БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
АВТОПОРТРЕТ

"Я все — п'яний дітвак із сонцем у кишені".
"Я — закоханий в житті поганин".
"Привітання життя". З першої книжки "Привітання життя"
Червоні клени й клени срібні,
над кленами весна і вітер.
Дочасності красо незглибна,
невже ж тобою не п'яніти?
Я, сонцеві життя продавши
за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля.

ВИШНІ

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

Зелена Євангелія

Весна — неначе карусель,

на каруселі білі коні.

Гірське село в садах морель,

і місяць, мов тюльпан, червоний.

 

Стіл ясеновий, на столі

слов'янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі,

землі стобарвній, наче сон цей!

 

Дороги

Розгорнулась земля, наче книжка

(дороги, дороги, дороги).

Зашуміла трава і принишкла,

простелилась нам юним під ноги.

 Тільки небо і тільки пшениця

 (над нами, за нами, під нами).

 Тільки безкрай і далеч іскриться,

тільки безвість вітає вітрами.

Голубінь, золотавість і зелень

(яруги, галявини, кручі).

Розспівались таємно: дзінь-дзелень

цвіркуни в конюшині пахучій.

 Залізиста вода із криниці

(дороги, дороги, дороги).

О, відкрий нам свої таємниці,

 дивний місяцю мідянорогий!

 Бо в дорогах звабливая врода

(о зелень! о юність! о мріє!).

Наша молодість, наче природа,

колосистим ще літом доспіє.

РІЗДВО

Народився Бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
 і принесли місяць круглий.
Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.

 

ЄВГЕН МАЛАНЮК
Під чужим небом

1

Не треба ні паризьких бруків,

Ні Праги вулиць прастарих:

 Все сняться материні руки,

Стара солома рідних стріх.

 

Все сниться гук весни і вітер.

Веселий вітер світлих літ.

А тут — молюсь, убогий митар,

 Шукаю твій вогненний слід...

 

Ні, не знайти. Ніхто не знає.

Ніхто не чув твоїх планів.

Біля всесвітнього Синаю,

Як завше: золото й мечі.     

 

2

Десь сіре поле в чорних круках,

Що пророкують: кари! кар!

А я тут, на чужинних бруках,

Чужий — несу чужий тягар.

 

А я на полум'ї розлуки

Назавше спалюю роки,

І сниться степ твій, сняться луки

І на узгір'ях — вітряки.

 

Там — свист херсонського простору!

Там вітер з кришталевих хвиль!

А тут: в вікні опустиш штору —

І п'єш самотній, смертний біль.

 

3

Несу отут страшний свій іспит,

І знаю, що життя мине.

І мати, сидючи на призьбі,

Вже не вичікують мене.

 

Давно Євгена поминає

За упокій старенький піп,

За весною весна минає

Під запашне зітхання лип.

 

Все далі висиха Синюха

Й линя її весела синь,

А вітер заголосить глухо

І пролітає в далечінь.

 

Сіріє стріха під дощами.

Вже й хата стала нетривка,

І мати слухають ночами

Бронхітне гавкання Бровка.

 

4

По яких ще дорогах шукати причинної долі?

Перекотиполем блукати в яких степах?

Вітер грає веселий, хвилюючись по роздоллю,

Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.

 

Заховала перекупка-пам'ять всі сни глибоко,

Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі.

 Ніби морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій

Після чарки отрути влітає сонячний джміль.

 

І ось все забуваю, все зникає в сутінні.

Зростає лише рівний профіль і зоряний зір

Та ще заграв глухих за плечима твоїми тремтіння

 Всі принади твоєї страшної краси.

 

5

Кожен день тут приходить пустельний і легкий,

А ти — там, за горами й ярами гориш.

Не поможуть ні подорожі далекі.

Ні чужа далечінь, ні весна, ні Париж.

 

Заспокоїти серце? Та чим же? Та як же?

Научи мене кров'ю твоїх молитов!

Не поможе ніхто. І не буде інакше.

 Із сльозами моїми змішаю питво.

 

Що мені телефони, версалі, експреси?

Нащо грім Аргентин? Чудеса Ніагар?

 Сниться синя Синюха і верби над плесом,

Вольний вітер Херсонщини, вітер-дудар.

 

Сниться гомін дубів прадідівських та річка,

Біла хата та тепла долоня сестри...

Тільки б рідного поля зворушлива стрічка!          

Тільки б сіра солома прабатьківських стріх!

ІСТОТНЕ

Діла ростуть у невмолимі черги.
Громадиться цеглинами життя.
Як рух, як пруг, як вічний вир енергій,
Триває й визначається буття.

Співа блакить крізь готику риштовань,
Дзвенить цемент крізь дужу плоть будов.
І все ж таки: в началі було — Слово!
І все ж таки: начальний дух — Любов!

І в серці, і в колекторах моторів
Пульсує і іскрить одне і те ж —
Від хаосу до космосу просторів,
Від атома до голубих безмеж.
15.Х.1928

Стилет чи стилос? - не збагнув

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.


Там дивний ліс зітхає ароматом
І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць
Співа трава, ніким ще не зім'ята,
І вабить сном солодких таємниць,


Там зачарують гіпнотичні кобри
Під пестощі золототілих дів...
А тут — жаха набряклий вітром обрій:
Привабить, зрадить і віддасть воді.


Та тільки тут веселий галас бою —
Розгоном бур і божевіллям хвиль
Безмежжя! Зачарований тобою,
Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!

ЗЕМНА МАДОННА

Як iонiйськая колона,
Рожевiє дiвочий снiг,
Ховаючи опуклiсть лона
В лiлеях рук, в лiлеях нiг.

Єдина! Не ображу зором
Двiйник Мадонни на землi.
Ось пурпуром Цiтери - сором
I на щоках, на чолi.

I б`ється кров в блакитних венах,
Як прах пiд вiром весняним.
В яких готичних кантиленах
Навiки виспiвати гiмн?

Там Приснодiвою - Мадонна,
Тут, на землi, зорiєш ти,
Що в пурпуровiй мушлi лона
Ховаєш перлу чистоти.

 

Григорiй Косинка
В житах

Це все було просто до дрібниць: і я, і заспаний ранок, і сивий степ. Я пам'ятаю хороше тільки ранок: заплаканий у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у стрижні.

— Ну, ну… вже й цілуватися лізе!

Кажу це до сонця, бо воно безцеремонно грається волосинками на моїй нозі, любовно оглядає забрьохану колошу на штанях і сміється з мене крильцями бджіл: "Дізік, дізік…"

— Дізік?!

Я починаю сердитись, бо що таке "дізік"? Дізік — страшне для мене слово, бо воно нагадує мені про дійсність — раз, а друге — в нашій революційній термінології це є дезертир, а я, товариші, саме до них і належав!

Маєте: "Коли, — думаю, — сонце починає шукати дезертирів — до села не піду, небезпечно (такий наш звичай дезертирський), а просто собі левадами, благо ще неділя сьогодні — сплять, в жита".

Так і постановив: левади манять мене зрадливо вербами, городи пахнуть полином, м'ятою, але мій вірний товариш — жита.

Ляжу в долині, де тліє під сонцем Гордина могила, а переді мною стовповий шлях, Гнилище, Чорносливка, далі…

— В жита!

…Одкрасувались — наливаються, через тиждень-другий — копи, а зараз догоряють; у мене почали дзвонити коси, серпи, а важкий колос схилявся до землі, але в цю хвилину старий чорногуз поважно пройшов травою до болота, поклонився на всі чотири сторони, піймав необережну жабу і під глухий клекіт сполохав на ставищі дику качку…

— От дурна жаба, правда?

Це моє слово до японського одрізана, але після цього я рішуче встаю, підкочую колоші і сміюся до своїх ніг, а вони ж у мене міцні, рівні, сильні (волоссям обросли, а мені баба казала: то — сила); заглядаю у стрижень: там же до мене посміхаються сірі, гарні очі, розпатланий чуб горить на сонці та визирає ще дитяче обличчя Корнія Дізіка.

Показую йому кулака й ловлю зором слід чорногуза.

— Треба рушать! Поснідать би не вадило, а?

Але пригадую, що коли в селі побачить солдат зелену сорочку, спокійно прицілюється з рушниці, наче в суху вербу, і вигукує, стріляючи з ляку: "Стой, ні с мєста!"

Правда, це буває дуже рідко, бо ми, дезертири, — народ бойовий, а ходимо обережно, особливо вечорами; засиніло — село наше, а ранок — жита обминаємо. Вирішив не снідать: хіба можна до служби божої хоч рісочку до рота брати?!

…Коп'ях сіна підсмикав, підбив ногами (хай слід затреться), уважно оглянув свою "японочку" — засунув її за пасок штанів, картуз — на очі, а стежкою чорногуза — в жита.

Не пішов, а поплив… Бо мені не звикать до одноманітного ритму хлібів, і степ для мене знайомий, як і моя "японочка": хвилюється ранками, дзвонить хвилями в обіди, а вечорами, коли догоряють жита, лягає спать.

Іду знайомими стежками: широкий Розділ зустріне мене пшеницями, Темник привітає житами, а коло Гординої могили — крайкована синіми льонами плахта з вівса, ячменю і п'яних гречок.

Все так просто, ясно і раптом:

— Чого це курить степовий шлях?

Лягаю. "Японка" косо дивиться на дорогу, мої нерви приймають пісні поля і, здається, починають підспівувати самі; десь над ухом б'ється крильцями джміль, гуде, розсотує нерви, і мені до болю хочеться піймати його і задавить…

Ще пильніше вдивляюся на закурену дорогу, "кавалерія, кавалерія", проноситься іскрою думка, гасне на синьому льону і твердо рішає: "Убити двох, трьох, а тоді що буде… Застрелиться".

Але мимоволі кладу за обніжок голову, засовую босі ноги в жито, виправляюсь тілом і жду; мої нерви уже не співають, а тільки дзвонять тихо: "Дзінь, ддзінь!.."

Думаю: "Копит горить під сонцем — багатий іде…"

За півгоней од мене, спиняючи риссю сивого коня, проїхав гнилищанський багач Дзюба, і жито передало його голосну, трохи чваньковиту розмову:

Ого-го, брат! Житомирська губернія повна тепер ними, служить не хоче в комуні, а все льогкі хліба подавай!..

А другий на возі:

— Комісарами хотять бути.

Комісарами?! Хай чортом буде! А то як ніч — з винтовкою до вікна йде: "Дайош!.."

Сіра смуга піску, білий копит коня, а за ними моє непереможне бажання вистрілити, але пам'ятаю наказ отамана Гострого: "Не вилазь і не стріляй". Дивлюся на жилавий деревій під обніжком, де лапками заплуталась і борсається у медовнику бджола, посміхаюсь та лізу в густий льон.

Хай буде й так…

Дзінь, Дзюба, дзінь…Це дзвонить степ на обід; мене од голоду починає ссати під ложечкою, і я, щоб заспокоїти його, мимоволі думаю про Дзюбу:

"Мабуть, добре поснідав? Подумаєш, герой який знайшовся: "Комісарами хотять бути"? А хоч би й комісарами?.. Ні, Гострому цього сказати не можна… Уб'є…

Переді мною проходить житами тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука, і мені чогось до болю робиться сумно:

Дзінь…

Я на бочке сижу

Под бочкою качка,

Мой муж — большовик,

А я — гайдамачка!"

І підморгне! Молодець був Матвій, коли вели його…

Дзінь…

Про комісарів я не думаю, Гострий може одвести вночі й мене купатися до стрижня, а все-таки мені цікаво: "Хто вони такі?!"

Степ зустрічає низькими поклонами пашні вітер, а він проходить полями — теплий, ніжний, смикає за вуса горду пшеницю, моргає до вівса й довго, довго цілує кучеряві голови гречок — п'є меди степові.

Я киваю йому своє "не знаю", сам хочу думати про Киянчука, але якимсь напруженням волі встаю і зразу ж присідаю, бо на дорозі майорить під вітром червона хустка (я із свого лігва бачу тільки хустку); китиці, мов пучки калини, торкають колоски, вони кокетливо посміхаються до сонця, а вітер схоплюється у мене над головою маленьким вихром і танцює.

— Плювать мені тепер на Гострого! Іду назустріч, може, хоч пиріжка дасть, коли не з нашого села… Дезертирові все можна! Ачхи, кучерява! Ой" злякається… З неділею, куди йдеш?! — не сказав, тільки подумав: "Невже Уляна?"

Я од здивування підсунув на лоба картуз: "Що ж буде далі?"

Стояла переді мною справжня Уляна, а з нею стояла обора панська і шість волів у плузі — орали степ колись…

Степова дичка — запалена, засмажена, а очі — два жучки… Воду носила.

— Здарстуй! — і стала.

— Здорова будь, Уляно! — хотів посміхнутись і не міг: вона довго дивилась на мене, видно, думала, а коли її око впало на моє дране коліно, де спокійно лазила божа корівка, — соромливо засміялась, тільки губи якось по-дитячому затремтіли, на колосок покотилася непомітно сльоза… Сині очі питали мене:

"Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола Зоряна?.. А коли цілував мої очі — на сміх показував через вибитий сучок зорю, казав: "Вони похожі на неї, правда, Улясю"?

Я простяг руку, але не знав, з чого почати розмову, і якось по-дурному спитав її:

— Тебе, Уляно, тепер і не впізнать…

І тихо впало на дорогу її слово:

— Змінилася.

А далі я просто не пам'ятаю, що сталося: вона зайнялася, рвонулась до мене і глухо крикнула:

— Які вороги ми… Ні, Корнію, нам не так треба! Ходім сядемо.

Я сп'янів… не знаю, що питав у неї і що казала вона мені, а тільки пам'ятаю, як буйно захвилювались жита, затремтів від радості льон і гарячий вітер припав грудьми до землі.

Колоски слухали:

— Ти й досі такий славний, Корнію… Хочеш цілувати? Цілуй, хай хоч один день буде наш!

І гладила рукою мій чуб, а його розчісували уже другий рік дощі, сніги і дике вовче дезертирське життя…

Вона сміялася:

— Хіба ти не знаєш мого Дзюби? То, Корнію, зуби чортові, а не Дзюби!

Я поклав голову на її коліна і слухав, бо це була загублена в житах моя доля:

— У мене так наче пісню хто списав: "Тільки й мала мати три сини й три дочки…"

Я боявся сліз і п'яно запитував Уляну:

— Правда, тепер наливаються жита? А в нас, — скоро в бір підемо, — життя панське, а голод собачий — прийдеться грабить. День іде, і смерті ждеш. Товаришів у вас багато?

— Ех, Корнію! Наливаються… Стій, скажений, не рви!

Я бачив на тонких поділках Уляни гарно вишиту мережку, на пазусі — кленове листя, і все кругом було п'яне, а червона хустка зайнялася й горіла степом од краю до краю!

— Улясю… Тепер мені нічого не страшно! Мила Улясю…

Шептали колоски, а вона соромливо підсмикала хвартух, кидала мені морелі і боязко, з тихою журбою нагадувала:

— Піду до матері, це ж він поїхав до волості заложником, а то ж нікуди не пускає…

Барю Уляну й у двадцятий раз, а може востаннє, запитую кленове листя:

— І досі любиш?

Льон заморгав.

— Ой, безстиднику, хоч би не питав: "Любиш?" — перекривила й додала: — Проковтни морелю, а потім попрощаємось. — Тихо поцілувала, рвонула льону горстку, й очі були сині-сині, мов льон, а хустка гасла. — Прощай, Корнію!

Далі по-старому повела бровою, моргнула й засміялась.

— Наливаються жита… Більш не треба, прощай! — Поклонилась низько на шляху і покотилась зеленими вівсами у веселу Чорносливку до матері.

Дзінь…

Дзвони, степе! Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце. Лізе божа корівка, беру її ніжно на руку і запитую: "Хочеш на коліна, до сонця?"

Можна. Так, берись лапками за штани, далі… дурна, падаєш? А я, по-твоєму, як держуся? Але ти не знаєш, ні, ти не знаєш, що я, Корній Дізік, п'яний сьогодні в житах, а?

П'яні жита, розступіться! Плювать на смерть Гострого, я співать хочу, чуєш, степе?

Ой що ж бо то та за ворон…

І горить переді мною ще й досі Гордина могила під сонцем, червона хустка Уляни і я — коли згадую своє дезертирське життя…

Питаєте про Матвія Киянчука? Розкажу, але не зараз, бо в житах загубилася моя доля, і мені хочеться плакати, мов дитині, або співати, як співають старі, коли згадують молодість, а я ще хочу співати!

1925

 

 

Фавст

(оповiдання)

Коли догорятиме у вiках остання зоря — горiтиме моя мисль i страждання, а на чорнiй смузi неба кривавими лiтерами спалахнуть пророчi Франковi слова:

Народе мiй, замучений, розбитий, Мов паралiтик той на роздорiжжу. Людським презирством, нiби струпом, вкритий!..

В iменi твоєму, Фавсте з Подiлля, я пишу цi рядки. Хай наступнi поколiння згадають твоє iм'я велике, хай на колiна стануть перед стражданнями твоїми.

Дорогий менi, до болю рiдний Фавсте. Ти не знаєш, зрозумiла рiч, таких слiв страшних, як "Народна трагедiя" — чужi й не зрозумiлi тобi слова цi. Ти — до примiтиву простий. Адже перед своєю смертю — короткою i страшною — ти зумiв тiльки намалювати в камерi ч. 12 маленьку труну з хрестиком i видряпати пiд тiєю труною нiгтем на стiнi своє iм'я i прiзвище: "Прокiп Конюшина". Оце i все.

...Тодi саме Рiздвянi ночi клепав мороз, коли до нашої камери перевели iз/ тюремної "секретки" Конюшину: з обличчя був сивий, схожий на Фавста, що його звикли бачити у виставах оперових театрiв.

Губи Конюшини спухли, вiн ловив i ковтав тепле й важке повiтря камери, а сам робив тремтячими руками якiсь дивнi рухи, нiби збирався шугнути в якусь безодню...

Махлаюватий селюк, вiн пiдозрiло оглядав усiх присутнiх, до всiх ласкаво усмiхався, шептав щось, а далi несподiвано сiв на краєчок нар i голосно, пiд регiт присутнiх заявив:

— Диви, от iсторiя... I тут люди є. Камера, повторюю, зустрiла слова Конюшини смiхом: уперше, вирiшили всi. довелося людинi познайомитися з тюрмою.

Офiцер Клєнцов, що любив був залякувати таких новакiв, пильно оглянув Конюшину з усiх бокiв, iронiчно скривив рота i суворо, допитливо звернувся до Конюшини:

— Бандит?..

Конюшина мовчав. Тодi офiцер, не стримуючи бiльше смiху, сказав до всiх присутнiх у камерi:

— Фауста привели. Посидим больше — Гете увидим... А все-таки, парнишка, за какие греки тебя в нашу камеру пригнали, а?

Конюшина не поспiшав вiдповiдати, вiн звiв стомленi очi на згорбленого Клєнцова, на всiх i несподiвано запитав офiцера з ноткою злоби:

— Хiба тобi не однаково?

З кутка, недалеко вiкна, пролунав хриплий бас:

— Правильно. Молодець, Фавст. Так i треба одказувати... Вiн же тебе не питає, чого ти погони згубив? — визвiрився до Клєнцова той-таки хриплий голос з кутка.

Клєнцов в'їдливо огризнувся, але його нiхто не пiдтримав. Правда, усiм до вподоби було нове прiзвище, що його дав Конюшинi Клєнцов:

"Фавст". То нiчого, що сам Конюшина не розумiв, до чого воно — прiзвище таке. Про великого Гете вiн теж уперше чув у камерi. Фавст з Подiлля не знав ще, чи смiються тут з його махлаюватости i вбогости, чи таки пiдтримують проти Клєнцова, — тодi ще раз обвiв усiх своїми великими сiрими очима — побачив глузливу посмiшку на вустах Клєнцова, але все-таки вирiшив чомусь, що таки пiдтримують його, Фавста з Подiлля.

Урочисто витяг з кишенi засмальцьованого кисета, поклав його на бiлi, латками вкритi штани, добродушно засмiявся.

— Курiть, хай дома не журяться, — сказав вiн. — Добре тут у вас, ая... Так добре, що й сказати не можу: тепло, затишно, а головне — люди є... Там, де був я...

I вiн раптом замовк.

— Довiку б гадам таке добро! — вихопився з кутка той-таки голос, що пiдтримав Конюшину проти Клєнцова. Фавст здивовано пiдвiв очi: чи не сказав вiн якоїсь дурницi? Здається, що — нi, але краще йому не цвенькати, бо тюрма — сам знає — не любить дуже балакучих... Тодi. здалека, з характерною i притаманною лише селянам дипломатiєю почав був виправдовуватися:

— Ая. У вас, кажу. тому добре, що — тепло, нари є...

— ...С-сш. Як вiн менi болить. Проклятий, як вiн менi болить. Пся крев, пся мать, занiмiй.

