ДАВНІ ПИСЕМНІ ПАМ'ЯТКИВ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЦЬКІЙ

ТА ХУДОЖНІЙ ПРАКТИЦІ ІВАНА ФРАНКА

Давні писемні пам'ятки І. Франко вважав надзвичайно важливим і цінним джерелом вивчення історії краю, народу, його духовного і культурного розвитку. “...Наше старе письменство,— писав Каменяр,—являє собою... багату скарбницю не тільки нашої народної, але також загальнокультурної традиції, життєвої мудрості та моральної сили, що воно заховало для нас велику силу пам'яток духової творчості визначних одиниць і скромних трудівників, яких імена не дійшли до нас, і що повне та всестороннє відродження національності не можливе без докладного пізнання та визискання того засобу духової сили, яку маємо в нашім старім письменстві...”.

Давні писемні пам'ятки, на думку І. Франка, повинні рано чи пізно відродити в широких народних масах “те почуття національної суцільності та солідарності, що проривалося в великих хвилях XVII віку, та не могло довго встоятися”.

У збиранні, публікації та дослідженні писемних пам'яток минулого І. Франко вбачав одне з важливих своїх завдань. У цій галузі своєї діяльності учений досяг значних успіхів. У результаті невтомної праці у рукописних відділах бібліотек багатьох міст, зокрема Львова, Перемишля, внаслідок постійних поїздок у села Галичини, Прикарпаття, Буковини і Закарпаття, завдяки постійним відвідуванням книжкових виставок, організованих Львівським Ставропігійським інститутом, та тісним зв'язкам з антикварами, багатьма освіченими людьми, вченими—дослідниками старовини І. Франкові вдалося розшукати, зібрати й опублікувати велику кількість рукописних та маловідомих або й зовсім невідомих пам'яток, увести їх до наукового обігу, розширивши відтак джерелознавчу базу для майбутніх дослідників.

У полі зору Великого Каменяра були різні за стилем і жанрами та мовою пам'ятки, вчений цікавився давніми писемними пам'ятками не лише української мови, а й церковнослов'янської, давньоруської, російської, польської, німецької та інших мов.

Великою заслугою І. Франка як дослідника є те, що він залишив нам чудові зразки методики дослідження давніх пам'яток. Франкові дослідження цих пам'яток відзначаються науковою сумлінністю, глибиною і багатоплановістю. Автор всебічно аналізує досліджувану пам'ятку. Він вказує не тільки на її історико-літературне значення, а й подає повний палеографічний опис пам'ятки, широкі бібліографічні дані про неї. Зокрема, вчений звертає увагу на місце і дату написання пам'ятки, її автора, місце зберігання оригіналу чи копії, публікацію пам'ятки, різночитання пам'ятки, допущені різними видавцями помилки у публікаціях, на неправильне тлумачення значень окремих слів, аналізує мову пам'ятки, вказуючи при цьому на її діалектні особливості, пояснює незрозумілі або малозрозумілі слова. В разі потреби І. Франко намагається встановити місце і дату написання пам'ятки, а також її автора. Показовою може бути давньоруська поема “Слово о Лазаревъ воскресенії”. На основі детального вивчення мовних особливостей трьох копій цієї поеми—Порфієва, Пиніна і виявленої самим І. Франком київської, реконструкції і зіставлення тексту цих копій, дослідження графіки, стилю та ритміки, порівняння з іншими пам'ятками того періоду вчений визначає дату і місце написання поеми, мовний характер кожної копії, їх відношення до оригіналу, встановлює зв'язок поеми зі “Словом о полку Ігоревім”, вказуючи на спільні поетичні образи, поетичний стиль і музичний ритм.

