого — з'являються нові її якісні риси, що набувають розвитку пізніше — у XX ст. Таким чином, доба XIX ст. являє собою цілісний комплекс традицій і новаторства в літературному процесі, об'єднаний, єдністю ідейно-естетичних закономірностей.
В умовах ліквідації ідеологічного диктату, прямих і непрямих заборон дослідження творчості ряду українських письменників і художніх явищ авторський колектив намагався об'єктивно розкрити умови появи перших рис нової української літератури, її становлення і формування як художньої свідомості народу, органічно пов'язаної з його суспільно-економічним, політичним та культурним життям, із розвитком національної свідомості, з боротьбою за національне й соціальне визволення. В умовах відсутності власної держави, колоніального існування України у складі інших держав без власних політичних і соціально-культурних інститутів українська література виступала чи не єдиним засобом збереження й розвитку етнічної самосвідомості, національної самобутності й консолідації народу. Українській літературі, за словами О. І. Білецького, «... не довелося бути тільки «мистецтвом слова», вона була ще в більшій мірі, ніж література російська, зразу всім: політичною трибуною, публіцистикою, філософією, криком, плачем, стогоном поневоленої народної маси».
|
|
|
 |
  |
|