По камерi бiгав у валянках невiдомий Фавстовi чоловiк, з походження i вимови, видно було, поляк, i все лаяв свої зуби, спльовуючи раз у раз рiденьку слину з рота.

Коли пан Яцькiвський — так звали його — зупинився навпроти Фавста й попросив скрутити йому цигарку, то Фавст щиро почав йому раяти:

— Ая. зуби? Знаю. Це якби самогон — первак, а тодi намочити махорки з папороттю й закласти на той пеньок — повiрте, одразу занiмiє. Я знаю.

Яцькiвський образився:

— Цо? Занiмiє? Ти краще, хлопе, порай це своєму батьковi, розумiєш? Маєш його? Занiмiє.

Але Конюшина не бачив, здавалося, нiчого образливого: порада була як порада. Йому навiть зробилося трохи смiшно, що такий плюгавий панок у валянках, а диви — настовбурчився, розсердився i гасає по камерi з кутка в куток,

Знизавши плечима, Конюшина мимоволi задивився на цього гоноровитого пана.

А треба знати, що пан Яцькiвський був iз своїм гонором за втiху для цiлої камери: конфедератка, австрiйська шинеля з бiлими орлами, бундючнi вуса, а вже гонору того, то тiльки в'їдливий Клєнцов мiг його збити, жартуючи:

— У пана Яцькiвського, — казав вiн серйозно, — воша теж дурно не лiзе. Чому, поспитаєте? Вона завжди шукає iсторичнi межi, що їх позбулися поляки...

Яцькiвський, зрозумiла рiч, люто лаявся на такi слова, але хiба можна зупинити Клєнцова?

— ...пан Яцькiвський, — не звертаючи на лайку, говорив Клєнцов, — найбiльше тужить i журиться за блискучим минулим Степана Баторiя... А щодо вошей, то я на власнi вуха чув, як вiн запитував одну бльондинку: з якого воєводства, панi? З Бельведеру?..

Це, повторюю, було мiж iншим, побутова дрiбничка, не варта серйозної уваги, бо сварилися ми день у день разiв п'ять-шiсть, коли говорили на такi гострi теми. Я занотовую цю дрiбничку тому, щоб колись намалювати образ Клєнцова як носiя великодержавного шовiнiзму.

Пiзнiше, коли Фавст спав поруч мене, йому на свiтанку, — розповiдав, — снилися сади у бiлому цвiту i зелене Подiлля...

— Весна, — казав, — часто сниться менi.

Ми тлумачили тi сни його так, що швидко Фавстовi ходити за плугом, швидко йому боронити поле, бо коли сниться тобi щось зелене, то рiч ясна — жити будеш. I село, казав, снилося: тлiло в диму, намiткою бiлою з вишневого цвiту вкривалося, а коли додивлятися до тiєї намiтки, то пахла йому рiлля, заполона на пар; вона пахла, здавалося, торiшнiм гноєм, i птиця у високому небi кричала.

— Такий сон, — говорив менi Фавст, — що вiн має визначати?..

Я пам'ятаю, не вiдповiв тодi Фавстовi, бо з цiкавiстю прислухався до розмови Маламета з паном Яцькiвським:

— У тибє болит зуб, — говорив Маламет. — Я ничево, не протестую... Пусть, у каждого своя болезнь. Но когда в меня острый колит, когда с меня кровь капает, когда... й ты ругаешь. Я, как я должен?..

— Кумедiя, їй-богу, — щиро, по-селянському сказав менi Фавст. — Менi такий сон миленький наснився, а вони — за парашу гризуться...

— ...поднимайсь.

У глухих коридорах свистять вартовi, брязкають ключами, а прославлений на всю тюрму Сторожук благословляє матюком Христа i нас усiх... Заспана камера встає, кидає жужмом постiль по кутках i, прокашлюючись, стає по-вiйськовому у двi лави, був такий звичай — висотати з арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський.

Декiлька слiв про Конончука.

Це — темне i вбоге село, село, яке пiдписує собi акти обвинувачення трьома хрестиками, а вже пiзнiше, в тюрмi, падає додолу на колiна, коли побачить кришку хлiба; нужа на такому Конончуковi така велика i плiдна, що здається iнодi, нiби його тiло навмисне засiяно висiвками — вошами; тiло, схоже на рябе мило... Коли пройде вранiшня повiрка — завжди коротка i занадто вже дiлова, — Конончук сiдає, як каже Клєнцов, "читати газету": "бльондинки" впилися йому в тiло, i треба довго шарувати Конончуковi свої гiстки товстою, мужицькою сорочкою, щоб примусити тих "бльондинок" падати й сипатися на помiст...

Висiвки сиплються — така нужа! Обличчя у Фавста кривиться, мов у дитини, — вiн от-от, здається, розплачеться; важко зiтхає, журно хитає головою i, допомагаючи Конончуковi, бере одну "бльондинку" за лапки, кладе її на помiст i дико б'є черевиком...

— Отак її треба! — приказує Фавст.

— Ех, Конончук, Конончук! Твоя "бльондинка", видно, не з Бельведеру? Бачиш, вона не ляскає пiд черевиком, як пана Яцькiвського воша. То воша, можна сказати, iнтелiгентна, панська воша... Правда, господин поручик?

Пiсля такої реплiки, а головне — такого безцеремонного i рiзкого запитання з боку Фавста до Клєнцова у мене великий сумнiв, що Фавст — незрячий гречкосiй... Хто вiн такий?

Мотив цей розробити.

Клєнцов польською мовою (вiн сидiв у польських тюрмах, де дають з патронату бiлий хлiб, вряди-годи масло, каву, а книжок — професорська, мовляв, бiблiотека) гне матюки i пильно, з ненавистю й пiдозрою дивиться у вiчi Фавстовi.

— Жаль-жаль. — говорить Клєнцов, — що тебе не посадовили до блатних... Жаль, там би одразу бандитський дух вивiявся...

Фавст щиро смiється.

— Що менi блатнi, — каже вiн, — адже там скрiзь — ми, а не ви... Офiцера зустрiти, та ще й офiцера з лейбиком — другий табак, Клєнцов. Справдi, як вони, варвари, тримають вас нєвинно п'ятий мiсяць?.. Це ж, погодьтеся, некультурно, ая...

...Хто такий Фавст? У мене бiльше нiяких сумнiвiв, що це не такий уже звичайний собi дядюшка з далекого Подiлля.

На цьому мiсцi межи Фавстом i Клєнцовим. як пишуть деякi галичани, завжди розпочинається лайка, але сьогоднi обiйшлися обидва без неї; правда, Клєнцов устиг все-таки огризнутися:

— Пять месяцев, господин Фауст. еще не трепка, а ты... ты определенно пойдешь в земельний комитет спасать самостийную...

— Сволоч ти! — коротко ругнув Фавст. Але наш похмурий, вiчно заляканий карцерами й карами староста зупинив короткою лайкою обох i, обвiвши очима по всiх кутках камери, наказав ставати в ряди — у двi лави: надходила чергова вiзитацiя тюремного начальства — повiрка по-старому й по-новому.

Ще далеко до камери було чути дзвiн острогiв — дзiнь, дзiнь... Блискучi кавалерiйськi остроги носив, як вiдомо було нам, начальник корпусу № 6 — прищуватий, синьо-гнiдий якийся на виду, цинiчно-нахабний — Бейзер (євреї-арештанти дали йому прiзвисько — Злий Собака); вiн завжди, коли тiльки одвiдував нашу камеру, дивився в першу чергу на вбоге Конончукове лахмiття — кривив з огидою обличчя так, нiби вiн побачив кубло гадiв, а не постiль Конончукову.

Спльовував на долiвку, хоч нам за iнструкцiєю категорично було заборонено плювати на пiдлогу. Бейзер переводив свої сухi, зеленкуватi очi. схожi трохи на баранячi, на Фавста — вiн раз у раз робив Фавстовi якесь запитання, не було того дня, щоб вiн поминув його в ряду, не поспитавши:

— В чем обвиняют тебя?..

Ми всi з великим напруженням чекали на цю вiдповiдь: цiкаво, за яку провину посадовили цього таємничого Фавста? Висидiти три мiсяцi в "секретцi", знали ми, не всякий зможе... А сам Конюшина Прокiп удавав з себе — не було нiякого сумнiву — наївного селюка з Подiлля.

Пильно дивилися — разом з Бейзером — у сiрi, гранiтнi Фавстовi очi — там глибоко-глибоко заховано було ненависть i зневагу не тiльки до Бейзера, а до всiх нас; ненависть iнодi iскрами вигравала на чоловiчках, — тодi у Фавста тремтiли з обурення руки, але вiн завжди умiв стримувати свої чуття — вiн спокiйно, навiть занадто вже спокiйно, вiдповiдав запитанням:

— За що? Ая. повстання.

Така вiдповiдь нервувала Бейзера, — вiн не мiг стримати свого гнiву, вiн висмикував з чорної — офiцерського сукна — шинелi руку i, тупаючи ногою, вимахував тiєю рукою так, нiби намагався на всю силу вдарити Фавста в обличчя...

— Бандит, бога твою мать. а? — оскаженiло вигукував Бейзер.

Ми. арештанти, найбiльше боялися цiєї хвилини сказу: ми були глибоко переконанi, що Фавст, хоч i виснажений до краю. вiдповiв би на удар, бiльше того. вiн готовий був перекусити горлянку...

Фавст мовчав. Вiн тiльки скалив свої здоровi, бiлi й рiвнi зуби. а злоба, рiзко пiдкреслена на його мужицькому обличчi, спадала аж на сухi, колись соковитi губи — застигала там. здавалось, разом iз слиною.

Вiн ковтав її, криво усмiхався, а сам дивився на пiдлогу. Бейзер залишив на хвилину Фавста; вiн суворо, допитливо. нiби справдi вiд нього так багато залежнi були ми, оглядав кожного. Клєнцов, радiючи, очевидно, що Фавстовi була така "баня", розсмiявся, але Бейзер помiтив таку несподiвану радiсть:

— Эй, ты... как тебя? Чего ржешь, чему ты радуешься?..

Клєнцов вирiвнявся i, зцiпивши зуби на образливе "ти", промовив зозла:

— Арестант — тоже человек. Да.

— Сутки карцера, — глухо наказав Бейзер, i Клєнцова без курива i без хлiба повели кудись з камери. А Бейзер знову повернувся обличчям до Фавста:

— Где твоя нара? — запитав.

— Третя.

Начальник корпусу пильно обдивився з усiх бокiв Фавстове лiжко, торбу, рушника, вишитого з .ключем журавлиним... Уже хотiв був рушати з камери, як раптом уклякнув i читав видряпане: "Прокiп Конюшина", а внизу — "Христос Воскресе, Галю..."

— "Христос Воскресе" — тоже твоє? — запитав з iронiєю Бейзер.

— У мене Вiн не воскресне... Чого тобi треба? — була Фавстова вiдповiдь.

— Троє суток карцера... без хлеба, кровать привин-тить. — Бейзер скаженiв.

— Кто бросил окурок? — гукав вiн на всю камеру. — Чашки, стекло, ложки, ножи... проверить. отобрать... На три дня поднять в камере нары, староста.

— Слушаюсь. Додати деякi деталi...

— Камеру лишить на неделю передач й... забыл, за окурок — сутки карцера. За... протест и бандитизм. Реплiка якогось копiйчаного меншовика або укапiста:

— Ведь были же когда-то тюрьмы, сидели, живые ведь люди...

За дверима нашої камери затихав десь у глухих коридорах малиновий дзвiн на острогах начальника корпусу №6 — Бейзера.

Старий карцер, де сидiв був Фавст, бачив i чув у своїх кам'яних шорах багато трагедiй: там божеволiли, там вiшалися, розбивали голови об стiну — всього було, все бачив i чув старий карцер.

Аж позеленiв од цвiлi, од вiку свого давнього i слiз людських; по кутках протягувалася вже вода, а зимою, зрозумiло, вона трохи пiдмерзала й сковзалися ноги на такому льодку тонкому.

Фавст розповiдав свою iсторiю немудру так:

— Коли мене Бейзер, — каже вiн, — кинув був до цiєї ями, цвiллю вкритої, я хотiв просити його, щоб одразу взяли мене на розстрiл... Це була не секретка, нi. Подумай, яки менi рацiя гнити на пнi, коли я знаю свiй кiнець краще за Бейзера?

Я загнув йому матюка у вiчко, i, повiриш, трохи полегшало... матюкнувся я не тому, що люблю лайку, нi, зо мною трапилося щось таке незрозумiле, що й досi не можу з'ясувати собi. Горiла голова, а тюрма, — уяви собi, наша велика тюрма виломлюється з грунтом i летить високо-високо понад борами...

I добре пам'ятаю мою суперечку з Бейзером: "Брешеш, — нiби кажу йому, — хай скрiзь — тюрма, хай скрiзь карцер i кара, але маєш добрий знак: одна вже виломилася з грунту, летить". I знаєш, я вперше почав тодi так смiятися. Менi стало раптом страшно: що зробили з мене за сiм мiсяцiв? Той дурень даремне фавста згадував i легенди — я живий ще, хоч моя iсторiя варта теж легенди.

...Знаю, менi вже не жити, нема менi повороту до життя, кров'ю харкаю... Дивно, один поет — цiлком хворий, на мою думку, — написав два рядки у карцерi:

"Слiпе село лютує,

А Україна кров'ю харка."

Слiпе село... Тут, у карцерi, засмiявся я на слова слiдчого: вони питають, де сходилися на раду? Де, в кого?

Фавст притулився щокою до холодної стiни i тихо шептав: "У моєї рiдної сестри, чуєте?.." Далi вирiвнявся i цитував собi з якогось фiлософа: "панувати над рабами, обернути кожного на автомат — такий здебiльшого, намiр у деспотiв"...

— ...Так знайте, — говорив до стiни далi — Прокiп Конюшина нiколи не буде зрадником. Я загину, сотнi й тисячi таких, як я. але нiколи, нiколи не продаватиму сестри своєї. I нiкого не продаватиму. Юдою не буду.

Фавст плакав... Йому все ще. здавалося, стояв образ слiдчого Однорогова, говорив нiби до нього:

— Каже менi Однорогов: "Ты, Конюшина, трудового присхождения, ты — бедняк, ты получил образование, ты. наконец, не Грицько или Омелько какой-то.. Но почему, почему, из каких побуждений ты примкнул к преступному обществу самостийников? Почему принял участие в восстании?"

Конюшина вiдповiв:

— Ая... Пiшов, не можна не йти. бо коли пiдпалити хату Грицьковi та Омельковi, то вони лише тодi за вила i гiднiсть свою згадають, ая... менi ж, самi казали, людинi свiдомiй, треба свiдомо i прямо у вiчi вороговi дивитися...

Так йому нiбито сказав був Фавст, а вiн на це усмiхнувся, дав гарну папiросу:

— Кури, мовляв, Конюшина, нашi, а скажи нам, де подiлися вашi, де були бандити?

Перехилив Однорогов через стiл голову i. трохи заспаний, процiдив крiзь зуби:

— Пойдьош на шльопку, милок! Герой! Замахнувся i на всю руку вдарив по зубах. Фавст, пам'ятає, до кровi, до кiстки прокусив йому руку ту — тiльки прикладами врятували життя Однорогову, занапастивши Фавстове: його тримали пiсля цiєї iсторiї три мiсяцi в так званому секретному пiдвiддiлi.

...Днi текли. Конюшина почав кашляти кров'ю — тодi перевели до загальної тюрми, до камери № 12.

— Дзинь-бом, дзинь-бом...

(подати уривки з пiснi, настрiй)

— Слухай, — каже менi Фавст, — вони спiвають цiєї пiснi так, як смуток власний п'ють... Правда ж? А менi, здається, нема чого сумувати: справдi я пережив був таку велику радiсть i захоплення, що й досi обертом голова йде, як згадаю минулеє..

Кiнь був у мене — Iскра, а коли виїздила наша сотня з лiсу — у гривах кiнських пiснi цвiли, зеленi бори дороги нам стелили, i ми були самi. як бiр, зеленi — такi молодi й завзятi...

На команду: "Кiннота, на конi!" — вихором злiтали, острогами дзвонили i стременами бряжчали, аж пiдкови цокотiли в коней — мчали так степами українськими; а поруч — бiр, бором — нiч з вогнями йде: тодi горiлiї бори...

I знову спiвали старої тюремної пiснi:

Слышно там идут...

Где-то кого-то на каторгу ведут.

— Не спiвайте! Не зацвiтуть, нiколи вже не зацвiтуть пiснi на гривi мого коня! А я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в iм'я наступних поколiнь.

Пiдiйшов до дверей, довго читав видряпане нiгтем:

"Тут була остання нiч... Ми загинули за волю свого народу; той, хто одвiдає цю камеру, хай згадає нас... Земля українська кров'ю окроплена, дiти цiєї землi гниють по тюрмах слов'янських народiв, бо самi вони — гнiй i труп... Люди без волi, без бажання навiть..."

Далi все було засмальцьоване так, що годi прочитати. Фавст стояв i довго думав: йому не треба було говорити такi слова, не до нього звернена була скарга смертникiв.

"Остання нiч" — зафiксувала його пам'ять. Коли ця остання нiч прийде до нього, Конюшини? Знесилений упав на залiзне лiжко. Вiн не пам'ятав уже, чи це був сон, чи справдi було колись таке життя? Згадував...

— ...Сьогоднi — багата кутя, ая... У мене не було ще тодi Iскри, не цвiли пiснi нашi над борами. Стояла мати коло столу, лампадку перед образами засвiчувала:

"Святий вечiр, дiти, надходить — не пустуйте!.." I долiвка в хатi, вимазана Оксанкою, блищала, i нашi очi дитячi блищали радiстю i щастям... Мати не сердилася, коли малий Яцько смикав їх за спiдницю, приказуючи:

"Перший пирiжок, мамо, менi".

— "Добре, Яцю, тобi... А кому ж? Тiльки тобi!" — гладили рукою його наїжачену голову й посилали до батька.

А батьковi очi свiтилися, мов у святого Миколая на божнику, вiн садовив праворуч себе Яця, а лiворуч — Настусю i бавив обох, ая...

Повз них проходила горда Оксанка. вона старша була i робiтниця в матерi найперша: в Оксанчинiй косi, пам'ятаю, маком синiла стрiчка...

"Чиясь файна молода буде", — подумав. А вона повернулась тодi до мене, засмiялася:

— "Отакої, паничу наш, — сказала, — на вулицю нiвроку вам, навiдуєтеся, а дров урубати, то... "Хай тато!" пожурила i пристрамила його тодi Оксанка; батько наче не чують цього — сива голова туркоче дiтям якiсь казковi слова:

"Ми вже того щастя не зазнаємо, а прийде, дiти, ая... Та всiм убогим людям дадуть землi..."

Надходила багата кутя, святий вечiр...

"Надiвай, Оксанко, стрiчки Настi, в'яжи червоного пояса Яцевi".

Сторожукове пильне око; заспане, пом'яте якесь, мов простирадло у повiї, обличчя, мутнi очi, особливi вуса, схожi на тоненькi ковбаски — (пiдлизанi) якiсь тютюновим димом; у переднiх яснах — два здорових вовчих зуби, валькована шия...

Вiн, Сторожук, вклоняється Бейзеровi:

— Хильїй какой-то...

Смiється Сторожук.

Веселий вiн, звичайно, завжди в такi урочистi хвилини. Мугикає з пiснi два рядки. (Тут у текстi пропуск. — М.Н.)

Нудить Сторожуковi горiлка, тодi йде ригати до раковини. Йому нагадують, що треба поспiшать.

Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв'язав її, пiдходить до Конончука, каже:

— У вас, дядьку, хвалилися, син є? Але вiн вечерi не принесе сюди — приймiть мою. я буду вашим гостем сьогоднi.

Вiн повертається до Клєнцова:

— Не радiйте, офiцере, з моєї страти... Пам'ятайте:

"Сотнi поляжуть, тисячi натомiсть стануть до боротьби..."

Маламет молився боговi. Вечiр. Нiч.

Фавст нерухомо сидiв годину, скоса дивився на всiх нас i тихо шептав щось, а далi пiдвiвся, поспитав пана Яцькiвського:

— Де твоя, Яцькiвський, кружечка (з орлами), га? Дайте менi води!

Голос зростав, переходив у шепотiння:

— Чуєте, Сторожук списки читає...

Вiн ще припав був до вiдра й пив воду, але пiсля цього, свiдомого, здавалося нам, вчинку вiн уже не приходив бiльше до свiдомостi, вiн збожеволiв, ловив руками повiтря, нiби намагався смикнути за повiд коня. Бiгає по камерi, гукає:

— Кiннота, на конi! До бою!

— Хлопцi, чий кiнь збiжить з Iскрою? Сторожуковi потрiбна кров моя? Маєш її — пий.

Вiн ударив щиколотками по пруговi дверей, розбив до кровi руки i на здивування усiх почав малювати на стiнi велику лiтеру "У". Не скiнчив, а знову гукнув на всю камеру:

— Кiннота, на конi! Рiвняйся, до бою ладнайсь" На порозi камери стояв Сторожук. Вiн узяв Фавста за скривавлену руку, мiцно стиснув її, глянув своїми мутними очима на всiх нас i вивiв Конюшину з камери востаннє...