Скрупульозністю дослідження характеризуються й інші писемні пам'ятки. Наприклад, драма “Слово о збуренні пекла” охоплює. всього 428 рядків, але до неї І. Франко подає понад 200 різночитань, наявних у чотирьох варіантах цієї пам'ятки. Крім того, вчений встановлює дату написання пам'ятки, розглядає її будову і ритміку, подає характеристику дійових осіб, вказує на зв'язок із козацькими думами і т. д. Майже до кожного публікованого і досліджуваного тексту— широкі коментарі, в яких згадуються наукові праці, присвячені вивченню цієї пам'ятки. Подаючи такий багатий науковий апарат, І. Франко прагнув одного—полегшити роботу тим ученим, які хотіли б глибше дослідити важливі проблеми історії давньої літератури й мови.

Заслуговують на увагу і методи дослідження І. Франком давніх пам'яток. Крім описового методу вчений найчастіше користувався порівняльним. Зокрема, до останнього автор вдавався при висвітленні проблем, пов'язаних з історією та походженням апокрифів і легенд, духовних та світських пісень, пасхальних драм, інтермедій тощо. Особливо високо оцінював він апокрифічні оповідання та легенди, які, на його думку, мали великий вплив на пізнішу як друковану, так і усну літературу, на розвиток духовної драми, церковної проповіді, світської літератури, зокрема казок, колядок. Без текстів апокрифічної літератури дослідник, за словами І. Франка, “всегда должен будет только приблизительно й гадательно определять, имеет ли он в данном случае дело с прямым заимствованием или с какой-нибудь передачей из вторых или третьих рук, или, наконец, с созданием свободной фантазии автора”.

Публікації апокрифів та легенд здійснені І. Франком на високому науковому рівні, з дотриманням майже всіх особливостей оригіналу. Багатий матеріал допоміг ученому грунтовно висвітлити питання про походження апокрифів, їх поширсння, значення, мовні особливості та ін. Апокрифам І. Франко присвятив і спеціальні розвідки: “К истории апокрифических сказаний”, “К истории южнорусских апокрифических сказаний”. Історію апокрифічних оповідань та легенд учений розглядає на широкому фоні, у порівняльно-типологічному плані. Поруч з українським матеріалом він використовує також матеріал інших слов'янських і неслов'янських народів Заходу і Сходу. Це робить його студії не якимсь відірваним явищем, а складовою частиною духовного життя багатьох народів та їх літературних ідеії.

Багато уваги приділяв І. Франко також пам'яткам художньої літератури—пасхальним драмам, інтермедіям, поезії, пісням. Великому Каменяреві належить першість у публікації таких давніх пам'яток, як пасхальна драма “Банкет духовний”, інтермедії “Розмова русина з поляком”, “Розмова єврея з русином”, вірші “Розмова мазура з русином”, “Пісня про Адама”, “Пісня про Віденщипу” 1683 р., пісні “Бъздна жъ моя голова”, “Щаслива фортуно, где же ся подъла”, “Пъснь о Савлъ цари й Давиду”, пісня про святого Михайла, чотири пісні із Калуського співаника XVIII ст., декілька—із Закарпатського. На увагу заслуговують також публікації та детальний історико-літературний аналіз таких пам'яток, як “Пісня про Стефана воєводу”, “Пісня про козака Плахту”, пасхальна драма “Слово о збуренні пекла”, “Містерія о страстях Христових”. Дослідженню пам'яток драматичного мистецтва на Україні, зокрема інтермедій, І. Франко присвятив спеціальні розвідки “Нові матеріали для історії українського вертепу” та “До історії українського вертепу XVIII ст.”.

Великий інтерес виявив І. Франко до пам'яток літописної та полемічної літератури. Опубліковані ним Літопис Підгорецького монастиря, уривки з “Книжки” І. Вишенського, “Політика свіцькая” становлять міцну базу для вивчення багатьох питань історії української мови. Публікуючи названі пам'ятки, І. Франко проводив велику дослідницьку роботу: встановлював дату і місце написання пам'ятки, визначав її роль у культурному житті народу, аналізував мовні особливості, порівнював опубліковані варіанти пам'ятки, вказував на допущені помилки у виданнях, полемізував з дослідниками щодо тлумачення окремих слів та ін.