Камера занiмiла з жаху.

У сусiднiй камерi, "етапнiй", спiвали студенти — новаки ще нашої тюрми:

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився...

А Конончук держав у руках шматок хлiба, що його дав йому Фавст з Подiлля, i ридав...

(2.4-1923 р.)

 

Микола Куліш
МАКЛЕНА ГРАСА

ДІЯ ПЕРША

I

1

Вдосвіта А н е л я будила матір - неголосно, схвильовано:
- Мамо! Матусенько, люба! Чуєш, мамо? Та проснися ж!
М а т и. А-а-а! Це ти, Анелько? Що? У тата знову ядуха?
А н е л я. Ні-ні! Тато спить. Це мені треба зараз з тобою поговорити, а ти щоб з татом... До десятої години треба... Ой мамцю! Яке це для мене несподіване щастя! Та й для тебе теж, я вважаю. Еге ж, мамочко? Це просто якийсь небесний сюрприз!
М а т и. Ти ще не лягала спати?
А н е л я. Мамусю, не можу! Пан Владек освідчився мені в коханні. Віддає руку й серце.
М а т и. Пан Владек?
А н е л я. Пан Владек!
М а т и. Зарембський? Наш хазяїн?
А н е л я. Я й сама зразу не повірила, поки він не став навколішки... ось так... (Стала на коліна, цілує матері руку). "Анелю, - говорить, - Анелю!.. Будь мені за дружину..."
М а т и (сама до себе). Матінко Божа! Це мені, либонь, сниться, а я, дурна, і насправді... Адже це сон... Авжеж, сон!.. (Лягає). Матінко Божа, - сон!..
А н е л я (цілує матір). Мамо!..
М а т и. Со-он!..
А н е л я. Мамо, це такий сон, що я вже не засну і тобі не дам, доки ти не поговориш про це з татом. Пан Владек особливо прохав, щоб я поговорила з татом. А я сама не можу. Поговори ти! Невже тато буде проти? Адже це моє щастя! Зарембський - мій чоловік! Чому ж ти не рада, мамуню?
М а т и. Я рада, Анелько, але постривай. Як же це так сталося? Недавно приїхав із Варшави, де, либонь, найвродливіші панянки до нього горнулися.
А н е л я. Але я йому більше за всіх сподобалась. Він каже, що саме про таку, як я, матусенько, він мріяв, про таку ніжну й чисту, як весняна берізка, каже, в костельній ограді. "Варшавські панянки, - каже, виросли під сяйвом електрики, ви ж, - каже, - панно Анелю, під нашим чудовим польським сонцем!.."
М а т и. Так і сказав?
А н е л я. Точнісінько.
М а т и. Але стривай. Він приїхав ненадовго, лише втихомирити на фабриці страйк...
А н е л я. А тепер житиме тут, при фабриці. Буде сам господарювати. Без нього тут справи погані - страйки і всяке таке інше. Йому, бідолашному, потрібні гроші. А коли б ти знала, який він освічений, розумний! Який патріот! Скажи, невже тато може не погодитися на мій шлюб із ним? З паном Владеком? Зарембським? Адже зараз тато лише маклер Владека, а тоді він буде тестем, он на тому балконі каву питиме. І ти, мамунечко, теж прийдеш в гості до мене, до такого зятя. А ти, може, й житимеш у мене...
М а т и. Стривай, Анелько, стривай... (Іде до вікна, відчиняє, щипає себе). А таки й справді не сон... Та я не певна, чи зрадіє тато. В нього до Зарембського ніколи не лежало серце. Завжди лаяв його за те, що пан Владек не вміє господарювати. "Коли б мені, - казав, - дісталась така фабрика, такі будинки, я б уже давно був мільйонером". Щоправда, тепер вже не лає. Навіть навпаки - неначе радіє тому, що раніше лаяв. Та хіба тата збагнеш? Але я побалакаю! Та й треба ж, нарешті!.. Ти справді панянка на порі... (Поцілувала Анелю). Побалакаю... Може, навіть завтра... Завтра свято...
А н е л я. Мамо! Треба сьогодні!
М а т и. Сьогодні - не знаю... Ти ж сама бачиш, в якому він клопоті. Допізна щось обмірковує і підраховує. Навіть заговорюватися став. Як тут до нього приступитися?
Десь кашляють.
Тсс... Здається, вже встав... Ні, не можна сьогодні.
А н е л я. Тільки сьогодні, мамунечко люба! Я дала слово панові Владеку, що поговорю про його сватання сьогодні ж. О десятій годині він чекатиме нашої... татової відповіді... Мамусю! Я помру, якщо ти сьогодні не поговориш...
М а т и. Ой Матінко Божа! Все тепер на світі таке раптове, таке несподіване. Все мовби з-за рогу. (Зачиняє вікно). І радість. Трах!.. Не знаю, радіти чи плакати. Матінко Божа!..

2

З підвалу вилізла М а к л е н а. Крикнула вниз, у віконце:
- Христинко, вставай! Поки рано - на канави гайнемо. Може, щось знайдемо. Ти - трісочки, я - кістки або картоплю, зваримо. Адже сьогодні батькові на фабрику. Сьогодні вона, може, працюватиме. (Вмиваючись, спокушала Христинку). Поглянь, який ранок сьогодні! А сонечко, бач, яке! Такого ще зроду-віку не було, далебі. Онде й Кунд уже встав. Гріється. (Свиснула собаці, що сидить на прив'язі біля будки кінець двору). Кундику! Здоров був! (Витираючись, побачила гусей десь у небі). А он гуси летять. Та які! Точнісінько як у казці. Пам'ятаєш - мама нам розказувала! (Наспівує мотив із казки про Івасика-Телесика.)
Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть...
(До гусей вгору) Гел-гел-гел! Куди, питаєте? (Задумалась, махнула рукою на схід, далеко).
Та понесіть туди, туди,
Туди, куди я думаю...
(До Христинки вниз). Ой Христинко, мене вже беруть гуси! Ой, несуть! Ой, вставай! Ой, прощавай! (Неначе й справді її несуть гуси). Проща-ай! (По паузі). Вставай, Христинко! Ось я вже й повернулась, а ти все спиш. Час на канави. А то інші розберуть геть-чисто все і ми знову будем не ївши. Вставай! (Збирається йти). По дорозі я тобі розкажу щось цікаве-прецікаве. Про що агітатор учора на таємних зборах розповідав, товариш Окрай. А я підслухала. У Радах не розказують, а вже будують казки, Христинко! Про це я тобі розкажу дорогою. Вставай!

3

А н е л и н б а т ь к о з ґанку:
- Слухай, як там тебе, Маклена, чи що! Ти мені заважаєш. Я вже двічі казав твоєму батькові, щоб ви під ґанком взагалі не розмовляли. Мені тепер потрібне чисте й тихе повітря. А ви надто галасливі. Особливо ти.
М а к л е н а. Прошу в пана пробачення. Але мені дуже потрібно було розбудити Христинку. Та я тепер будитиму її тихо, щоб вам не заважати. Можна? (Пауза. Бачачи, що він зневажливо мовчить, вона - пошепки). Христинко, чуєш? Зараз мені вставай! Я вже не можу голосно тебе будити. Пан Зброжек уже не спить - сидить над нами, на ґанку. І ми заважаємо йому сидіти, розумієш?
З б р о ж е к. Не сидіти, а думати, міркувати, рахувати заважаєш. Тобто ти заважаєш мені робити те, чого сама ніколи не робиш. Бо ти не вмієш думати з батька-матері, з діда-прадіда. Ось і нині: навіщо тобі чіпати, не подумавши, гусей? Твої вони, чи що?
М а к л е н а. А я думала, що вони й не ваші. Летять собі, подумала, гуси. Як у казці.
З б р о ж е к. А не подумала, що це, може, ще й не гуси, а журавлі чи бусли? Ті, що, хоча й приносять батькам малят, але ніколи - чуєш, ніколи - не беруть на крила великих і дорослих, навіть таких легких на віру, як ти...
М а к л е н а (наїжилася). Знаю. І малят вони зовсім не приносять... (Пошепки). Навіть таких важких, як ви. Та хіба це цікаво? Мама Христинку народила і вмерла. А тепер, хоч би й можна було полетіти, хіба ж полетиш, коли їй ще й семи немає? Христинко, чуєш? Вставай, кажу тобі!
З б р о ж е к. Знову ти не думаєш. Навіщо, наприклад, ти її будиш? Поратися? Але ж у вас анічогісінько нема. Працювати? Ви вже місяць безробітні. Чи, може, їсти? Тоді так і скажи: вставай їсти! Вона вмить схопиться.
М а к л е н а (раптом нервово, з хворобливою злістю). Вставай, кажу! Вставай, а то дам! Їй же богу, поб'ю! Поб'ю, поб'ю!
З б р о ж е к. Ну от... Вона тому й не встає. Хіба ж так можна? Будить, щоб побити. Та ще таку маленьку. Це вже занадто навіть для вас, жебраків. Це - як дорікав мені за комірне твій батько. "Знущання", "здирство", еге ж! (До Стефана Граси, який, насилу переставляючи набряклі ноги, вийшов з підвалу). Це вже, як ти говорив мені, пане Стефане, тиранство. Тираном мене вважає пан Стефан, а я йому й сьогодні перший кажу: добридень! Га?

4

Г р а с а (глухо). Добридень!
З б р о ж е к. Я дочку уму-розуму вчу. Будити, кажу, коли нічого їсти й робити, будити таку маленьку дівчинку, щоб побити її, - хіба ж це не тиранство, кажу?
Г р а с а (до Маклени). Навіщо ти її будиш?
М а к л е н а. Вона сама просила...
Г р а с а. Навіщо?
М а к л е н а. Але ж вам сьогодні, може, на фабрику, от я вчора й подумала... Ми з нею разом надумали раненько на кана... на базар...
Г р а с а (перебив). Іди додому!
М а к л е н а. ...Поки інші не розхапали...
Г р а с а. Я маю поговорити з паном Зброжеком. Іди! (Почекавши, доки Маклена пішла в підвал. До Зброжека). Вам хочеться ще раз нагадати про комірне, то краще нагадайте мені. Це буде розумніше.
З б р о ж е к. Розумніше було б уже не нагадувати, а прямо звернутися до поліції, а то й в дефензиву. А я й справді такий дурень, що не тільки не звертаюсь, а навпаки: коли мені заважають уже думати про власні інтереси на моєму ж ґаночку, я ще говорю з нього. Та як говорю! Неначе це не мій ґанок, а сеймова трибуна, і я тут не господар, а щонайлівіший соціалістичний депутат, перепрошую на слові...
Г р а с а. Та пан тут і не господар, а тільки орендар, маклер. Вчора наш страйковий комітет додав іще одну вимогу, якої ми будемо домагатися, хоч би ще місяць довелося голодувати, хоч би пан маклер вигнав мене з цього підвалу, - і доможемося!
З б р о ж е к. Яка ж вимога?
Г р а с а. Щоб зовсім не було квартирних орендарів і маклерів. Геть їх! Так уже сказали пепеесівці. І ви будете тут не орендарем, а службовцем, з такими ж правами, як і я.
З б р о ж е к. Я вже вище на цілий поверх.
Г р а с а. Буде пан вище на поверх, на два, та не буде вище, ніж наші права. Так говорили пепеесівці.
З б р о ж е к. Моя програма досі була така: всі ми не власники, а лише орендарі свого життя. Та коли, ти кажеш, ви почали вже домагатися ліквідації орендарства і таке інше, то доведеться, хай милує мене Бог, стати власником свого життя. Але куди ви штовхаєте світ, товариші? Куди? Вам здається - в свій бік, а виходить навпаки. Ось я був звичайнісіньким орендарем цього будинку, маклером, а стану тут господарем. А пепеесівцям скажіть, Стефане, що по золотій драбині можна перелізти через будь-які високі права.
Г р а с а. Тоді я скажу, що нам комуністи кажуть: навіть золота драбина стоїть на наших підвалах. Підкопаємо! Перекинемо! Не станете!
З б р о ж е к. Це так говорив Окрай. Кривенький. Уже не говоритиме. Ого! Сьогодні ж стану. Не віриш? Так ось же, не встигнеш дійти ти і страйкарі сьогодні до фабрики Зарембського, як ви почуєте: ваші вимоги не тільки не задоволені, але всіх вас звільнено. Фабрику Зарембського й ось оцей будинок його продають з молотка! Еге ж. Криза трясе Польщу, як чорт суху осику. Криза потрясає світ. У всіх голова йде обертом, навіть у лікарів. А коли у всіх голови йдуть обертом, і навіть у лікарів, то в маклерів вони менше паморочаться, і тоді маклери пишуть рецепти навіть для врятування світу. Еге ж! Але ближче, ближче до нас. Фабрика сьогодні продається. Немає покупця. А коли нема покупця, тоді її купує маклер. Перед цим він тільки розмірковує, що вигідніше виробляти на цій фабриці: консерви, як раніше, цигарки чи ручні гранати. А коли він про це думає, треба, щоб той, хто живе під ґанком, не заважав йому думати! Рахувати! Міркувати! Підраховувати!
Г р а с а. Пан Зброжек тоді скаже "гоп", як вискочить он на той балкон. А доти він як був, так і буде тут підпанком. І маклером. Думайте, та не заважайте і нам. Не затьмарюйте ви перші неба! Не загорожуйте сонця! А то вдарить буря! (Пішов).

5

Визирнула ж і н к а З б р о ж е к а:
- Ти вже встав, Юзю?
З б р о ж е к. Так! Сьогодні мій день! Ось він уже почався. Ранок - як банк, сонце - як золотий долар. Ще одна, остання година. (Глянув на годинника). Ні! Банк відчиняється о десятій, ще три години, ще три години, лише три години - і я заспіваю, крикну... Що я крикну? Ага! Я буду гучно приказувати: дивен - Бог! Дивен - Бог! Дивен - Бог!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Дати тобі кави?
З б р о ж е к. Дивен - Бог! Дивен - Бог! Дивен Бог!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Що з тобою? У тебе зараз такі очі...
З б р о ж е к. Які?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Надто блискучі якісь...
З б р о ж е к. Блискучі? Будуть золоті! Дивен - Бог! Дивен - Бог! Бог - дивен! Дивен - Бог! Та я колись, іще хлопчиком, любив складати з камінців палац з високим балконом. Він сто разів розвалювався, але я його знову будував і, коли доводив до кінця, починав славити Бога: дивен - Бог, дивен - Бог! Коли ж руйнувався - лаявся: чорт - Бог, чорт - Бог, чорт - Бог!.. Зараз я добудовую одну справу, як палац з балконом. Двадцять три роки вивершую її. Це значить - двісті сімдесят шість місяців, сто дев'яносто вісім тисяч сімсот двадцять годин. І ось залишилось три. Через три години я зійду он на той високий балкон! (Показав на балкон Зарембського). Анельку зведу! Як на трон! І фотографа покличу. А сам позаду неї питиму каву, і ти (до жінки) праворуч од мене. Ні, ліворуч, бо праворуч стане наш майбутній зять...
Ж і н к а З б р о ж е к а. Юзю! Ти вже, слава Богу, все знаєш. Ах, яка це радість! Уяви, я щойно збиралася сказати тобі про це, а ти вже знаєш. Я кажу Анельці: татові ніколи, зачекай, а ти вже все знаєш - і про балкон, і про каву, Юзю! Адже це таке щастя, така честь, така висока честь, що в мене зараз голова іде обертом! Подумай тільки - сидіти на такому високому балконі, на такому шляхетному балконі, а праворуч - пан Зарембський, наш зять, подумай!..
З б р о ж е к. Бачу, що в тебе справді в голові запаморочилось. Я відчиняю двері на балкон Зарембського аукційним молотком, купую за півціни його фабрику і цей будинок, то за це Зарембський, у якого гонору більше, ніж у мене в банку грошей, стане зятем, подумай-но, баб'яча голова!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Та як же ж це? Так він освідчився вже Анельці в коханні, віддає їй руку й серце...
З б р о ж е к. Хто?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Пан Владек Зарембський.
З б р о ж е к. Ти встала чи досі ще спиш?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Я вже не знаю. Я казала Анельці, що це сон, а вона божиться, що ні. Навколішки став, ось так. (Показала). "Анелю, - каже, - Анелю, ви, як весняна берізка в костельній ограді..." Анеля мені теж про цей балкон і каву... Я й подумала, що ти про це вже знаєш.
З б р о ж е к. То це насправді було?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Що?
З б р о ж е к. Що Зарембський освідчився Анелі?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Я не знаю. Анелька божиться, що освідчився.
З б р о ж е к. Коли?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Сьогодні вночі. Я сама віри не йняла, Юзю. Думала, що Анелька вві сні прийшла і розповідає це. Але встала, вмилася, Богові помолилась і ще раз звеліла Анельці розказати. Освідчився. "Я, - каже, - бачив у Варшаві панянок, але такої, як ви, Анелю, немає в цілому світі, такої ніжної і чистої, як берізка в костельній ограді". А який він шляхетний, Юзю! Який вихований! "Спитайте, - каже, - зараз же спитайте, Анелю, у вашого тата, як він поставиться до мого сватання, що скаже, яке буде його слово". Просив, щоб ти сьогодні ж дав відповідь. Дуже просив, щоб сьогодні. До десятої години - Анельку просив. Між іншим, у Варшаву вже не їде, житиме тут, тому що справи на фабриці склалися дуже погано і потрібно, каже Анельці, налагодити...
З б р о ж е к. На Анельчині, тобто на мої гроші? Гого! Тепер я зрозумів усе. Криза закрила йому фабрику, як гробар труну. Консерви гниють, робітник не пішов на зменшення зарплати, страйкує, кредитори напосідають, банкрутство, фабрика продається з торгів. Зброжек купує - пішла вчора чутка. Так він надумав: одружуся з дочкою Зброжека і на його гроші відкуплю в нього ж свою фабрику. Дзуськи! Пан Зброжек думав про цю фабрику трохи довше. Він складав свої думки про неї двадцять три роки, по камінцеві, як палац у дитинстві. Та щоб пан Зарембський зруйнував тепер цей палац за одну мить в такий нахабний спосіб - через любовний перелаз? Го-го-го! У нього ще голова, видно, не закрутилась. То завтра закрутиться і крутитиметься навколо мене, як земля, кажуть, крутиться навколо сонця. Ось тоді, можливо, я й візьму його за зятя.
Ж і н к а З б р о ж е к а. А може, ти купив би у когось іншого фабрику, Юзю?
З б р о ж е к. У дуже розумного чоловіка завжди дурна жінка - так кажуть. І навпаки. Та не куплю сьогодні я, то завтра купить хтось інший і скаже нам - киш із цього двору. А купити в когось іншого ще бракує грошей, голубко. Треба думати, голубко, а не крутити розумом, як теля хвостом. Дай мені новий піджак, я зараз піду в банк, а звідти на торги. На торги до зятя! Го-го! До зятя!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Ох, Юзю! Ти жартуєш, а він такий шляхетний. Адже він справжній шляхтич з дуже старовинним гербом, Анеля каже. Що ж тепер йому сказати? Яку дати відповідь?
З б р о ж е к. Що? Нічого! Як? Ніяк! А втім, стривай. Ти кажеш, він сьогодні просить відповіді? До десятої години? Тобто до сьогоднішніх торгів? Тоді хай Анелька скаже йому так: до десятої години і увесь сьогоднішній день татові ніколи. Та якщо пан Владек справді - чуєш? - справді полюбив Анельку, хай приходить через три дні.
Ж і н к а З б р о ж е к а. Ти даєш згоду?
З б р о ж е к. Без фабрики. (Пішов).
Ж і н к а З б р о ж е к а. Анелю! Де ти? Через три дні! (Вибігла).

II

1

Не минуло й години, як пишно вбрана Анеля вже чекала пана Зарембського кінець двору в саду. Щохвилини позирала на ручний золотий годинник-браслет. Навіть труснула - чи не зупинився. Бачить - вийшла з кошиком Маклена.
А н е л я. Маклено! Маклено! Почекай хвилинку. Ти не знаєш, котра година? Ох, я забула, що у вас немає годинника. Але ти, здається, по сонцю вгадуєш. Скажи, котра тепер година по сонцю?
М а к л е н а. А навіщо по сонцю, коли я щойно чула, як на магістратській башті пробило три чверті на десяту.
А н е л я. Це, певне, хвилин п'ять тому?
М а к л е н а. От щойно.
А н е л я. Як же ж це я не чула? Хоч і на моєму теж за чверть десята. Які довгі години сьогодні! Треба було б навпаки. Зараз осінь. Восени дні короткі, а ночі довгі. (Радо зітхнула). Ночі довгі. То восени цікавіше вийти заміж. Як ти вважаєш? Ти постривай, Маклено! Куди ти?
М а к л е н а. Мені ніколи, панно Анелю.
А н е л я. Скажіть, будь ласка, їм ніколи! Та хіба може бути ніколи безробітним!
М а к л е н а. Це вам краще знати. Адже ви все без роботи, завжди без роботи!
А н е л я. Відтоді, як ти послужила на фабриці, ти страшенно зіпсувалася, Маклено. Особливо морально - стала неввічлива, груба, зухвала. Але я не буду тобі зараз дорікати цим. І за давні твої непристойності - пам'ятаєш? - не буду. Не такий у мене сьогодні день, і взагалі я сама не така. Зараз у мене так ясно, так ясно на душі, ніби хтось вінчальні свічки позасвічував, ніби хтось вже вінчальних пісень співа!.. А правда, сьогодні дійсно неначе якийсь вінчальний день? Голубий, чудесний, а ось оцей клен, поглянь, як ксьондз у золотій ризі... А втім, навіщо я тобі це кажу? Ти ж, бідолашна, мабуть, не відчуваєш природи і не розумієш поезії. Ти ось, певне, і не чуєш, як десь, неначе в повітрі, хтось грає на піаніно. Яка чудова музика!
М а к л е н а. Це в сорок третьому номері. Там і вчора о цій порі грали. Там панночка хоч музики навчається...
А н е л я. Правда ж, чути щось весільне? Весільний полонез! Тра-та-та-там-там! Ах, Маклено, коли б ти тільки знала! Я за три дні вийду заміж. І вгадай - за кого? От угадай! Якщо вгадаєш, я подарую тобі... Ну, що тобі подарувати?... Ні, я краще, як тільки вийду заміж, візьму тебе покоївкою до себе. Покоївкою!
М а к л е н а. Я не піду.
А н е л я. Чому? Ти будеш в чистоті ходити, в теплі жити. У тебе буде окрема кімната. Я подарую тобі духи. Куплю капелюшок. Ти будеш, як в ілюстрованому родинному журналі на картинці: "Молода пані з покоївкою". Не добереш одразу, хто з них пані, поки не придивишся. Так вони одягнені.
М а к л е н а. А коли б подивилися на роздягнених, то й не розпізнали б, напевне. Я раз бачила не на картинці, а в купальні. Так подумала на покоївку, що то пані... Та я не піду! Я думаю зовсім про інше...
А н е л я. Ти надто вульгарна, Маклено. Але мені шкода тебе. Ростеш ти, як кропива на пустирі. Ти навіть не ходиш на свято Божого тіла. Чому ти не запишешся в сестринство найсолодшого серця Ісусового? Краще вже тобі бути довічною нареченою. Все одно ти не спізнаєш справжнього й чистого кохання. Ах, Маклено! Мені дуже шкода тебе. Ти так і проживеш босою. Ніколи в тебе не буде ні будуара, ні спальні. В таких бідолашних спальня часто буває, як от у Магди, на вулиці...
Маклена рвучко іде.
Стривай! Куди ж ти? Яка ти стала нечемна! Не дослухавши, навіть не перепросивши, тікаєш. Я хочу тебе пожаліти, а ти, як їжачок. Спитала, куди ідеш, а ти не хочеш мені сказати.
М а к л е н а. І не скажу!
А н е л я. Не скажеш? Та я й так знаю куди. На канави. Кістки і всякі покидьки на їжу збирати. Я ж добре знаю, що позавчора ти зварила юшку з якихось смердючих покидьків, а вчора побилась на канавах з якимсь жебраком, нічого не знайшла, і ви сиділи цілий день не ївши. Так? Ну скажи ж, що так. Ух, яка ти гордячка! І все ж мені тебе шкода, Маклено. Не віриш? (Кричить). Мамо! Чуєш, мамо!

2

На ґанок вийшла жінка Зброжека.
А н е л я. Мамочко, звели Марині принести зараз сюди все, що залишилося від сніданку. В моєму кошику.
Ж і н к а З б р о ж е к а. А що їстиме Жужелька?
А н е л я (зморщила брови). Мамо!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Ах Матінко Божа! І тут несподіванка. Пішла на побачення - годує жебрачку.
А н е л я (до Маклени). Не подумай, що це об'їдки, Маклено. Боронь Боже! Я відбираю в кошик все найсмачніше. В той кошик, в якому я носила снідати в гімназію. Це мій другий сніданок.

3

Служниця винесла кошик.
А н е л я. Бач, це той кошик, а в ньому глянь що. Ціла котлетка, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики, булка. Коли я вийду заміж, - а це буде через три дні, - приходь до мене по цей кошик. Хоч щодня приходь. Чому ж ти не береш? Невже не візьмеш? Не хочеш? Бери! Ну, бери, кажу, а то звелю віднести назад. І таки справді Жужельці віддам... Бери!
М а к л е н а (взявши кошик, тримає його якусь мить, потім рвучко йде до собачої будки і кидає). На, Кунде, а то й справді віддадуть Жужельці! Хоч пан Зброжек і каже, що чим собака голодніший, тим краще стереже, проте бач, як годують свою Жужельку. Та він і про робітників це говорить: "Чим, - каже, - робітник голодніший, тим дешевше і довше він працює". Недарма товариш Окрай казав, що пани нас більше люблять, коли ми голодні, хоч самі вони лише тоді добрі, як сплять. За це я їх і не люблю, навіть коли сплю, і коли б моя сила, я їм таке зробила б, як там (жест на схід) зробили.
А н е л я. Боже! Вона вже більшовичка!
М а к л е н а. І вийду заміж за більшовика, от! Навіть мрію. В тюрму піду. В одиночній камері буду. А до вас не піду, хоч і в окрему кімнату.
А н е л я. Тоді віддай назад.
М а к л е н а. Їж, Кунде! Лихо жене нас на вулицю, з голоду і я, може, зроблю собі там спальню, але я ніколи не зроблю, Кунде, із своєї спальні вулицю, як це роблять всі чисто пані і, певне, зробить і панна Анеля.
А н е л я. Грубіянка! Невдячна тварюка! За що? (Навіть заплакала). Віддай!
М а к л е н а. Їж, Кунде! А що не з'їси, мені віддаси - від тебе візьму радо!
А н е л я. Зараз же віддай! (Хоче взяти об'їдки, але собака гарчить). Віддай! Від-да-ай, кажу!

4

П а н З а р е м б с ь к и й з газетою. Зупиняючись, дивиться:
- Панно Анелю!
Маклена відійшла.
А н е л я (отямившись). Ах, даруйте, пане Владек! Я в такій вульгарній сцені. Але уявіть! Вона збирає там, за канавами, різну покидь, кістки й таке інше і варить юшку. Батько безробітний. Матері немає. Мені стало шкода її. Я наказала принести їй усе, що залишилося від сніданку: цілу котлету, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики, булку. А вона їх - собаці. Та ще якої гидоти наговорила! Жах!
З а р е м б с ь к и й. Ви покарані за недоречну в наш час гуманність.
А н е л я. Можливо. Але, сподіваюся, ваше співчуття не на боці тієї мужички?
З а р е м б с ь к и й. Її батько, здається, в мене на фабриці і теж страйкує. Другий місяць. Він вважає за краще збирати на смітнику кістки, ніж заробляти на фабриці щодня по два золотих, на які можна купити собі хліба і зварити собі борщ навіть з м'ясом. Отже, я не можу співчувати не тільки їм, але навіть тим, кого вони ображають за милостиню, за непотрібний і шкідливий гуманізм.
А н е л я. Отже, я покарана з двох боків? Подвійно?
З а р е м б с ь к и й. Отже, так.
А н е л я (кокетливо). І вам не шкода мене?
З а р е м б с ь к и й. Ні.
А н е л я. Я серйозно... Ніскілечки?
З а р е м б с ь к и й. Коли ви серйозно, то ні півстілечки.
А н е л я. Але, може, все ж у пана Владека знайдеться для мене краплинка якщо не гуманності, то хоч якогось почуття?
З а р е м б с ь к и й. Ви питаєте чи просите?
А н е л я (серйозно, допитливо, стурбовано). А як ви гадаєте?

5

До них підійшли жебраки.
Ж е б р а к и. Дорогі панове!..
- Заради пана Ісуса!
- Крихітку з вашого щасливого столу!
З а р е м б с ь к и й (не добереш - до Анелі чи до жебраків). Ви просите?
А н е л я. Я?
Ж е б р а к и. Просимо!
З а р е м б с ь к и й. Я милостині нікому не подаю. Це мій принцип. Де гарантія, що просить не мій ворог? Не даю!
Ж е б р а к и. Не позбавляйте нас хоч цієї роботи!
- Подайте заради Матері Божої!
З а р е м б с ь к и й. Зверніться он до панни Анелі.
А н е л я. Пан Владек повинен знати, що таке чемність: навіть жебракам перший мусить відповідати кавалер.
З а р е м б с ь к и й (до жебраків). У мене стоїть фабрика без робітників. Хочете хліба - підіть проженіть страйкарів, станьте на їхнє місце й працюйте. Польщі потрібно назбирати власні капітали, а не жебрати, треба закласти свій золотий підмурок, а не страйкувати біля порожніх кас. Забирайтеся!
Жебраки відходять.
А н е л я. То як же ви думаєте?
З а р е м б с ь к и й. Я вже сказав. Милостині нікому не даю.
А н е л я. Це відповідь на моє запитання?
З а р е м б с ь к и й (по паузі). Так.
А н е л я (тихо). Після вашого вчорашнього колінопреклонного освідчення в коханні?
З а р е м б с ь к и й. Ні! Це після деяких сьогоднішніх неприємних для мене новин і оказій. З'ясувалося, що ваш любий батечко, а мій підручний маклер і орендар був першим і найсерйознішим претендентом на купівлю з торгу моєї фабрики і всього мого майна, що це він намагався вплутати моє підприємство в борги і навіть, як я тепер гадаю, допомагав страйкарям, якщо не повиганяв їх досі з моїх квартир.
А н е л я. Я про це нічого не знала. Я і мама. Слово честі. Зовсім нічого. Але я впевнена, що тепер, дізнавшися про ваше освідчення, він вже не буде купувати вашої фабрики.
З а р е м б с ь к и й (рух газетою). Дізнавшися про сьогоднішні повідомлення банку, я теж певен, що не буде купувати.
А н е л я. Навпаки, коли він сьогодні довідався про це, він дуже зрадів.
З а р е м б с ь к и й. Банківським повідомленням?
А н е л я. Я не знаю, про що ви говорите. Він зрадів, коли я і мама признались йому, що ви освідчилися мені в коханні.
З а р е м б с ь к и й. Пардон! Ви коли йому про це сказали?
А н е л я. Сьогодні. Вчора я була надто схвильована. Адже ваше вчорашнє освідчення було для мене таке несподіване, раптове, що я вирішила відкласти розмову з батьками на ранок. Хоч мамі я сказала ще вдосвіта. В думці я ще раз обійшла вчорашню алею, щоб... щоб підняти кожне ваше впущене слово, можливо, недочуте... мимовільний рух. Потім перебирала їх при зорях, складала зі своїми, і з цього виходили такі чарівні, чудові узори, що зараз я навіть боюсь переглянути їх... Після ваших сьогоднішніх нових слів - боюсь...
З а р е м б с ь к и й. А тим часом ваш тато при тих самих зорях складав золоті узори з прибутків від моєї фабрики. Я теж боюсь. А втім, даруйте й скажіть нарешті, що саме сказав він, дізнавшися про моє освідчення?
А н е л я. Він сказав, що... буде дуже радий і щасливий... і, якщо пан Владек справді... покохав Анелю, то, сказав, хай приходить через три дні.
З а р е м б с ь к и й. Що ж він гадає - після сьогоднішнього розп'яття на банківському хресті воскреснути через три дні?
А н е л я. Я не знаю, про який хрест ви говорите.
З а р е м б с ь к и й. Про який? Спитайте в батька. Він уже знає. І перекажіть, будь ласка, йому...

6

Підійшов ще жебрак, зовні інтелігент, з якоюсь саморобною дудкою. Повернулася Маклена з порожнім кошиком.
Ж е б р а к. Панове! Як бачите, я жебрак. Я знаю, яке неприємне почуття охоплює кожного з нас, коли до нас підходить жебрак. Тим паче зараз, коли жебракування стало мало не головною професією в Польщі...
З а р е м б с ь к и й. Ви часом не з українських народних демократів?
Ж е б р а к. Ні. Я поляк. Я пишаюся цим. Либонь, я перший придумав з жебрацтва зробити певний жанр мистецтва.
З а р е м б с ь к и й. А не навпаки?
Ж е б р а к. Будь ласка, переконайтесь. Ось цю дудку я зробив з польської калини і граю по містах у кожному дворі. Під акомпанемент піаніно. І виходить, що я граю, а мені акомпанує мало не вся Польща. Це вже я, гадаю, мистецтво. Ось, наприклад, зараз у сусідньому дворі хтось грає на піаніно знамениті "Deux polonaises " божественного Шопена. Чуєте? Бурхливий вступ: тру-ру-ру-рум! У старій Польщі шумить кривавий банкет. Кров, звичайно, - як вино, а вино - як кров. Очі чарівних дам, - як ранкове світання, а ранкове світання - як дамські очі. Сталевими полисками виблискують польські шаблі et cetera vivate: Річ Посполита на перших хвилях історичного піднесення. Ще вище, ще вище, і ось polonaises - здавалось, непоганий, урочистий і непереможний хід на світовий Вавель. (Грає на дудці полонез).
З а р е м б с ь к и й. А непогано! Навіть браво! Браво! Старий і славний рід Зарембських у цьому полонезі йшов попереду. Старий Заремба. При Казимирі починав.
Ж е б р а к. А ми, очевидячки, завершимо цей історичний хід мільйонним всепольським полонезом жебраків. (Грає полонез у мінорному тоні). На Вавель, через усю Польщу. І буде вся Польща кладовищем, а Вавель... надгробним їй пам'ятником... Кінець! Кінцем навіть пахне й в повітрі. Зима.
З а р е м б с ь к и й (захвилювався). Кому зима і смерть, а ми лише беремося до зимового спорту. Ми, Зарембські! Нам тісно танцювати! Земля старої Польщі ввігнулася під нами, як старий селянський тік. Ми тупцюємо в долині. Нам потрібні нові шляхи від моря до моря. Нам потрібно якнайшвидше вийти на обшири степового океану, за сталевий Дніпро і туди, де оспіваний поетом...
Жебрак знову перевів на мінор, пританцьовуючи під дисонанс.
...Маяк під Акерманом. Ще далі! Ще далі на південь, де щогла Кримських гір - високий Чатир-Даг стоїть1. Київ - наш ключ до Сходу. Данціг - на Захід. Ми поведемо далі й далі наш переможний полонез. Хай нам копає хоч яку яму (понюхав з маленького флакончика) комунізм і кружляє, мов чорт перед похороном маклера, - ми поведемо!.. Так!.. Так!.. (Вигукує). Досить! Ось вам за музику. (Кидає жебракові золотий. До Анелі). Вам відповідь батькові: перекажіть, що я зрозумів його запрошення. Але певен, що він не Бог і через три дні не встане, не воскресне! Ніколи не воскресне! Це йому настав кінець! Йому! (Вибігає).

III

Повернувся додому Граса.
М а к л е н а (тихо). Ну як?
Г р а с а. Фабрику таки закрито, Маклено. І нас всіх звільнили. Як і пророкував пан Зброжек, щоб у нього язик відсох. Закрито й запечатано. Запечатано й пропечатано: фабрика продається з торгів. Товариші понесли вже речі продавати. Е-ех! Що вийшло з нашого страйку? Цілий аукціон...
М а к л е н а. А що каже комітет?
Г р а с а. От і його б тепер з торгів продати, та ніхто не купить.
М а к л е н а. А товариш Окрай?
Г р а с а. Не прийшов твій Окрай. Запалив наші думки, а сам, бач, зник. Довів до аукціону. Обдурив. Комуніст!
М а к л е н а. Він не такий. Він не може обдурити.
Г р а с а. Чому не може?
М а к л е н а. Не може! В нього очі не такі!
Г р а с а. Правда, що не такі. І не показав. Треба було слухатися пепеесівців. Ті хоч і заведуть, та зате не кинуть. І очей не ховають. У них гарні очі...
М а к л е н а. Гарні очі?
Г р а с а. Гарні очі. А цей, бач, і не показав.
М а к л е н а. А може, він хворий?
Г р а с а. І звістки не подав. Доагітував. (З сумним гумором). Капіталізму настає край. Його закопає пролетаріат. Пролетаріат - могильник капіталізму. Могильник і гробар. Так і сталося. Їй-богу, так. Застрайкували і зробили з фабрики Зерембського труну. Стоїть як труна. Тільки що ж далі має робити пролетаріат? Собі труну?.. Ні! Треба слухатися пепеесівців... Наших давніх пепеесівців. Ті хоч очей не ховають. У них такі гарні очі. (Побачивши, що Маклена мало не плаче через Окрая, що їй боляче). Такі хороші очі, що будь-який сором переморгають. А цей, бач, ще молодий. Конфузиться. Чудій! Сором, кажуть, не дим - очей не повиїдає...

IV

Повернувся додому й З б р о ж е к. Невидющими очима дивиться на жінку:
- А-а... Це ти?.. Значить, я вже прийшов. Еге ж. А де Анелька?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Вона хвора. Лежить.
З б р о ж е к. Хвора? Тож і на побачення не ходила?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Була.
З б р о ж е к. Ага. Після побачення захворіла. Виходить, і зять вже не зять. Пронюхав? Знає?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Ох, Юзю! Пан Владек дуже образився, що ти хочеш купити його фабрику. Дуже образився! Дуже! Я просила тебе, Юзю, - не треба. А тепер дівчина хвора!
З б р о ж е к. Пан Владек образився, що я хотів купити фабрику. Він дуже образився за це. То що ж мені тепер робити, коли я фабрики вже не куплю? Ніколи не куплю! І вона для мене розвалилась! І балкон! Все! Банк, де я тримав свої гроші, крахнув. Все, що двадцять три роки збирав по камінцеві, розвалилося. Долари покотились і закотилися за обрій. Навік, чорт... Чорт - Бог! Чорт - Бог!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Юзю!
З б р о ж е к. Чорт - Бог! Чорт - Бог!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Тобі не можна хвилюватися!
З б р о ж е к. А що мені тепер можна? Що?
Ж і н к а З б р о ж е к а. У тебе ж астма, Юзю!
З б р о ж е к. У мене астма. Ввесь світ захворів на астму! Астма душить увесь світ! Він харчить і давиться. Його серце - банк, всесвітній банк - ось-ось лусне. Чуєш, як б'ється? Де наш домашній лікарський порадник? Що там радять у разі припадку? (Розгорнув порадник). Морфій! Морфій під шкіру! (Читає). "Іноді допомагає, коли пустити кров". (Кричить). Мерщій пустити світові кров! Мерщій кров!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Я зараз побіжу по лікаря. Я зараз, Юзю! Ой Матінко Божа, Матінко Божа! (Біжить і промовляє сама до себе). Все тепер на світі таке несподіване, раптове! Все як з-за рогу на тебе, ось так... Я вже боюся ходити... (Вибігла).
З б р о ж е к. Не треба мені лікаря! Грошей нема! Покотилися! Чорт - Бог! Чорт - Бог! Мені треба за щось зачепитися, а то я теж покочуся. Ух, який вітер! Який страшний вітер! За якусь думку, за одну крапочку зачепитися б! Гроші круглі, земля кругла, все крутиться, все котиться, і голова котиться. Вона теж кругла. За що? Може, за гак? Ну що ж, коли більше немає за що, доведеться за цей гак. (Показує на гак в стелі). Якщо вже в маклера закрутилась голова, то маклерові залишилося одне - гак. Атож! Він збирав двадцять три роки, коли не було кризи, скільки ж, питається в задачі, треба збирати тепер, при кризах? Я вже не розв'яжу цієї задачі. (Замикає двері). Гак - і кінець! Смерть! Здається, я застрахував себе від смерті. Го-го! За самогубство премії не дадуть. Доведеться навіть без премії, без будь-якого зиску померти. І це маклерові, га? А втім, стривай. Стій! (Залазить на стілець). Хіба не можна заробити на власній смерті? Подумай, маклере? Думай, маклере! Думай! Го-го! Стривай! Здається, зачепився!.. (Злазить із стільця).
В двері стукають.
Можна.

З а в і с а

ДІЯ ДРУГА

I

1

У підвалі у Грасів.
Г р а с а (хворий, у забутті). Христинко, держи ноги! Мої ноги втекли. Заверни. (Отямившись). Ху-у. І приверзеться ж. Христинко! Ти б засвітила нічник, а то щось надто вже темно. Здається, ввесь світ без вогника. Дощ. Чуєш, Христинко? Га, Христинко! (Прислухавшися, підводиться і на превелику силу йде до печі).