Високо цінував І. Франко записи на полях книг, приписки наприкінці книг, на чистих сторінках або обкладинках, “їх збірка могла б мати,—зазначав учений,—немале значення і язикове, й історичне, і навіть чисто літературне, бо тоді ми могли би слідити, як протягом віків на території церковнослов'янської мови мінялися типи таких послісловій”. Крім того, такі записи чи приписки, зокрема ті, що написані народною мовою, за словами І. Франка, “можуть мати вартість для дослідників нашої старовини, особливо тоді, коли їх буде зібрано багато і явиться можність їх систематичного укладу та опрацювання”. І хоча І. Франкові не вдалося зібрати і видати такої збірки записів (опубліковано лише декілька записів, як, наприклад, запис на останній сторінці Октоїха з 1618 р., записи на полях Тріоді пістної за 1589 р., запис на полях Тріоді з 1570 р., запис на останній сторінці Дрогобицької мінеї з 1563 р., записи на полях Довжанського євангелія з 1596 р. та ін.), однак його ідея про систематизацію та видання записів на полях книг була втілена в життя його наступниками— І. Панькевичем та І. Свєнціцьким.

Не залишились поза увагою І. Франка і пам'ятки ділового стилю. Щоб ознайомити широку наукову громадськість з життям та діяльністю Костянтина Острозького, І. Франко публікує шість документів 1535—1540 рр. з передмовою, у якій характеризує мову цих пам'яток, підкреслює їхнє значення для вивчення історичного минулого народу та його мови.

Увагу І. Франка привертали писемні пам'ятки і неслов'янських народів. Свідченням цього може бути його розвідка “Найстарші пам'ятки німецької поезії IХ—XI вв.”, у якій автор не тільки публікує дві найстаріші німецькі поезії “Вессобрунська молитва” і “Пісня про Гільдебранда й Гадубранда” та одну поему “Муспіллі” старонімецькою мовами, а й подає їх переклад сучасною німецькою і українською мовою. Крім того, І. Франко характеризує мовні особливості та поетичні форми цих творів.

Як глибокий знавець старовини, І. Франко охоче відгукувався на опубліковані писемні пам'ятки, його рецензії відзначаються ґрунтовним аналізом публікацій, слушними критичними зауваженнями і щодо повноти і якості опублікованих текстів, і щодо їхньої наукової значимості. Учений рецензував не тільки публікації давніх текстів української мови, а й церковнослов'янської, давньоруської, російської, білоруської та ін. Пор., напр., рецензії на праці: X. Лопарєва “Древнерусские сказання о птицах”; В. Перетца “Повесть о трех королях в западнорусском списке XV в.”; П. Житецького “О переводах евангелия на малорусский язык” // 0писание документов архива западнорусских униатских митрополитов, 1470—1700; Ю. А. Яворського “Два замечательных карпато-русских сборника XVIII в.” та ін.

Давні писемні пам'ятки І. Франко використовував і в своїй художній практиці. Зокрема, на багатьох його літературних творах позначився вплив “Слова о полку Ігоревім”.

Як своєю багатою публікацією давніх писемних пам'яток української, давньоруської, церковнослов'янської, німецької та польської мов, численними рецензіями на опубліковані пам'ятки, так і своєю активною дослідницькою роботою над писемною спадщиною минулого І. Франко збагатив не тільки історію української культури, а й світової взагалі, його публікації давніх писемних пам'яток та методи і методика їх досліджень не втратили свого наукового значення і успішно використовуються сучасними дослідниками.

 

2. ПОГЛЯДИ ІВАНА ФРАНКА

НА ІСТОРІЮ ЛІТЕРАТУРНИХ МОВ 17-18 СТОЛІТЬ

Питання лінгвістики І. Франко спеціально розглядає лише в декількох статтях, рецензіях, як-от: “Літературна мова і діалектика”, “Етимологія і фонетика в южноруській літературі” та ін. Проте цим його інтереси до даної галузі не обмежуються: цінні лінгвістичні спостереження, зокрема з історії української мови, містять і його численні літературознавчі, фольклористичні праці.