2

Увійшла М а к л е н а. За нею - вітер і шум дощу.
- Ой! Ви знову встали?
Г р а с а. Нічник засвітити хотів...
М а к л е н а. А Христинка?
Г р а с а. Спить, чи що... Будив, не озивається.
М а к л е н а. Ну хіба так можна? Хіба так одужаєте?
Г р а с а. Де ти діла кресало й губку?
М а к л е н а. Ось. Я завжди кладу отут, біля печі.
Г р а с а. Біля мене клади. Давай я роздмухаю! (Креше). Погано без руху... (Роздмухує вогонь).
М а к л е н а (засвітила нічник). Знову ноги наллються і понабрякають!
Г р а с а (заспокоївшись при світлі, тре ноги). От приверзлося, що мовби повтікали від мене. Взули валянки й пішли до дверей... (Переводячи це на жарт). То я за ними навздогін... А глянь-но, як там спить Христинка?
М а к л е н а. Спить. (До Христинки). Христинко, вставай!..
Г р а с а. Не буди, якщо спить. Хай собі спить. Хай спить... А як там надворі? Дощ?
М а к л е н а. Із снігом іде.
Г р а с а. Ну що ж. На те й дощ із снігом. Хай собі йде. Як тобі ходилося? Змерзла, мабуть?
М а к л е н а. Стоїть і та фабрика.
Г р а с а. Стоїть? Ну що ж... Хай собі стоїть.
М а к л е н а. Сама фірма застрайкувала. А та, що ви говорили, кустарна, - закрилась. Хазяїн утік. Не заплатив робітникам за цілий місяць. За матеріали теж, і втік...
Г р а с а (який усе ж сподівався на кращі наслідки розвідки). Ну що ж, хай... Хай... (По паузі, намагаючись не занепадати духом). Ну, а наш іще не втік?
М а к л е н а. Ні. Сторожів звільнив. Сам фабрику обходить. Хоче Кунда на фабрику забрати. Нашого Кунда! Не вони ж його годували! Про це мені сказала служниця Зброжеків. Скаржилась: не платить Зброжек їй ні копійки. Ще й вигнати загрожує. Кажу - піди в спілку, до судді. Не хоче. Боїться, щоб на гірше не вийшло...
Г р а с а. І має рацію. Краще хай терпить.
М а к л е н а. Терпить? А я пішла б! Обов'язково! Не треба терпіти. "Терпіння, - говорить товариш Окрай, - це найкраще сідло для пана, а нам воно лише перетре хребет та..."
Г р а с а. Ну й дався тобі той Окрай!
М а к л е н а. Сьогодні я його бачила, як його вели в тюрму. Ще тоді заарештували. В дефензиві сидів. А ви казали - зник. А коли б ви бачили, як він ішов! Під шаблями наголо, а сам посміхається...
Г р а с а. Ех!.. В тюрмі їсти дають. Я от сам пішов би в тюрму, коли б не ти й Христинка.
М а к л е н а. Пани знають, кого замикати!..
Г р а с а. Ага... Ну що ж, хай, коли так... А ти вся тремтиш. Дуже змерзла, мабуть?
М а к л е н а. Ні... І мені всміхнувся! Наламала з панського паркана трохи трісок. Зараз нагрію води, гарячої нап'ємося... (Лукаво, жартуючи). От жаль тільки, що Христинка спить - без неї доведеться пити...
Христинка заворушилася десь у кутку.
(Ласкаво). Ага, заворушилась, ледащо!

3

На порозі - Зарембський. В плащі. Присвітив електричним ліхтариком.
З а р е м б с ь к и й. Це квартира номер тридцять сім?
М а к л е н а. Еге ж. А хто там?
З а р е м б с ь к и й. Тут живуть... (глянув у блокнот) Граси?
Г р а с а. Так. Прошу!
З а р е м б с ь к и й. Давно ви тут у мене живете?
Г р а с а. Третій рік. Через місяць три роки буде.
З а р е м б с ь к и й (оглянувши квартиру). Скільки платите за цю кімнату панові Зброжеку?
Г р а с а. Двадцять злотих.
З а р е м б с ь к и й (присвітив ліхтариком запис. Перевірив). Так. Із завтрашнього дня будете платити безпосередньо мені. Ви за цей місяць уже заплатили комірне?
Г р а с а. Ні. Ще ні.
З а р е м б с ь к и й. А за минулий?
Г р а с а. Половину.
З а р е м б с ь к и й. Зараз можете заплатити?
М а к л е н а. Але ж ми платимо панові Зброжеку...
З а р е м б с ь к и й (до Граси). Я питаю, зараз можете заплатити?
Г р а с а. Ні, пане хазяїне. Зараз не можу... Нічим... Я, бачте, трохи хворий зараз. У мене, бачте, щось із ногами...
З а р е м б с ь к и й. Даруйте, я не лікар.
Г р а с а. То я увесь цей час мусив сидіти без роботи.
З а р е м б с ь к и й. На жаль, я й не представник спілки.
Г р а с а. Але в мене незабаром буде робота.
З а р е м б с ь к и й. Чудово! Для сплати вам дається три дні!
Г р а с а. Я прохав би пана хазяїна зважити на це...
З а р е м б с ь к и й. Я й зважаю. Але на четвертий вранці сюди прийдуть квартиранти.
Г р а с а. Почекайте хоч з тиждень...
З а р е м б с ь к и й. Я прошу вас запам'ятати, що на четвертий день о десятій годині ранку сюди прийдуть нові квартиранти...

4

Засапаний З б р о ж е к, почувши це, ще з порога:
- Даруйте, пане патрон, але нові квартиранти при- йдуть сюди завтра вранці о сьомій годині.
З а р е м б с ь к и й. Пан Зброжек так хоче зробити?
З б р о ж е к. Якщо пан патрон мені не перешкодить.
З а р е м б с ь к и й. Пан Зброжек попереджував Грасів?
З б р о ж е к. Неодноразово.
З а р е м б с ь к и й. Треба один раз. (До Граси). Тоді, будь ласка, звільніть моє приміщення завтра о сьомій ранку. Борг за півтора місяця віддасте панові Зброжеку. Він передасть його мені...
З б р о ж е к. Я три дні тому виплатив пану патронові всі орендні гроші. Сповна. В мене є квитанція банку...
З а р е м б с ь к и й. А нових квартирантів попросіть завдаток платити безпосередньо мені.
З б р о ж е к. Як мені розуміти пана патрона?
З а р е м б с ь к и й. Дуже просто: надалі всі квартиранти виплачуватимуть комірне безпосередньо мені.
З б р о ж е к. Можна попросити пана патрона на хвилинку конфіденції? (Виходить за двері).
Зарембський холодно і неохоче йде за ним.
Я міг би, звісно, почати з того, що підвали надто темні й низькі, щоб ними ходити такому високому і ясновельможному панові Зарембському, тим паче, що зараз увесь світ темний і незрозумілий, як підвал. Доведеться панові нахилятися там, де переді мною б'ють лоби квартиранти. Щоб знайти гріш у підвальному бруді, мало одного електричного ліхтарика... Я мусив би ще нагадати про нашу угоду з патроном щодо терміну та комісійного процента, але я, зважаючи на світову і пана патрона кризу, дозволю собі запитати лише про одне: скільки пан Зарембський хоче, щоб квартиранти платили йому через мене?
З а р е м б с ь к и й (повернувшись до Грасів, умисне, щоб чули й вони). Я міг би, звісно, мою відповідь почати з того, що для народного демократа не такі вже низькі й темні рідні підвали, щоб йому згинатися і битися лобом. Якщо й зараз увесь світ темний і незрозумілий, то над Польщею, як над новою печерою, стане нова віфліємська зоря - тут мусить народитися порятунок світові. Я повинен був би нагадати, що наша з паном Зброжеком угода порушена з тої хвилі, як він на комісійні гроші хотів купити всю мою комісію, але я, також зважаючи на світову й пана Зброжека грошову катастрофу, відповім лише одне: квартиранти платитимуть за квартиру безпосередньо мені, стільки ж, скільки платили панові маклеру...
З б р о ж е к. То ви з патрона хочете стати маклером?
З а р е м б с ь к и й. Я стану хазяїном без маклера. А ось із пана маклера вже ніколи не вийде хазяїн. Більше - він із маклера стане моїм квартирантом. Хоча йому ще лишається виселити Грасів. Прошу! (До Грасів). Добраніч!
Граса підводиться.
М а к л е н а. Лежіть!
Г р а с а. Я зараз. Я тільки вийду за паном. (Через силу, перемагаючи себе, виходить за Зарембським).
З б р о ж е к. Граса вже боїться, щоб пан не розбив собі лоба.
Пауза. Маклена, кинувшись за батьком, спинилася біля дверей. Зброжек - внизу. Знадвору уривками чути голос Граси:
"Я прошу пана зачекати!.. В мене є надія, що через тиждень я... Ні-ні! Їй-богу, не помру! Справлюся... Їй-богу, справлюся із здоров'ям і з грошима панові... Я страйкував, але я перший і відступився... Відстрочте ж, як ви вже сказали, на три дні... Заради дітей, благаю..."
Ще пауза. Повернувся.
З б р о ж е к. Ну як?
Г р а с а. Провів.
З б р о ж е к. Чому ж коліна мокрі?
Г р а с а. Це я... впав... Спіткнувся і впав трохи.
З б р о ж е к. Невже так слизько перед паном Зарембським?.. Ну і що пан на це? Що ти собі випрохав?
Г р а с а. Я не просив. Так поговорили. Він згоден відстрочити на три дні, коли, каже, пан Зброжек не буде проти. До вас послав...
З б р о ж е к. Треба було з мене починати! А Граса теж захотів перескочити через маклера. І пан хоче стати хазяїном без маклера, і Граса - без маклера! Прошу звернути увагу - без маклера хочуть! Хо-хо! Хіба може бути Бог без ксьондза, пан без лакея, генерал без ад'ютанта? Щоб між днем і ніччю не було вечора, між числами - знака? Хіба може бути світ без маклера? Це від запаморочення в нас. Атож! Бо навіть я не стану хазяїном без маклера. Але маклером у себе буду я! І на фабриці! Мій дух - а буде хазяїном. Моє ім'я!
Г р а с а. То дозвольте мені бути квартирантом. Відстрочте, будь ласка, і ви на три дні.
З б р о ж е к. Граса просить?
Г р а с а. Так
З б р о ж е к. Як хазяїна?
Г р а с а. Так.
З б р о ж е к. А навколішки, як перед ним? Навколішки стане Граса?
Г р а с а. Я не ставав... Кажу, я спіткнувся... Адже ж я на ноги слабий.
З б р о ж е к. Спіткнися і переді мною!
Г р а с а (дивиться на нього. Тихо). У мене слабі ноги, але не голова ще...
З б р о ж е к. Спіткнись ногами...
Граса дивиться на нього.
М а к л е н а (вся затремтівши, сплеснула руками). Не смійте! (До Зброжека). Ти! (Увібрала повітря). Тиран ти! Тиран!.. Я зараз дістану грошей і отакечки жбурну їх тобі в обличчя! Отакечки! Дістану! Зараз же! Я побіжу й дістану!

II

1

Вибігла М а к л е н а надвір. Темнота. Вітер. Дощ.
- Зараз дістану! Я зараз! (Спиняється). Чого ж я стала? Адже потрібно зараз! Що, темно? Але ж у мене в очах, усередині ще горить: дістану! Дістану!.. Мушу дістати!.. Треба тільки хотіти... дуже... ось отак хотіти! Отак! Отак! (Спинилась). А може, мені тільки так здалося, - де я дістану?.. Ну, гори ще!.. (Навіть затулила руками од вітру ту гарячу неусвідомлену думку, яка штовхнула її надвір і тепер загасла). Гори!..

2

Вибігла М а к л е н а на вулицю. Де-не-де ліхтарі. Проходять ще люди.
- Дощику, не гаси! Ти, вітре, роздмухай!.. (Спинилася). Де ж я дістану! В кого? (Подумала). Дурна, не випросиш, адже тепер всі просять. Мільйон, кажуть, рук... (Озирнулася). А люди проходять і навіть голови не повертають, хіба ти не бачила? Тільки так, як Ванда зробила - і заробила! Стала ось так і - хоч як страшно було і соромно - дивилася на чоловіків... (Дивиться. Побачивши, що наближається перехожий, по-дитячому обсмикнулася. Завмерла, зирнула на нього).
Той пройшов, навіть не помітивши її.
Ху-у! Слава Ісусу, пройшов! А я ж на нього дивилася... (Тихенько сплеснула руками ). Дивилась, а сама й не глянула в дзеркало, яка то я. Може, така, що буду цілу ніч отут на чоловіків дивитися, а на мене ніхто - така нечупара. Мабуть, тричі нечупара!.. О лишенько! Та я ж іще маленька і така худа! Ну ж і худюча! А спитають, скільки років, що я скажу? Тринадцять?
Наближається ще хтось.
Збрешу. (Злякано дивиться).
Той пройшов, не помічаючи.
Звичайно, ще маленька!
Наближається третій. Маклена, щоб повищати, стає навшпиньки, рукою мимохіть обсмикує спідничку. Але й третій не звернув на неї уваги.
Ні, треба самій зачепити. Треба їм показати, що я зовсім не така маленька, як вони вважають. Звикли дивитися на таких, що бублик можна з'їсти, доки її обійдеш навколо. Буржуї!
Наближається четвертий. Вона до нього:
- Добрий вечір вам!
Ч е т в е р т и й (зупиняючись). Добрий вечір!
М а к л е н а. Скажіть, будь ласка... А може, ви перший скажете?
Ч е т в е р т и й. Що?
М а к л е н а. Як мені вийти на Варшавську вулицю?
Ч е т в е р т и й. Прямо до першого скверу. Там спитаєш. (Пішов).
М а к л е н а. Ху-у! Та як же його ще питати? Що сказати? Проведіть мене? Чи, може, - ви хочете зі мною познайомитися? А як згорю або заплачу? (В розпачі). Не спитаю! От не спитаю!..

3

Пройшовши навскоси вулицю, до неї підходить д о б р о д і й з парасолькою. Перший:
- Добрий вечір!
М а к л е н а (навіть трохи зраділа). Добрий вечір!
Д о б р о д і й. Панянка вийшла погуляти?
М а к л е н а. Еге.
Добродій оглянув її.
Кудись моя молодша сестра пішла. То я чекаю. Хоч їй уже й п'ятнадцять... (схаменулась) шістнадцять незабаром, а все ж, знаєте...
Добродій зазирнув їй у вічі.
Вийшла подивитися... А дощ мені просто в обличчя...
Д о б р о д і й (галантно). Та вони не мають права заважати такій гарненькій панянці гуляти - сестра і дощ! Не має значення, що сестрі шістнадцять... Подумаєш - старша! Не має права, бо... бо ще неповнолітня. А від нахаби дощу в мене є захисток. (Розгорнув парасольку). Вона ж і ширма для кохання. Прошу! А ні - краще ходімо звідси. Тут недалечко за рогом є чудесний закуточок. Затишний, поетичний, просто-таки домашній закуток. Що паняночка любить? Печиво? Марципан? Солодке вино?
М а к л е н а. П'ятдесят злотих!
Д о б р о д і й. Що-о?
М а к л е н а. Не потрібно печива... і вина... Мені... заплатіть п'ятдесят злотих.
Д о б р о д і й. Та за ці гроші тепер можна лошицю купити, малятко!
М а к л е н а. Хіба?
Д о б р о д і й. Атож.
М а к л е н а (просто, наївно). Я не знала. Ну що ж... То купіть собі лошицю.
Д о б р о д і й. Фе, як це грубо! (Відійшовши). Який грубий натуралізм! Цинізм! Безсоромність!
Д і д о к (що слухав збоку). Але вона, здається, ще натуральна, прошу пана.
Д о б р о д і й. А вам що?
Д і д о к. Увечері трохи погано бачу.
Д о б р о д і й (повертаючись до Маклени). Тридцять?
М а к л е н а. Ні!
Д о б р о д і й (з благанням). Не можна більше, крихітко! І взагалі, так не можна торгуватися. Ти ще така маленька. Ти справді вперше вийшла?
М а к л е н а. Еге ж.
Д о б р о д і й (дивиться їй у вічі). Та ще й плачеш?
М а к л е н а. Хіба я плачу? Це дощ іде, дощ! Це краплини дощу!
Д о б р о д і й. Тридцять п'ять?
М а к л е н а. Ні!
Д о б р о д і й. Ну як тобі не сором?
М а к л е н а. А вам?
Підійшов, підглядаючи, дідок.
Д о б р о д і й. Ну, сорок?
М а к л е н а. Ні!
Д о б р о д і й (пошепки). То, кажеш, без вина і печива? Добре! (Розгорнув парасольку). Ну, перлинко, ходімо! Ти витри, перлинко, очі! По вулиці не можна ходити з мокрими очима навіть під дощем...
М а к л е н а. Так-так... Я знаю. Люди мусять плакати за стіною!
Д о б р о д і й. Ну от... Тепер ходімо! Пішли.
Добродій узяв її під руку. Маклена інстинктивно висмикнула руку.
Ну, малятко! Не треба, моя дівчинко, адже ми домови... (Ледь пригортає до себе).
М а к л е н а (неначе її щось відкинуло). Ні! Ні!.. Не треба!.. Не можу я!.. (Чимдуж біжить у двір). Не можу!

III

Хотіла додому, та не змогла. Повернулась назад. Засапавшись, зупинилась у дворі. Крапав дощ. Підійшла до собачої будки.
- Не можу я, Кунде. А думала, що зможу. Коли б він іще не чіпав... А які в нього гидкі очі, ой! Не можу! Ніколи не зможу! (Сіла, обхопивши руками коліна. Безнадійно захиталася, неначе хотіла заколисати свою гірку думу). Ох, чому воно це так, Кунде? Чому мені здалося, що я й справді можу дістати гроші? Так здалось, як наяву, ось отакечки, ось отак, що я вибігла. Чому це так, Кунде? Га?
Г о л о с (з будки). Обережніше з душевними таємницями - тут, крім собаки, є ще й людина.
М а к л е н а. Ой! Хто там?
Г о л о с. Я
М а к л е н а. Хто... ви?
Г о л о с. Я! (Вилазить із будки). Я - як єдність самосвідомості в філософії, світова субстанція, невмируще "я"! Трансцендентальне за Кантом, єдиносуще за Гегелем. "Я"! З якого виникає весь світ у Фіхте і навіть за матеріалізмом - вищий щабель у розвитку матерії - "я".
М а к л е н а (пізнавши). Ой, це ви?.. Що грали на дудці перед паном Зарембським?
М у з и к а н т (збитий зі своєї високої іронії наївно-простим, але вбивчим запитанням). Атож. На жаль, це я, що грав, як ви кажете, на дудці перед паном Зарембським. Але я грав йому на дудці! На дудці, сто чортів його матері! На дудці! На інструменті високого мистецтва я ніколи не гратиму панові Зарембському! А втім, чого я хвилююсь? Адже я колись концертував. Але я грав усім. І не моя провина, що в перших рядах сиділи Зарембські. Проте це не так уже й важливо... Перші для мистецтва ті, що його розуміють і люблять.
М а к л е н а. А чому ви в будку залізли?
М у з и к а н т. Я в ній ночую.
М а к л е н а (аж присіла). Ночуєте?
М у з и к а н т. Це тепер моя квартира. Квартира польського музиканта-віртуоза Ігнатія Падура. В такому становищі, здається, треба ще розказать біографію. Коротко. Колись я грав і прізвище Падур було гучним. Мені навіть пророкували світову славу. Я, звісно, схотів грати всьому світові з польської державної естради. Пішов у легіон. Воював за світовий гуманізм, за вільну Польщу et cetera. Але на естраду зійшли якісь нові музиканти. Від мене дуже тхне горілкою?
М а к л е н а. Дуже.
М у з и к а н т. Ну от. Не музиканти, а нездарні ремісники. Вони грають на казенних струнах улесливі симфонії диктатору, і за це їм віддали диригентські пости в мистецтві. Мені ж пан Пілсудський дав оцю будку...
М а к л е н а. І ви погодилися? Влізли?
М у з и к а н т. Я?.. Гм... (Знову збитий з високої іронії). Еге ж! Я вліз.
М а к л е н а. Але ж це не його будка. Це Кундова будка!
М у з и к а н т. Ma fille, ви ще не знаєте, що таке іронія.
М а к л е н а. Я не знаю, що це таке. Та коли б це була будка Пілсудського - скажіть, пустив би він вас?
М у з и к а н т. Гм... Це справді ще питання!
М а к л е н а. От бачте... А ви кажете таке... Це Кундова будка!
М у з и к а н т. Атож. У мене вийшла риторика. У вас краще, ma fille. Безпосередніше. І гостріше, хай йому чорт! Це навіть не Пілсудського будка. Це Кундова будка. Його. (На собаку). Звати Кунд?
Маклена кивнула головою.
А я живу і навіть не знаю, як звати мого справжнього господаря. Ось вона, людська невдячність! Ось вона! І за що? За те, що він, єдиний на все місто, пустив мене до себе жити. Щоправда, спочатку і він не пускав. Навіть близько не підпускав. Ночей із п'ять гавкав, коли я підходив, гарчав. Правда ж, гарчав, Кунде? Ой як гарчав! А тоді впустив.
М а к л е н а. Кунд добрий!
М у з и к а н т. Еге ж, у нього дуже добра шерсть. Волохата, тепла! От тільки кусають блохи. Та, кусаючи, вони і гріють шкіру. Ви тільки не кажіть нікому, що я тут ночую. Щоб не вигнали. Хоч я певен, що ви не скажете. Я вас трохи знаю. Я бачив, як ви збираєте на канавах кістки. І як ділилися з Кундом. Я вас вважаю другою після Кунда шляхетною істотою в Польщі. Їй-богу! Мені хочеться сказати вам щось приємне. Але що?
М а к л е н а. Скажіть, що б ви зробили, коли б прийшов хазяїн, і почав виганяти з квартири вашого хворого батька, і сказав би: "Станеш на коліна - не вижену", та коли б ще до того ви були дівчиною, а заробити ніде не можна, то що б ви зробили?
М у з и к а н т. Те, що я вже зробив. Пішов у будку, а не став навколішки. (Скрикнув навіть). І не стану! Здохну в оцій ось будці, а не стану! Хоч я не знаю, для чого тоді людині коліна? Та й хіба в колінах згинається людина? (Сам до себе). Ось мені гадалось, що, вповзаючи в цю будку на колінах, я все ж таки не стою перед ним навколішки. А виходить - навпаки. Прибігає вночі наївне дівчатко і просто так питає, чи не той я, що сьогодні грав їм на дудці? Але що гірше? Дудка чи коліна? Га? Тепер я у вас питаю!
М а к л е н а. У вас є мама?
М у з и к а н т. Гм. Ви хочете сказати, щоб я про це у мами спитав? Немає. Згідно з хрестоматією нікого немає. Я зовсім самотній. Я сирота.
М а к л е н а. Так чому ж ви залізли сюди й сидите? Чому не підете в революціонери, якщо у вас нікого немає і ви проти них?
М у з и к а н т. Нарешті-таки буденне, трафаретне запитання. В революціонери? В комуністи? А навіщо туди йти, ma fille? Заради чого? Для чого?
М а к л е н а (спалахнула). Як це - навіщо? Як - заради чого ж? Та як вам не сором таке говорити? Ви, може, й справді не знаєте навіщо? Та коли б ви тільки знали, заради чого борються, наприклад, комуністи, ви б так не питали! Але коли б я зараз була сама, коли б Христинка була трохи-трохи більша, а батько не хворів, я зараз же майнула б через оцю стіну і пішла б у революціонери! Побігла б! Ой, як би я билася за соціалізм!
М у з и к а н т. Це, ma fille, мої юнацькі фантазії та мрії. А ти їх мені сьогодні повторюєш. Сьогодні, коли я вже виріс із них і знаю, що соціалізм - це буде лише друга після християнства світова ілюзія...
М а к л е н а. А що таке - ілюзія?
М у з и к а н т. Річ, яка тільки здається, але нездійсненна.
М а к л е н а. Та як же ж вона нездійсненна, коли її всі пани бояться, а поліція за неї в тюрми садовить? От чудний! Та коли б ви тільки бачили, як сьогодні вели в тюрму товариша Окрая! З шаблями наголо, не спускали з нього очей. Ось отак! (Показує). Ви гадаєте, що за нездійсненну річ отак поведуть?
М у з и к а н т. Це такий кульгавий? Агітатор?
М а к л е н а. Його поранили в ногу. Він комуніст. Іде! Їх четверо, здоровенні такі ґевали, похмурі, та злі. А він ловить дощові краплини і сміється. Вони на нього дивляться, він - на ввесь світ. І ви гадаєте, він один такий? Мільйон дев'ятсот тисяч!
М у з и к а н т. Дощові краплини ловить?
М а к л е н а. У тюрмах усього світу замкнуті.
М у з и к а н т. Звідки ви знаєте?
М а к л е н а. Сама з прокламації вичитала. А знаєте, скільки їх було розстріляно і повішано за рік. Дев'яносто тисяч п'ятсот! (Не дочекавшися подиву чи співчуття). Магда ось теж не могла зрозуміти зразу цього числа, то я їй пояснила так. Скільки рік має днів, ви знаєте?
М у з и к а н т. Триста шістдесят п'ять - колись мене вчили.
М а к л е н а. Виходить, що кожного дня розстрілювали по двісті п'ятдесят. Ви лише порахуйте! Це значить, кожної години - десять чоловік. Кожні шість хвилин - одного. Ось ми з вами скільки сидимо? Шість хвилин? Більше? (Тихо). Значить, двоє вже загинули на землі. Я іноді, як прислухаюся отак, чую постріли... А ви кажете: соціалізм - це нездійсненна річ! Та вона вже здійснюється! Он отам, у радянських краях. Я, коли вийду вночі за канави в поле і гляну в той бік (жест на схід), придивлюся отакечки, то бачу - далеко-далеко, он отам, уже сяє соціалізм.
М у з и к а н т. Дев'яносто тисяч п'ятсот, якщо вірити прокламації. Це значить - дев'яносто тисяч п'ятсот трун? Якщо їх виставити в ряд, це приблизно на сорок п'ять кілометрів... Та-ак. Жоден ксьондз не зможе обійти їх з молитвою. Минуть ще роки, десятки літ - і цими трунами можна буде оперезати всю землю, ma fille, по екватору. Але земля від цього не перестане обертатися навколо сонця і залишиться землею, і люди, і труни, і осінь, нерівність і собачі будки на ній були і завжди будуть.
М а к л е н а. І ви отакечки сидітимете тут?
М у з и к а н т. Я? Гм... Це ви про перспективу?
М а к л е н а (поглянувши). Боже! Який ви обідраний! Вас треба облатати!..
М у з и к а н т. Від бочки Діогена до цієї будки була довга дорога. Обірвався!
М а к л е н а. То приходьте до нас завтра. Я вам усе позашиваю. А ви за це заграєте мені. Я люблю музику. Заграєте? Щоб так ясно стало. Що ви мені заграєте? Га?
М у з и к а н т. Що? Колись мені гралося ось що. Я вдосвіта виходжу, розумієте, на невідому алею. Ростуть могутні дерева. Таких тепер нема. Ну такі, як на героїчних пейзажах Пуссена. А вдалині - передсвітанкове небо. Такого не буває. На мене чекає прекрасна дівчина. Такої теж не буває. У неї очі - як передсвітанкове небо, тремтять губи. Я цілую їй руки. І ми йдемо по алеї в якусь невідому, неземну країну. Має зійти зовсім інакше сонце, не наше, гидке, а зовсім нове. Ми йдемо і йдемо. Ми неначе вічно йдемо...
М а к л е н а. Не дуже мені подобається. А тепер що граєте?
М у з и к а н т. Тепер? Тепер ось що: минули і революції, соціалізм, і комунізм. Земля стара й холодна. І лиса. Ані билиночки на ній. Сонце - як місяць, а місяць - як півсковорідки.
М а к л е н а. Не треба. Годі!
М у з и к а н т. Сонце - як місяць, а місяць - як півсковорідки - сидить останній музикант і грає на дудці. (Грає на дудці). Це теперішня моя композиція...
М а к л е н а. Ні. Цього ніколи не буде! Ніколи! Навпаки - земля буде освітлена... як сонце! Всюди гратиме музика. А я вийду заміж... За більшовика. На аероплані! (Побігла від нього). Я думала, він допоможе мені, порадить, а він... сам - як півсковорідки!

IV

1

Підбігла Маклена до своїх дверей. Спинилася. Чує г о л о с б а т ь к а - хрипкий, знеможений, спотворений гірким сміхом:
- Ну, а коли я стану навколішки? Що тоді скаже пан хазяїн?
З б р о ж е к. До сьомої ранку Граса обов'язково мусить вибратися, скаже хазяїн.
Б а т ь к о. Тоді я загрузну ось тут по коліна, по пояс - і ніякий хазяїн мене не підведе.
З б р о ж е к. Худобина теж загрузає...
Б а т ь к о (погрозливо). То ти різник? Різник?
З б р о ж е к (спокійно). Кожен хазяїн різник, а життя - бійня, Граса.
Б а т ь к о. Що ж тоді мені робити?
З б р о ж е к (помітивши, що Граса занепав духом). Треба сплатити гроші, скаже хазяїн. І, не кажучи більше й слова, піде заздалегідь до пана поліцейського комісара... Прийшовши від пана поліцейського комісара, він звелить розбудити себе о четвертій годині. І ось коли діти Граси, наплакавшись, поснуть, міцно заснуть, а Грасину рану в думках трохи заснує павутиною сон...
Бачить у шпарку Маклена - поникла, зависла на груди батькова голова.
Раптом постукає хазяїн у вікно. (Підскочив до вікна і щосили постукав). Вставай!
Батько скинувся.
Пора! Пострілом з гармати здасться цей стукіт Грасі, і, як пластир із занімілої рани, він здере з душі забуття. О п'ятій годині хазяїн знову постукає. О шостій у двір прийдуть поліцаї...
Б а т ь к о (сам до себе). І бритви нема...
З б р о ж е к. Бритви? Навіщо тобі бритва?
Б а т ь к о. Є приказка: хто покотиться, той за бритву вхопиться...
З б р о ж е к. Не такої відповіді я чекав, але й ця приказка непогана. Бритва тут більше допоможе, ніж земля. А тепер хай Граса слухає, що скаже йому на це маклер. Маклер підходить до Граси ось так. (Підійшов і прямо запитує). Скажи, ти взявся б зараз убити людину?
Батько подивився на Зброжека.
Маклер питає про це спокійно і серйозно.
Б а т ь к о (пильно поглянув на Зброжека). Вбити?
З б р о ж е к. Так.
Б а т ь к о. Людину?
З б р о ж е к. Не взагалі людину, а одного нелюда. Нелюда, який наробив за своє життя багато лиха людям. Особливо, кажучи вашою соціалістичною мовою, робітникам, пролетаріатові. Він, щоб заробити, труїв їх зіпсутою ковбасою, гнилими консервами, завжди продавав вогку сіль, а цукор - з піском. І це не в одній крамниці, а всім дрібним крамницям постачав оптом, сотнями тонн, а браковану тканину - цілими кілометрами. Заробляв, гнав монету з квартир, любові, води, навіть з повітря. Скажи, ти взявся б зараз убити такого мерзотника?
Б а т ь к о. Пан хоче цим способом стати тут єдиним господарем?
З б р о ж е к. Атож. Я хочу в цей спосіб стати тут єдиним господарем.
Б а т ь к о. Пан хоче, щоб я вбив Зарембського?
З б р о ж е к. Ні.
Б а т ь к о. То кого ж іще?
З б р о ж е к. Мене!
Б а т ь к о. Пан сміється?
З б р о ж е к. Пан маклер серйозно питає, чи взявся б Граса вбити сьогодні пана Зброжека? Тирана! Експлуататора! І за гроші!
Батько дивиться на Зброжека.
Я не хворий і не збожеволів. Справа в тому, що панові Зброжеку вигідніше зараз померти, ніж жити. Отож йому потрібно, щоб його хтось убив. До зарізу потрібно. І серйозно вбив. Це тепер єдиний для нього вихід із кризи, туди (жест нагору), на високий хазяйський балкон.
Б а т ь к о. Пан Зброжек хоче вбити себе і не може?
З б р о ж е к. Панові Зброжеку треба вбити себе, і він може. Але він, як старий маклер, хоче трохи заробити на своїй смерті. А для цього треба, щоб його вбили.
Б а т ь к о. Я вас не розумію.
З б р о ж е к. Невже Граса не може зрозуміти такої комбінації? Життя пана Зброжека - це рахівниця. Кожну хвилину перетворював він у гріш і відкладав на рахівниці. Двадцять три роки! Від кожної копійки жолобки в нього в пам'яті і в серці. І ось прийшла криза, схопила цю рахівницю і - р-раз! - скинула з неї все. Крахнув банк, де лежали всі гроші, та Граса, певне, вже чув про це. Відкладати знову, будувати з хвилин драбину на балкон не вистачить уже років. Залишилось одне - вбити себе, але підходить маклер і каже: ти застрахувався від раптової смерті. Дострахуйся ще, заплати за свою смерть, але зароби й ти! Цікава смерть, га? Хай Граса зарубає собі це на носі. Маклер дає йому безплатну пораду. Все одно і Граса незабаром помре, заробімо ж на цьому!
Б а т ь к о. Панові... мертвому... гроші?
З б р о ж е к. Імені моєму на балкон. Граса дурень. Хто його навчив так думати? Ксьондзи чи соціалісти? Мертвий, в якого в головах гроші, ще живе довго. А що таке живий без грошей? Що? Це вже напівмертва людина. Від неї тхне хворобами, голодом, смертю. Це буде, наприклад, Граса, коли він не візьметься сьогодні вбити пана Зброжека!
Б а т ь к о. Хай! А я за таке діло не візьмусь!
З б р о ж е к. Чому? Граса боїться покарання? Можна буде зробити це так, що цього ніхто зразу не побачить.
Б а т ь к о. Робіть краще так, щоб я цього не бачив.
З б р о ж е к. Тоді Граса вже й себе не побачить. А за це він одержить зараз гроші і завтра заплатить Зарембському за квартиру.
Б а т ь к о. Ні!
З б р о ж е к. Я плачу за цю роботу п'ятсот злотих! Граса, чуєш! П'ятсот злотих! Хоч я, на мою думку, заслужив собі безплатну смерть. Мене варт убити задарма! За моє маклерство, за цукор із піском, гнилі консерви! Нарешті, за те, що все одно, коли Граса мене не вб'є сьогодні, я вб'ю його завтра, обов'язково! Витурю з квартири, видам поліції... Ну, хай хоч раз помститься мені мій квартирант Граса!
Б а т ь к о. А може, я помщуся тим, що не вб'ю?
З б р о ж е к. Ха! Найду іншого - яка ж це помста? За ці гроші мене вб'є навіть пан Зарембський. Хо-хо! Товариш Граса помститься самому собі! Без квартири він одразу загине. А зараз іншої квартири навіть через маклера не знайде товариш Граса. А роботи тим паче. Граса сам знає, що тепер легше слонові пролізти у вушко голки, ніж біднякові в будь-які двері. На дні Вісли легше знайти сухе дно, ніж над Віслою роботу. А в Граси спухлі ноги, вже ні на що непридатне серце. Я це знаю, тому що в мене самого астма. Все одно до нас швидко, якщо не завтра, постукає в двері смерть і гукне: "Пора!" Та й для чого жити, якщо криза засушила дерево життя, дерево з золотим листям. Нема листя! Облетіло! Самий лише сухий чорний стовбур, на якому незабаром зависне трупом світ!.. Увесь світ! Тож заробимо вдвох на моїй смерті. Дітей забезпечимо! Дітей!.. Граса не хоче?
Б а т ь к о. Ні.
З б р о ж е к. То геть у могилу, пся крев! Завтра о сьомій ти підеш під три чорти!.. Черв'як! (Пішов).
Б а т ь к о. Я заради своїх дітей на коліна стану, а заради твоїх вбивати не візьмуся й тебе. Хотів ще раз перед своєю загибеллю на мені заробити! У-у-у!..

2

Але М а к л е н а вже не чула останніх батькових слів. Вона наздогнала Зброжека, загородила йому дорогу:
- Я вас уб'ю!
З б р о ж е к (з несподіванки і не пізнавши в пітьмі Маклени, здригнувся). Хто це?

М а к л е н а. Я!.. Я вас уб'ю!
З б р о ж е к. Ти?.. Уб'єш?.. (Придивляється).
М а к л е н а (рішуче). Так!
З б р о ж е к. За що?
М а к л е н а. За все це!
З б р о ж е к. Та за що, дитино моя?
М а к л е н а. За все, що пан зробив і робить. Про що тільки-но казав батькові... І пропонував. Я вб'ю!
З б р о ж е к. Якому батькові? Що я казав?
М а к л е н а. Я все чула! Всю розмову з батьком! І те, що пан на коліна хотів батька поставити, і те, що давав йому п'ятсот злотих, щоб він пана вбив. Я вб'ю!
З б р о ж е к. У тебе, дитино, мабуть, гарячка, якщо тобі верзеться щось подібне (Доторкнувся пальцем до її лоба, вона відштовхнула рукою). Авжеж! (Доторкнувся, а сам хотів дізнатися, чи є щось у неї в руках). Ти захворіла на голодну пропасницю. Тобі треба в лікарню.
М а к л е н а. А коли я піду в поліцію?
З б р о ж е к. Чого?
М а к л е н а. І розкажу про це? Панові поліцейському комісару?..
З б р о ж е к. То пан поліцейський комісар скаже: "У тебе, дівчинко, голодна пропасниця". І відправить тебе в лікарню.
М а к л е н а. А коли я лікареві скажу? На вулиці крикну?
З б р о ж е к. То тебе відвезуть в божевільню.
М а к л е н а. Ох, які ж ви тирани! (Захиталась, ніби від зубного болю). Дракони! Ні!.. Дракони тільки в казках були, мали по три й по шість голів. А у вас у всіх одна голова, маленька голівка, як у глиста. Ви такі великі, великі глисти! О, коли б можна було вас усіх розчавити! Коли б можна було!..
З б р о ж е к. Голодні галюцинації. І що панянка чула там (на підвал) якусь там розмову - теж були галюцинації. Нічого такого не було!.. (Відійшовши, спинився. По паузі). Скільки тобі років?
М а к л е н а. Тринадцять.
З б р о ж е к. Та ти, либонь, і зброї в руках не тримала?
М а к л е н а. Я?.. Я з ельземкомівцями в тир ходила. Я вже стріляю в найдальшу ціль...
З б р о ж е к. А розумом як?
М а к л е н а. За цю ніч навчилась.
З б р о ж е к. Як?
М а к л е н а. Що пан хоче сказати?
З б р о ж е к. Що? Якщо панянка вміє стріляти, то я вже боюся, щоб вона мене не застрелила сьогодні, коли я піду в поліцію з приводу вашого виселення. Ще й дуже рано піду. О п'ятій годині. Га?
М а к л е н а. Хай пан не боїться. В мене нема зброї.
З б р о ж е к. Та я й не боюсь. У мене є...
М а к л е н а. Я зрозуміла пана.
З б р о ж е к (одійшовши, ще раз озирнувся). Але все це галюцинації. Чуєш? Голодні галюцинації.

З а в і с а

ДІЯ ТРЕТЯ

I

1

І на світанку не переставав дощ. О п'ятій годині, не хапаючись, М а к л е н а встала. Навшпиньках підійшла до батька:
- Спить! (Засвітила нічник, поставила на піч. Тихо розбудила Христинку). Христинко! Встань - зачини за мною двері. На гачок. Щоб вітер не відчинив. А то буде холодно спати... Я йду... на роботу. Може, швиденько прийду, а може, й ні. Якби оце тато прокинувся, скажи, що я пішла на роботу, швиденько прийду, а може, й ні. І коли почне знову прислухатися у вікно, скажи, хай спокійно спить, ніхто сьогодні не стукне, скажи, у вікно, хіба що вітер. Ніхто не постука, хіба що вітер. Тоді скажеш батькові, якщо мене довго-довго не буде, що я договорилась із паном Зброжеком, найнялася зробити те, на що він підбивав батька. Не забудеш? На що він підбивав батька, скажеш, якщо мене довго-довго не буде. Ну от!.. Ти в мене вже помічниця, ти в мене вже підручна, ти вже майже півдівки. Тільки ти чомусь усе мовчиш, дівчино! Ось і зараз. Сказала б що-небудь, дівчино моя, хоча б слівце. Ніч така велика, темна, без вікна, а ти все спиш та спиш, Христинко. Га, Христинко? Ну от, знову спиш! Ну чого ти все спиш? Скажи!.. Га? Що ти там шепочеш, як раченя в мішку?.. (Прислухалась: щось бурмоче Христинка). Ага, тобі дуже хочеться їсти, коли ти не спиш... Ну що ж... Я зараз піду, а ти й заснеш. Я зараз, Христинко! Ось тільки ще раз гляну, чи все гаразд, ось отакечки гляну (озирається) й піду. Ось я вже й іду, Христинко! Якщо мене довго-довго не буде, щоб ти знала, що... сіль - в горщечку в запічку, а в вузлику трохи крупи... Звариш батькові й собі. (Пішла, повернулася). Сіль тримай на комині, щоб суха була, а коли знадобиться - візьми ось отак пучечку (показала як). Під чисту шматочку і пляшкою на столі трохи, пляшкою потри. Та гляди, не розбий! Адже нею ще мама терла... (Подивилась на пляшку і вийшла).