Мова в розумінні І. Франка — це органічний компонент літературної творчості, роль якого в кожну епоху визначається сукупністю відповідних суспільних, культурних та інших факторів. “В часах поневолення простого люду,—пише він,—стається модою нехіть до мови, звичаїв, традицій того люду, погорда до хлопа і хлопської народності, і в письменстві запановує або ренегатство язикове і ідейне, або штучна мертвеччина і старосвітчина. В часах живих народних рухів, політичної волі, гарячої боротьби за певні ясні ідеали і конкретні інтереси народні жива мова, живі, сучасні літературні теорії з елементарною силою вириваються наверх— і усе письменство оживлюється, набирає енергії і сили”. Відси випливає стала увага дослідника до питань літературної мови, зокрема староукраїнської.

Спостереження І. Франка за формуванням і розвитком літературних мов заслуговують на пильну увагу. Він висловлює цілком слушну думку про те, що на початку становлення певної літературної мови вирішальну роль відіграє її взаємодія з іншою літературною мовою, чужою або більш-менш спорідненою, яка стає наче зразком, живим народним мовленням. В історії української літературної мови, на думку І. Франка, таким зразком, еталоном була церковнослов'янська мова, проте характер кожного історичного етапу визначався ступенем літературного засвоєння народної мови.

І. Франко відзначає необхідні умови розвитку кожної літературної мови: розширення соціальної бази, що унеможливлює перетворення літературної мови на своєрідний жаргон; засвоєння, з одного боку, мовних досягнень культури, з другого—діалектних елементів; розуміння письменниками і перекладачами духу живої народної мови, яка не терпить мертвих, схоластичних правил граматики. Так, в умовах Галичини першої трстини XVIII ст. література, що спиралася па церковну традицію, мала стати, зазначає І. Франко, кастовою; “Русалка Дністрова” з лінгвістичного погляду саме тому й “була свого часу явищем наскрізь революційним”, що запроваджувала в літературний ужиток народну мову і фонетичний принцип правопису.

Кожна літературна мова розвивається, якщо вбирає елементи культури, нові терміни та вислови, відповідні до прогресу цивілізації, не перетворюючись у жаргон певної верстви чи групи людей, і якщо “має тенденцію збагачуватися чимраз новими елементами з питомого народного життя і з відмін та діалектів народного говору”. І. Франко вважає зразковим переклад Пересопницького євангелія, “...з яким зрівнявся один Морачевський, зрікшися всякої язикової манірності та глибоко вникнувши в дух української народної мови”.

І. Франко досліджує процес демократизації і націоналізації староукраїнської літературної мови, особливо інтенсивний в другій половині XVI—першій половині XVII ст., і називає причини, що викликали його: поширення ідей Реформації, гуманізму; потреба зробити літературну мову зрозумілою народові в умовах боротьби проти експансії католицизму.

Згаданому процесові сприяло те, що в XVI ст. українська народна мова виступала вже як цілком сформована, придатна до літературного вжитку, її говори характеризувалися значною інтеграцією, зумовленою специфікою історичного життя народу (війнами, переселенням і змішуванням людності та ін.) [37, 208]. За даними, що містяться в багатьох працях І. Франка, можна реконструювати картину інтенсивного закріплення живого народного мовлення в літературі другої половини XVI — першої половини XVII ст. Так, дослідник відзначає численні переклади канонічних текстів “простою мовою” [28, 12—1З]. Він простежує розвиток жанрів і стилів на основі мови, зрозумілої народові, зокрема полемічного, легендарно-повістевого, віршового, пісенного, драматичного та ін., аналізує стилістичні, лексичні і деякі граматичні особливості мови видатних авторів того часу —І. Вишенського, 3. Копистенського, Г. Смотрицького, М. Смотрицького, К. Ставровецького. Маючи на увазі другу половину XVI — першу половину XVII ст., І. Франко пише, що це була “...пора, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література” і коли “писали мовою, по-тодішньому, близькою до живої мови шляхти і заможного міщанства, мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі — України”.