2

О п'ятій встав і пан З б р о ж е к. Він теж не спав. Біля ліжка - рахівниця. Горить свічка. Стоїть пляшка вина. Випивши чарку, він наливає ще. Напівп'яний обмірковує, при кидає, рахує.
- Тільки на стежці. Атож! На стежці!.. Я ніби вийшов... А насправді я стою ось так... (показує як), і вона стріляє ззаду, в шию. Тільки в шию! Легше мені, зручніше їй і правдоподібніше... Га? Постріл ззаду... (Надпивши вина, планує далі). Я тримаю годинник, затис в одній руці. Загадкова деталь, незрозумілість для слідчих, і дівчинка не візьме. Гроші в кишені, частина розсипана по землі... Тут маклер шепоче, що можна буде не додати. Темно, не помітить. Га? На стежці. Еге ж, тільки на стежці... Отже... (перерахував, за звичкою відкладаючи на рахівниці) премії підраховано, пістолет куплено, де і як - обмірковано... (Глянув на годинник). Лишився ще заповіт, маклере... (Одягнувся. Взяв свічку і пішов до дочки).

3

Розбудив дочку. Піднявши свічку вгору, почав заповідання.
- Я йду. З дому. Будь ласка, зачини за мною двері.
А н е л я. А мама?
З б р о ж е к. До дверей мені треба ще дещо сказати. Але боюся, що мамі це здасться сном. Взагалі вона тепер, як ти знаєш, плутає дійсність із сном і навпаки.
А н е л я (глянувши на годинник). Так рано?
З б р о ж е к. Хто рано встає, тому Бог подає.
А н е л я. Адже ще зовсім темно.
З б р о ж е к. Без грошей і при сонці темно. Так темно, що навіть женихів не видно. І вони дороги не бачать, хоч і люблять темряву. Як ти гадаєш: коли б оце повернулися наші гроші, прийшов би до тебе пан Владек?
А н е л я. Не нагадуйте мені про нього. Не треба!
З б р о ж е к. Знехтував він тобою. А як образив! Як старчиху-прохачку з жебраками в ряд поставив. Мало не змусив, каже, любові канючити...
А н е л я. Ні! Ні! Я не просила. Я тільки спитала, чи є в нього хоч яке почуття до мене, хоч краплина совісті? Після його освідчення...
З б р о ж е к. Совість у нього є. В кожної людини є своя совість. Але кожен виявляє свою совість тоді, коли з неї можна мати користь. Совість, як і все на світі, коштує грошей. Ось будуть у нас гроші, то в пана Владека прокинеться до тебе совість. Чи вона його приведе, чи він її принесе, а він таки прийде до тебе. Прибіжить!
А н е л я. Я зачиню перед ним двері.
З б р о ж е к. Влізе у вікно.
А н е л я. Я замкну своє серце!
З б р о ж е к. Він постукає. Почне ходити перед очима, як старець під вікнами, і канючити. Його мучитимуть почуття і совість. Го-го-го! Під дощем чи в мороз, в хуртовину, цілу ніч, а проходить. Удосвіта постукає: "Хто там?" - спитаєш спросоння. "Любов!" Та він уві сні до тебе пролізе, крізь твій дівочий блакитний сон прошиється, ляже біля ніг, припаде і овіє жагучим коханням.
А н е л я. Не буде цього! Ніколи не буде! Адже в мене... в нас грошей нема.
З б р о ж е к. А коли будуть? Завтра? Навіть сьогодні? І твої гроші? Тоді буде чи не буде?
А н е л я. Не буде...
З б р о ж е к. А що буде?
А н е л я. Я... я не знаю.
З б р о ж е к. А я знаю. Він пробереться знову в твоє серце. Не він, то інший такий самий. І ось тепер я скажу, я мушу сьогодні, перед тим, як зачиниш за мною двері, сказати тобі, що коли він і пролізе в серце, то це ще не біда. А біда, нещастя з процентами буде, коли він через серце пролізе знаєш куди? В кишеню! Що серце, що наше серце, якщо святая святих тепер у людини - кишеня, коли вона не порожня, зрозуміло! Кишеня! Спустошивши кишеню коханки, кожен коханець дивиться на неї, мов крізь замерзле вікно. І як ти його не грій, він уже буде холодний. І побіжить із твого серця, як арештант із тюрми. До іншої, звісно. Мій тобі батьківський заповіт: хочеш довгого і щасливого кохання - зроби з серця сіни в кишеню, а в кишеню нікого не пускай. Тоді будуть сидіти в серці, доки сама не проженеш
А н е л я. Якщо в кишені будуть гроші. А коли грошей нема?
З б р о ж е к. Гроші будуть. Я зараз іду по гроші. Я сьогодні дістану грошей.
А н е л я. А якщо не дістанеш?
З б р о ж е к. Обов'язково! За будь-яких умов! Чуєш? Навіть коли б я раптово помер чи мене вбили б... Чому ти так дивишся? Кожного з нас тепер можуть убити. Такий час. Або ми, або нас, як пишуть комуністи - хто кого.
Анеля - рух і переляк. Німе запитання.
А ти вже витріщилась, як коза на різника? Я кажу - навіть. Навіть коли б мене вбили, - дістану. Адже ж я застрахований від смерті. Я тепер, так би мовити, безсмертний. В першому страховому товаристві - на тридцять тисяч доларів, у Золотому якорі - на тридцять. У третьому - на сорок, у транспортному - на двадцять. Отож, коли б мене навіть убили, ти маєш одержати за це з мамою сто двадцять тисяч премії. Та за такі гроші краще навіть померти сьогодні, ніж завтра ні за що, га? За них можна купити цілу фабрику Зарембського і весь цей будинок. Обов'язково треба купити, щоб зберегти, врятувати гроші від кризи. І якщо я куплю, то ось тобі моє батьківське слово - я в документах напишу і на вивісці великими золотими літерами: "Фабрика Зброжека і Д", тобто і дочки. Отоді побачиш, як до тебе прибіжить, як тебе покохає високоморальний пан Владек. Го-го! Тільки Боже борони відприданити назад йому все. Особливо фабрику. Навіть коли я піду на небесний балкон, ти тримай її в кишені. І нікого не підпускай! Нізащо! "Фабрика Зброжека і Д". Золотими літерами. Вона дасть тобі золото і любов. "Фабрика Зброжека і Д". Ну от, я йду. Піду здобувати фабрику Зброжека і Д. Золотими літерами.
Анеля хоче його поцілувати.
Ну-ну... (Відвернувшись). Зачини за мною двері! А втім, почекай. (Глянув на годинника). У мене є ще сімнадцять хвилин. (Вийшов). Сімнадцять хвилин залишилося ще прожити маклерові, а там - Зброжек пан фабрикант. (Похнюпився). І ось маклер востаннє допиває вино. (Допив вино). Гасить свічку. (Загасив). Яка драматургія.

4

М а к л е н а (в темряві під дощем). Ти думала, сіль терла, а тут - оцей дощ. Чи довго ще буде він? Ця ніч? Я, мабуть, збилася з часу і рано вийшла. Ні зірок, ні дзвону... Ну от, знову про дощ, а треба про це. (Замислилась). Треба про це, а я про гусей думаю. Уявляю - якщо вони зараз справді пролетіли! Темно ж... (І уявляє. Летять гуси. Розбивають темне небо. Просвічується ранкова зоря. У гусей вогнепері крила, наспівує тихенько).
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята
Та понесіть туди, туди...
(Жест на схід). Ні! Треба не про це. Про це треба подумати. Про це треба подумати. Про це...
Та понесіть мене в тюрму,
За віконце заґрачене...
Вбити чи не треба, товаришу Окрай? - спитала б. І сказала б: - Мені трудно думати. Може, тому, що я ще маленька... Ні-ні! Я вже не маленька. За одну цю ніч я виросла так, що в мене все тіло болить, серце, думки - так росла. І все ж таки - робити це чи ні? Я знаю, ви зараз теж не спите. Дивитеся з-за ґрат на ввесь світ. Думаєте. Далеко бачите. А я, бачте, далі цієї стіни не бачу. Хоч я теж думаю, думаю, думаю. Він не дасть уже нам жити. Він прийде і стукне у віконце. Він виселить із підвалу. Спровадить. А коли хазяїн спроваджує з підвалу - це значить, що він виселяє на кладовище, казали ви, як ото я підслуховувала. Я дуже хочу вийти з підвалу, ось за цю стіну, але в життя, а не на кладовище. То як же ви гадаєте? Га?..
З будки долинув кашель. Маклена в будку.
Ви не спите?

5

М у з и к а н т (з будки). Хто там?
М а к л е н а. Це я.
М у з и к а н т (висунувся, придивився). Скажіть, панянко, ви зараз снитеся чи приснились тоді, ввечері ще? (Вийшов скоцюрбившись. Він очевидно змерз). Я вже, здається, витверезів. Вийшов з горілки, і горілка з мене під три чорти. Як колись було на карикатурі: французик - із Бордо, бордо із французика. Так і я. А Кунд ваш, здається, Кунд?
Маклена кивнула головою.
А вас як?
М а к л е н а. Маклена.
М у з и к а н т. Ім'я, здається, малопольське.
М а к л е н а. Моя мама була литовкою.
М у з и к а н т. Еге ж. Кунд не любить запаху горілки. Цікаво було б подивитися на п'яного собаку. П'яних гусей я бачив. Власне, не я, а моя тітка... Павлина, здається... Вона почастувала мене якоюсь чудесною вишнівкою, а вишні викинула у вікно. Дивиться, з'їли її гуси ці вишні й поп'яніли. Кричать "гел-гел", хитаються. Потім попадали. Мертві. Тітка, поплакавши, обскубла на них, як водиться в людей, пір'я, і повикидала гусей на смітник. Вранці чує - "гел-гел-гел". Ідуть всі до порога, голодні на похмілля та голі. Ха-ха-ха! Голі! Чому ви не смієтеся? Хай йому чорт. Сміх, кажуть, гріє. Я б ось хотів зараз бути гусаком, щоб мені хто-небудь викинув хоча б одну вишнину з горілки, хай йому чорт! Я убив би людину, навіть свою тітку, щоб одержати хоч краплину горілки.
М а к л е н а. Скажіть, ви справді могли б убити людину? Правда цьому? Свідомо? (Шукає в пітьмі його очі). Якби було потрібно і трудно?
М у з и к а н т. Коли б я міг убити людину, я давно і насамперед убив би себе, ma fille!
М а к л е н а (довірливо). Отож у легіонах на війні ви нікого не вбили?
М у з и к а н т (спалахнувши). Геть, хай йому чорт! А то я вб'ю тебе! Так! Я вбивав у легіонах! За гуманізм, за велику Польщу вбивав...
М а к л е н а. Ви сказали так, я й повірила...
М у з и к а н т. Убивав, хай йому чорт! (Заспокоївшись). А втім, знову, здається, вийшла риторика. Я вбивав інших, а себе, як бачите, досі ще не вбив. Скільки фальшивих, навіть підсвідомих слів. Я справді дірявий музикант. Я, здається, нагримав на вас? Даруйте. Це я на себе кричав. Їй-богу, на себе!
М а к л е н а. Та я теж себе ніколи б не вбила б. І не вб'ю, хоч би там що! І не треба, зовсім не треба, щоб пан музикант убивав себе. Хай уже вбивають себе інші. Ви, певне, не повірите, якщо я вам скажу про одного такого... Є такий чоловік, що пропонує гроші тому, хто його вб'є. І разом з тим хоче вбити інших. І все заради наживи... А що ви сказали б про того, хто його вбив би?
М у з и к а н т. Коли б у мене були гроші, я теж заплатив би тому, хто взявся б мене вбити. І це, я гадаю, вже не риторика...
М а к л е н а. Вас ні за що... (По паузі). Облишимо це! Скажіть тепер ви щось інше!
М у з и к а н т. Що саме?
М а к л е н а. Що саме? Ну, хоча б про алею, наприклад.
М у з и к а н т. Мені холодно. Я на похмілля. А алея - це дурниці. Міраж. То я п'яні фантазії розводив. Ніколи такої алеї в мене не було й не буде. Ідіть!
М а к л е н а. Я теж люблю розводити фантазії. Але я завжди думаю, що якась із них та здійсниться. Навіть сьогодні думаю... (В уяві - Окрай, тюрма, гуси, вчорашня вулиця. Чомусь стало шкода музиканта. І чомусь захотілось хоча б поцілувати його на прощання). Гляньте ж, он, здається, трохи стало ясніше? Зоря начебто? Дивіться, тут була й алея. Бачите? Тут торік росли величезні дерева. Бачите, ось клен? Пан Зброжек зрубав. А правда, клен і вночі не схожий на ксьондза?
М у з и к а н т. Нічого не бачу...
М а к л е н а. То уявіть собі, що ось тутечки та алея. Ну, а небо і справді вже ясніє. На вас чекає дівчина.
М у з и к а н т. Ну й що?
М а к л е н а. То уявіть, що я хоч трохи та дівчина. І ви зможете поцілувати мене. Тільки, будь ласка, не в руку, я не люблю, коли цілують в руку. А ось прямо сюди, в щоку. Бачите?
М у з и к а н т. Бачу. (Стоїть).
М а к л е н а. Ви цілуєте ту дівчину. В неї тремтять губи. Ось тільки не знаю, що вона скаже, коли відчує, що від вас іще й досі горілкою тхне. Скільки ви випили? Якщо хочете поцілувати, то вже цілуйте в руку, скаже... (Поцілувала його). Прощайте!
І зникла, розтанула в передсвітанковій імлі, лишивши на неголеній щоці теплу вологу. І ще начебто музику. Еге ж, музику. Яку чув колись давно. Коли? Де? Він чує далеку музику і спів ліворуч.
Quand I'Aurore d'isкlle
Rougit dans un ciel pur,
La nature est en fкte
Tout chante dans l'azur.
La joyeuse hirondelle
Nous predit les beaux jours.
Ah! Chantez, chantez comme elle,
Enfants chantez toujours...
М у з и к а н т. Ох, он що! Serenade de Gounod. Колись, ще малому, співала мати. Ха-ха-ха!
Чому саме цю наївно-сентиментальну серенаду, зовсім протилежну осінній ночі, цій страшній реальності?
La joyeuse hirondelle
Nous predit les beaux jours.
Ah! Chantez, chantez comme elle...
(Він намагається схопити мелодію на дудці, але збивається. Спазми не дають. Корчиться - так хочеться плакати. Щоб уникнути цього, він намагається жартувати). Які сентименти! (І, скоцюрбившись од спазми і холоду, додає). І яка іронія! Горілки!

6

І рано вдосвіта, коли такий міцний сон і всі спали, Маклена зустрілася з паном Зброжеком. На стежці, що від його будинку до воріт. Ось вони підійшли одне до одного.
Мовчать.
З б р о ж е к (глухо, але іронічно). Хто ж із нас перший скаже "добридень" ?
М а к л е н а (тоном відповіді на привітання). Пан уже сказав "добридень".
З б р о ж е к. На мою думку, перший повинен вітатися найманець.
М а к л е н а. Я панові вже відповіла.
З б р о ж е к. Панянка відповідає так, начебто вона вийшла на дуель.
М а к л е н а. А що таке дуель?
З б р о ж е к. Це раніше, якщо одне одного ображали, то рубалися чи стрілялися. Тільки не за гроші, а як рівний з рівним.
М а к л е н а. Адже панові за це заплатять більше, ніж пан мені. Певне, тисячі?
З б р о ж е к. Га... (Розглядає Маклену). Та скільки ж насправді панянці років?
М а к л е н а. Тринадцятий. Я вчора сказала.
З б р о ж е к. О, панянка далеко піде.
М а к л е н а. Атож. Я піду в революціонери.
З б р о ж е к. На мої гроші?
М а к л е н а. Ні-ні!
З б р о ж е к. Як же ні! Таки ж - на мої! (Цинічно). Ну що ж, я навіть приніс для цього пістолет.
М а к л е н а. Давайте!
З б р о ж е к. Він уже заряджений. Тільки націлитися і натиснути ось на цю собачку. Панянка каже, що вміє.
М а к л е н а. Так. (Бере револьвер).
З б р о ж е к (поквапливо). Ну от... Тепер я стану отут на стежці, а панянка (озирнувся і майже пошепки) хай стріляє. Тільки в шию. А потім - в революціонери! (Непомітно вийняв годинник та гроші і міцно стис у руці, тому що вона тремтить). Обов'язково в шию! Ну?.. Тепер (заплющив очі) мерщій! Швидше!
М а к л е н а (обійшла навколо і стала перед ним). А гроші?
З б р о ж е к. Гроші потім... коли вб'єш... у кишені.
М а к л е н а. Ні! Гроші хай пан зараз дасть.
З б р о ж е к (відступивши). А якщо панянка візьме та й утече (глузливо) в революціонери?
М а к л е н а. Хай пан покладе їх поряд на землю!
З б р о ж е к. На землю? Можна... Чорт - Бог! Вона далеко піде!
М а к л е н а. І хай пан перерахує, щоб я бачила.
З б р о ж е к. Швидше! Побачать!
М а к л е н а. Хай бачать!
З б р о ж е к (похапцем лічить гроші). Гм, ось... Сто злотих, двісті п'ятдесят... А ось папірці дрібніші...
М а к л е н а. Скільки ж там?
З б р о ж е к. Я сам не бачу. Темно. Але, здається, всі.
М а к л е н а. Ну, то хай пан почекає, поки йому стане світло.
Зброжек, шахраючи, рахує.
(Маклена підійшла, дивиться. Перевіряє очима). Тут, здається, бракує ста злотих.
З б р о ж е к (бурмотить). Тільки ста злотих. Маклер і мене обшахрав. Але... але пістолет, каже він, теж коштує ж щось... Більше як сто злотих. Їй-богу, більше! Пістолет!
М а к л е н а (взявши гроші). Я вже виросла! Виросла! Дивіться! Ось вам ваші гроші! Дивіться і рахуйте! (Лічить). Сто злотих... (Шматує і кидає). Двісті п'ятдесят. (Шматує і кидає). А ось і дрібніші папірці. (Шматує і кидає).
З б р о ж е к (осатаніло). За квартиру? Комірне мені?
М а к л е н а. Ще п'ятдесят злотих? Сто?.. Але пістолет, каже, коштує (підводить револьвер) більше як сто. Батько розповість про все це, то, може, і там, у банках - порвуть ваші гроші. (Націлилась).
З б р о ж е к (затулившись рукою). Не треба, не треба! Прошу вас!
Але Маклена знову обійшла навколо нього, тоді він побіг від неї. Маклена вистрілила. Зброжек упав. Маклена кинула револьвер. Зупинилась і стоїть нерухомо, доки не почувся з балкона свисток. Свисток, яким викликають поліцейських. Тоді вона побігла до воріт. Але повернулась і взяла револьвер. Коли, рушивши, почула, що у ворота входять, кинулася вздовж стіни до Кундової будки. З будки вилазить музикант.
М а к л е н а. Ви бачили? Чули? Розкажіть про все це поліції. Або передайте батькові та Христинці. І скажіть, що я...
Десь збоку залящав свисток.
(Вона перелізла через стіну. Ще раз вигулькнула її голова. Крикнула лунко, махнула рукою). Передайте, що я повернусь! Обов'язково! (І зникла).
Музикант, горблячися від холоду, пішов у той бік, куди показала Маклена. Та його смикнув за спину холод і повернула якась думка. Він озирнувся і побіг у протилежний бік. Повернувся і знову пішов, куди показала Маклена, здається, вже більш рішуче. З-за стіни, де перелізла Маклена, десь далеко сходило сонце.

З а в і с а

 

МИХАЛЬ СЕМЕНКО
БАЖАННЯ

Чому не можна перевернути світ?
Щоб поставити все догори ногами?
Це було б краще. По-своєму перетворити.
А то тільки ходиш, розводячи руками.
Але хто мені заперечить перевернути світ?
Місяця стягн'уть і дати березової каші,
Зорі віддати дітям — хай граються,
Барви, що кричать весняно, — служниці Маші.
Хай би одягла на себе всі оті розкоші!
Тоді б, певно, Петька покохав її,
скільки було сили.
А то ходиш цим балаганом, що звуть — природа,
Й молиш: о, хоч би вже тебе чорти вхопили!

МІСТО

Осте сте
бі бо
бу
візники — люди
трамваї — люди
автомобілібілі
бігорух рухобіги
рухливобіги
berceus^* кару
селі
елі
лілі
пути велетні
диму сталь
палять
пах
пахка
пахітоска
дим синій
чорний ди
м
пускають
бензин
чаду благать
кохать кахикать
життєдать
життєрух
життєбе-
нзин
авто
трам.

23. V. 1914. Київ

Запрошення

Я покажу вам безліч світів —

Оригінальних і капризних.

Я покажу вам безліч шляхів —

Хто хоче мого духа визвать?

 

Ми проходимо до останнього пункту.

Ми перемогли всі стихії й дощі.

Я відчинив двері замкнуті —

Хто хоче зі мною гулять вночі?

 

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
"ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА"

До чого ж гарно і весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивись навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад було як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.

— Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рослиночка, ото мені радість, — любила проказувати вона.

Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю.

А малини — красної, білої! А вишень, а груш солодких, було. як наїсися, — цілий день живіт як бубон.