І. Франко наголошує на такому факті великої ваги, як жива українська народна вимова при читанні книжно-традиційних текстів, навіть канонічних. Ця вимова була одним із найважливіших чинників, які спонукали до вироблення і усталення фонетичного принципу українського правопису. Згаданий принцип уже був закладений у перекладах Кирила і Мефодія, виразно простежується в давньоруських текстах, а в староукраїнських пам'ятках звичайним явищем стало плутання літер и—ъ, и—ы, ъ—о тощо.

За І. Франком, українські полемісти та проповідники в усних тлумаченнях зверталися до живого народного мовлення, потребу чого розумів навіть І. Вишенський, який вбачав своє основне завдання в зміцненні авторитету церковнослов'янської мови. До речі, І. Вишенський, його літературна і мовна творчість були постійним об'єктом дослідницької уваги І. Франка. Відзначалася поетичність, образність його мови, стилістична вправність, зокрема використання риторичних вигуків, запитань, апостроф, наявність багатих засобів гумору та іронії, лексичне багатство, творення численних неологізмів, зверталась увага на значну кількість південно-західних (галицьких) діалектизмів.

І. Франко один з перших помічає початки літературного закріплення в пам'ятках XVII—XVIII ст. деяких живих народних говорів, зокрема лемківського. Так, лемківський говір виразно виявив себе в канонічних пам'ятках, піснях, легендах, повістях тощо.

Дослідник звертає увагу на деякі інші закономірності, пов'язані з процесом становлення української національної літературної мови. Так, він вказує на елементи макаронічності книжної мови, підкреслює популярність і важливе значення жанру українських інтермедій XVII—XVIII ст. та їх мови, зв'язок із ними сатирично-гумористичних віршів [28, 288; 29, 305—306], аргументовано доводить, що шкільна драма цього періоду спричинилася до популяризації колядок і деяких кантів.

Методологічно важливі висновки І. Франка про неперервний зв'язок старої і нової української літературної мови, зокрема про засвоєння традицій інтермедій, сатирично-гумористичних віршів та інших творів XVIII ст. І. Котляревським, П. Гулаком-Артемовським і їх продовжувачами. На думку І. Франка, східноукраїнські письменники мали вирішальний вплив на культурне і літературно-мовне відродження Галицької Русі, позначене появою “Русалки Дністрової”.

І. Франко зазначає, що на процесі переходу староукраїнської літературної мови XVIII ст. до мови сучасного періоду негативно позначилися складні суспільно-історичні умови: роз'єднаність українських земель, що входили до різних держав, важкий національний гніт, внаслідок чого українська літературна мова XVIII ст. на народній основі функціонувала тільки в писемній формі, своєчасно не заповнювала вакуум, що виник в результаті занепаду книжних стилів, не справляла належного впливу на громадське й культурне життя. Він неодноразово говорить про засвоєння староукраїнських мовних елементів у творах нової української літератури, наприклад у Т. Шевченка.

Вражає діапазон лінгвістичних інтересів І. Франка: крім уже розглянутих його цікавлять питання української ономастики, діалектології, граматики, наприклад, історія українських дієприкметників на -чий, роль пунктуаційних знаків у пам'ятках писемності та ін.

Окремо треба сказати про величезний досвід дослідника у справі підготовки до публікації старописемних текстів. Блискучий знавець пам'яток української мови, особливо XVI— XVIII ст., І. Франко досліджував їх у контексті європейської і світової літератури. Йому належать зразкові з лінгвістичного погляду численні публікації, що супроводжувалися вказівками на характерні риси правопису, фонетики, граматики, лексики, на діалектні особливості. Ці матеріали розпорошені по багатьох працях ученого і ще чекають на узагальнення. Глибока ерудиція дала дослідникові змогу здійснити всебічний текстологічний аналіз, повно й точно реконструювати найраніші списки творів, наприклад народних пісень і дум.

Лінгвістичні погляди І. Франка відзначаються великою доказовою силою, оскільки випливають з аналізу широкого фактичного матеріалу і глибоко обгрунтовані теоретично. Вони здійснювали і здійснюють все зростаючий вплив па формування поглядів лінгвістів—істориків української мови.