І росло ще, пригадую, багато тютюну, в якому ми, маленькі, ходили, мов у лісі, в якому пізнали перші мозолі на дитячих руках.

А вздовж тину, за старою повіткою, росли великі кущі смородини, бузини і ще якихось невідомих рослин. Там неслися кури нишком од матері і різне дрібне птаство. Туди ми рідко лазили. Там було темно навіть удень, і ми боялись гадюки. Хто з нас у дитинстві не боявся гадюки, так за все життя й не побачивши її ніде?

Коло хати, що стояла в саду, цвіли квіти, а за хатою, проти сінешніх дверей, коло вишень, поросла полином стара погребня з одкритою лядою, звідки завжди пахло цвіллю. Там, у льоху, в присмерку плигали жаби. Напевно, там водилися й гадюки.

На погребні любив спати дід.

У нас був дід дуже схожий на бога. Коли я молився богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи своїх молитов.

У неділю перед богами горіла маленька синенька лампадка, в яку завжди набиралось повно мух. Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем, і мати не лаялась. Святий Федосій більш скидався на батька. Федосію я не молився, в нього була ще темна борода, а в руці ґирлига, одягнена чомусь у білу хустку. А от бог, схожий на діда, той тримав в одній руці круглу сільничку, а трьома пічками другої неначе збирався взяти зубок часнику

Звали нашого діда, як я вже потім довідавсь, Семеном. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати псалтир. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що Надавала прочитаному особливого, небуденного смислу.

Мати ненавиділа діда і вважала його за чорнокнижника. Ми не вірили матері і захищали діда од її нападів, бо псалтир всередині був не чорний, а білий, а товста шкіряна палітурка — коричнева, як гречаний мед чи стара халява. Зрештою, мати крадькома таки знищила псалтир. Вона спалила його в печі по одному листочку, боячись палити зразу весь, щоб він часом не вибухнув і не розніс печі.

Любив дід гарну бесіду й добре слово. Часом по дорозі на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, він довго стояв посеред шляху і, махаючи пужалном, гукав услід подорожньому:

— Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нікуди ж не звертайте!.. Добра людина поїхала, дай їй бог здоров’я, — зітхав він лагідно, коли подорожній нарешті зникав у кущах.

— А хто вона, діду, людина ота? Звідки вона?

— А бог її знає, хіба я знаю... Ну, чого стоїш як укопаний? — звертався дід до коня, сідаючи на воза. — Но, трогай-бо, ну...

Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо.

А коли ми ото часом наловимо волоком чи топчійкою риби і принесемо до куреня, він, усміхаючись, докірливо хитав головою і промовляв з почуттям тонкого жалю і примиренності з бігом часу:

— А-а, хіба це риба! Казна-що, не риба. От колись була риба, щоб ви знали. Ото з покійним Назаром, хай царствує, як підемо було...

Тут дід заводив нас у такі казкові нетрі старовини, що ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на шиї, і тоді вже комарі нас поїдом їли, пили нашу кров, насолоджуючись, і вже давно вечір надходив, і великі соми вже скидались у Десні між зірками, а ми все слухали, розкривши широко очі, поки не повергались в сон у запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною.

Найкращою рибою дід вважав линину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось неначе брав їх з води прямо руками, як китайський фокусник. Вони ніби самі пливли до його рук. Казали, він знав таке слово.

Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха...

Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час.

Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду.

Часом, коли сонце добре припече, він аж синів увесь від кашлю і ревів, як вовк чи лев, хапаючись обома руками за штани, де була та грижа, і закарлючуючи догори ноги, зовсім як маленький.

Тоді Пірат, що спав біля діда на траві, схоплювався спросоння, тікав у любисток і з переляку гавкав уже звідти на діда.

— Та не гавкай хоч ти мені. Чого б ото я гавкав, — жалівся дід.

— Гав-гав!

— Та щоб бодай тобі кістка в горло! Кахи-ках!..

Тисячі тонесеньких дудочок раптом загравали у діда всередині.

Кашель клекотів у нього в грудях, як лава у вулкані, довго і грізно, і дуже нескоро після найвищих нот; коли дід був уже весь синій, як квітка крученого панича, вулкан починав діяти, і тоді ми тікали хто куди, а вслід нам довго ще неслися дідові громи і блаженне кректіння.

Тікаючи од дідового реву, одного разу стрибнув я з-під порічок прямо в тютюн. Тютюн був високий і густий-прегустий. Він саме цвів великими золотими гронами, як у попа на ризах, а над ризами носилися бджоли — видимо-невидимо. Велике тютюнове листя зразу обплутало мене. Я упав в зелену гущавину й поліз попід листям просто до огірків.

В огірках теж були бджоли. Вони порались коло цвіту і так прудко літали до соняшника, до маку — й додому, і так їм було ніколи, що, скільки я не намагавсь, як не дражнив їх, так ні одна чомусь мене й не вкусила. А бджоляче жало хоч і болить, зате вже коли почнеш плакати, дід уже чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикладати до болючого місця. Тоді біль швидко проходив, а за копійку можна було купити у Масія аж чотири цукерки і вже смакувати до самого вечора.

Погулявши коло бджіл і наївшись огіркових пуп’янків, натрапив я на моркву. Більш за все чомусь любив я моркву. Вона росла в нас рівними кучерявими рядочками скрізь поміж огірків. Я оглянувся, чи не дивиться хто. Ніхто не дививсь. Навколо тільки дрімучий тютюн, мак та кукурудзяні тополі й соняшники. Чисте полуденне небо, і тихо-тихо, немовби все заснуло. Одні тільки бджоли гудуть та десь з-за тютюну, від погребні, доносивсь дідів рик. Тут ми з Піратом і кинулись до моркви. Вириваю одну — мала. Гичка велика, а сама морквина дрібненька, біла і зовсім не солодка. Я за другу — ще тонша. Третю — тонка. А моркви захотілось, аж тремчу весь! Перебрав я цілий ряд, та так і не знайшов ні одної. Оглянувсь — що робить? Тоді я посадив усю моркву назад: хай, думаю, доростає, — а сам подався далі шукати смачного.

 Довго щось ходив я по городу. Після моркви висмоктував мед з тютюнових квітів і з квітів гарбузових, що росли попід тином, пробував зелені калачики і білий, ще в молоці, мак, покуштував вишневого клею з вишень, понадкушував на яблуні з десяток зелених кислих яблук і хотів уже йти до хати. Коли ж дивлюсь: баба снує коло моркви, дідова мати. Я — бігом. А вона — зирк та за мною. А я тоді — куди його тікать? — повалив соняшника одного, другого:

— Куди ти, бодай тобі ноги повсихали!

Я в тютюн. «Побіжу, — думаю, — в малину, та рачки попід тютюном». Пірат за мною.

— Куди ти тютюн ламаєш, бодай тобі руки і ноги поламало! А бодай би ти не виліз з того тютюну до хторого пришествія! Щоб ти зів’яв був, невігласе, як ота морковочка зів’яла від твоїх каторжних рук!

Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, що у нас на Вкраїні прості люди в бога не дуже вірили. Персонально вірили більш у матір божу і святих — Миколая-угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім’я, повсякденні свої інтереси вважали по скромності не достойними божественного втручання.

Тому з молитвами звертались до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги матері божій, а та вже передавала сину чи святому духу — голубу.

Вірили в свята. Пригадую, баба часто казала мені: «А щоб тебе побило святе різдво», — або: «Побий його свята паска».

Отже, кинувшись через тютюн у сад, прабаба бухнулась з розгону на коліна. Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її, як я теж аж потім довідався, звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось їй на очі, — свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох десь у тютюні.

Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо світі. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі.

— Мати божа, царице небесна, — гукала баба в саме небо, — голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, царице милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. Царице небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб ріс він не вгору, а вниз, і щоб н почув він ні зозулі святої, ні божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрію, святий Григорію на білому коні, на білому сідлі, покарайте його своєю десницею, щоб не їв він тієї морковочки, та бодай його пранці та болячки з’їли, та бодай його шашіль поточила...

Баба хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтіла вся од хрестів.

А в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я. Причаївшись у малині за смородиною, я слухав бабиних молитов, як заворожений. Я боявсь поворухнути пальцем, щоб часом мати божа не побачила з неба, що я тут у малині. Навіть Пірат і той дивився з-під смородини на бабу з переляком.

Не знаю, чим би закінчились бабині молитви. Може, мені тут би й повикручувало руки й ноги, коли б раптом не почувсь з погребні лагідний голос діда, що прокинувся од бабиних молитов.

— Мамо, а чи не принесли б ви мені мисочку узвару? — звернувся він до своєї матері. — Так чогось у животі пече!

— Га? Це ти тут лежиш, бодай ти не встав!

І понеслася бабина гроза на погребню.

— Зараз принесу, бодай тебе пранці з’їли, щоб ти їв і не наїдався, щоб тебе розірвало, щоб ти луснув був маленьким!..

Баба пішла до хати, а бог дивився їй услід з погребні і тихо посміхався.

Про що говорили дід і баба за узваром, я не чув. Не до узвару вже мені було і не до розмов. Я тихо поповз у малинову гущавину, майже аж до гадюк, не знаючи, куди подітися і що робить.

«Ех, якби оце мені вмерти тут у малині. Хай тоді шукають, хай плачуть наді мною, приплакують, хай жаліють, який я був ловкий хлопчик, свята душечка. Хай потім понесуть мене до ями, а я коло ями як оживу, та чого коло ями, я ще раніше оживу, та як схоплюсь, а баба як побіжить куди-небудь і не вернеться, а ми тоді до хати та за коливо». Я дуже люблю коливо. У нас уже вмерло п’ять хлопчиків і дві дівчинки. Вони повмирали маленькими.

Мені захотілось до хати. Я поліз попід тином, поза купою гною, мимо гарбузиння, увійшов тихо в темні сіни й спинивсь перед хатніми дверима.

«Зараз увійду й побачу все».

В мене захолонуло всередині, неначе я наївся м’яти. Одчинив двері.

Хто й коли збудував нашу хату, які майстри — невідомо. Здавалось нам, ніби її зовсім ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом, і схожа була також на стареньку білу печерицю. Дуже мальовнича була хата. Одне, що не подобалося в ній, і то не нам, а матері, — вікна повростали в землю і не було замків. У ній ніщо не замикалось. Заходьте, будь ласка, не питаючись — можна? Милості просимо! Мати жалілася на тісноту, ну, нам, малим, простору й краси вистачало, а ще коли глянуть у віконце, так видно й соняшник, і груші, й небо. А на білій стіні під богами, аж до мисника, висіло багато гарних картин — Почаївська лавра, Київська лавра, вид Ново-Афонського, Симоно-Кананитського монастиря поблизу города Сухума на Кавказі. Над лаврами трималися в повітрі божі матері з рушниками і білі ангели, як гусаки, крилаті.

Але картиною над картинами була картина страшного божого суду, що її мати купила за курку на ярмарку на страх лютим своїм ворогам — бабі, дідові і батькові. Вона була така страшенна й разом з тим повчальна, що на неї боявсь дивитися навіть Пірат. Верхню частину картини займав дід і всі святі. Посередині лізли з домовини мерці — одні до раю вгору, інші вниз. Через усю картину серединою і по всьому низу викручувався великий голубий ужака. Він був набагато товщий від тих ужак, що ми колись убивали в гарбузах. А під ужакою, внизу, геть-чисто все горіло, як на пожарі, то було пекло. Там горіли грішні душі і чорти. А в самому низу картини, в окремих клітках, було ще намальовано щось на зразок виставки чи прейскуранта кар за гріхи. Хто брехав чи дражнився, — висів у вогні на гаку за язик. Хто не постив, — за живіт. Хто їсть нишком у піст стоянку чи жарить яєчню з салом, — той на гарячій сковороді голим задом, хто лаявся, той, навпаки, лизав сковороду язиком.

Багато було різних гріхів і багато кар, але ніхто їх чомусь наче і не боявся.

Спочатку я просто жахався цієї картини, а потім поволі звик, як солдат на війні звикає до грому гармат.

В нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма, а тут ще й фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч й думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися на пекло внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.

Батькові наливали в рот чорти гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за свій довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда (мати божилася, що це правда) тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник і що, читаючи по неділях волшебний псалтир, заклинав її, і тому вона третій рік все хворіє; що ту чорну книгу вона часто рвала нишком на шматки і розкидала у хліві, в кошарі, в гарбузах, у малині, а вони ніби зліталися самі до шкіряної палітурки. Крім того, дідовому покійному батькові Тарасу колись давно, ще за старих часів, змій носив уночі гроші в трубу.

І дійсно, в нижньому правому кутку картини у диявола в руках сидів дід. Правда, він не дуже був схожий на нашого діда, бо був голий, як у бані, і борода була в нього не біла, а руда, присмалена вогнем, а волосся на голові стояло сторч і аж цвірчало в полум’ї. Калитка з грішми була у діда в руках.

Старший мій брат Оврам був давно уже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драв голубів на горищі і крав у піст з комори сало. Крім того, Оврамова душа любила молочні плівки, і він здирав їх з гладишок у погребі і в коморі.

Сама мати божилася, що буде в раю між святими, як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх — діда й бабу — та догоджає їм.

Мати молилася святому Юрію Побідоносцеві, що топтав змія лошаком, і отак благала потопити її ворогів — батька, діда й бабу, що занапастили їй життя.

Мати клялася, що коли вона, бувши ще дівкою, спала в коморі, святий Юрій раз з’явився їй у сні в білих ризах, на білому коні, з довгим списом і, коли вона вже з переляку почала стогнати, спитав її:

— Це ти, Одарко?

— Я.

— Не бійся, се я, святий Юрій, приснився, щоб подати тобі знак. Ой будеш же тепер ти, Одарочко, робити моїм іменем людям добро...

З того часу, щось років через десять чи двадцять, мати об’явила себе ворожкою і почала лікувати людей від зубів, пристріту й переляку, хоч і сама хворіла.

— Ось де я, гляньте, — було показувала вона на якусь святу душу коло божої матері угорі картини страшного суду. — Бачите?

Мати так часто тикала пучкою в цю праведну душу, що у душі вже замість лиця стала коричнева пляма, як столиця на географічній карті. Але трохи згодом материні діла похитнулись. Якось вона довго не давала бабі їсти. А баба тоді взяла та й накупила у церкві свічок проти матері, та й поставила їх перед богом сторч догори. А од цього вже ніяка людина не могла попасти в рай. Мати з того часу почала сильно нездужати, і її став часто по ночах душити домовик. Він жив у нас в комині і в трубі. Голосу не подавав, кажуть, ніколи і схожий був на вивернутий чорним хутром угору кожух.

Фактично, святим був на всю хату один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?

Увійшовши до хати, я тихо підкрався до страшного суду і почав пильно, якось зовсім по-новому розглядати пекельні кари, змальовані внизу картини. Нагору я боявся піднімати очі. Там мене вже не було.

Якої ж бо кари заслужила моя свіжа грішна душа? Очевидно, за перший гріх все-таки невеличкої, отак не більше за оцей вогонь по кісточки, що в лівому кутку. Ай-ай-ай...

Я подивився востаннє вгору на святих, де сидів увесь їхній комітет, і мені так стало жаль, що я вже не їхній, а тут-о, на віки вічні в пеклі, так стало жаль мені, що не витримав, притулив голову до пекла, якраз під дідовою калиткою, і гірко заплакав.

Од споглядання пекельних кар мені почало щось пекти в п’ятах, і я прудко побіг через сіни і двір до клуні навшпиньки, немов по гарячій сковороді, що її лизала баба язиком. Тоді в газетах ще нічого не писали про мої аморальні вчинки, хоч я добре пам’ятаю, що світ, якому я належав тоді, дуже гостро реагував на міі одчайдушний крик на сковороді: залопотівши крильцями, над хатою звилися голуби, закудкудахкали кури заскугикали поросята. Пірат прокинувся і гавкнув спросоння: «А хто там мені бігає по двору?» Вслід за тим зловісно рипнули двері, і на порозі темної комори появилася баба:

— Чого ти ревеш, бодай тобі кістка в горло?! Щоб ти кричав і не переставав! — І зразу до матері божої в небо: — Мати божа, цариця небесна! Як не дає він мені покою, не дай йому ні на тому світі, на ні сьому!.. — Потім уздріла в небесах голубів над хатою та до голубів: — Голубоньки мої, святі заступники! Та щоб же не бачив він вашого пір’ячка святого і не чув вашого туркоту небесного! Щоб не вийшло з нього ні кравця, ні шевця, ні плотника, ні молотника...

Далі баба почала творити про мене пісню, виспівуючи її, як колядку:

Та ні орача в полі-і-і, ні косарика в лузі,

Не дай бо-оже.

Та ні косарика в лузі, ні купця в дорозі,

Ой ні купця в дорозі, ні рибалочки в морі.

Потім, коли голуби посідали на стріху, вона знов перейшла на урочисту прозу:

— Покарайте його, святі голубоньки, і ти, мати божа, такою роботою, щоб не знав він ні сну, ні відпочинку, і пошліть йому, благаю вас, такого начальника...

Докладної характеристики майбутнього начальник я вже не чув. Мені було не до начальства. Рятуватись треба, поки не пізно. Заліз я хутко в старий човен, що стояв у клуні в засторонку, і почав думати, що мені робити для поновлення святості.

От тоді-то вперше в житті і вирішив я творити добрі діла. «Не буду, — думаю, — їсти скоромного цілий тиждень! Носитиму дідові воду на погребню, скільки він схоче, і почну ходити до церкви». Далі я подумав, дивлячись на ластівок: «От коли б повипадали з кубла ластовенята! Я зараз же нагодував би їх мухами й хлібом, аби тільки ластівка бачила, на які діла я здатний, і розказала Ісусу Христу».

Але ластовенята не падали. Пороззявлявши роти, вони жалібно пищали, а навколо кубла наді мною їхні батьки невпинно снували й носили їм комах.

«Що ж його зробить? — думав я, залишивши ластівок. — Піду на вулицю шанувати великих людей. Дід казав, що за це прощається багато всяких гріхів на тім світі. Піду знімати перед ними шапку й казати «здрастуйте». Шапка якраз валялась в човні. Це була старенька дідова шапка. Тепер уже нема таких шапок. Не шиють, та й колодок таких уже нема. Вона була товста і своїм виглядом дуже нагадувала мідний казан. І важка теж була, як добрий казанок.

Спочатку вона довго лежала в сінях під ступою. Кішка виводила в ній кошенят, а зараз кошенят баба потопила в копанці і шапку викинула в човен, тому і пахла вона вже не дідом, а котами. Проте розбиратись ніколи було. Аби було що зняти з голови для пошани. Я надів шапку по самий рот і вийшов за ворота.

Вулиця була порожня. Всі дорослі працювали в полі. Тільки коло крамниці, на ґанку, якраз проти колодязного журавля, сидів у чорному сурдуті крамар Масій, дуже схожий на ластівку. Але перед Масієм я не хотів знімати дідової шапки. Дід казав, що у Масія не було душі, а тільки сама пара, тому він і обдурював усіх, хто тільки до нього не заходив. За це бог справедливо покарав його, повелівши злодіям своїм обікрасти його крамничку карбованців, казали, на десять, після чого жінка й діти його довго верещали й плакали і сам він голосно кричав од бідності й накликав на всіх холеру. Наш батько хоч і сміявся з Масія, як з блазня, проте жалів і в лиху годину завжди допомагав йому й ні разу не зачепив, навіть нетверезий.

Де ж його найти людину для пошани? Обійшовши в розпуці чимало безлюдних провулків, я нарешті збагнув, що треба зразу починати від старого сусіда Захарка. Він-то вже напевно сидить коло хати.

Дід Захарко був коваль, хоч я ніколи не бачив, аби він щось кував. Все моє життя він ходив повз нашу хату з цілим снопом довгих вудок і так гупав чобітьми, що ми прокидалися вночі, як од грому, коли він повертався часом з рибалки. У нього були великі чоботи і такі важкі ноги, що, здавалося, під ним вгиналася земля. І ходив він трохи ніби присідаючи, як на сіні чи на ступі. Борода в нього була, як і в нашого діда, зовсім уже сива, тільки посередині, там, де був рот, неначе ткнуло щось рудим квачем.

Після рибалки дід Захарко запалював цигарку і довго сидів біля хати на колодці, дивлячись в одну точку, немовби на поплавок. Курив він такий лютий тютюн, що коло нього ніхто не міг стояти близько. Його обходили кури й поросята. Собаки оббігали городами, а невістка Галька спала в коморі, і часто бідкалася нашій матері, що дід її задушить своїм тютюном, і викидала його свитку надвір. Казали, що Захаркового запаху боялась навіть риба і тому погано клювала. Діда здалека було чути нюхом. Коли він проходив повз нашу хату, над вулицею довго висів тютюновий слід. Сей слід тютюновий висітиме ще колись в моїх картинах про рідну землю, де складе мій предок востаннє всі свої мозолі поверх білої сорочки під яблунею серед яблук і груш, і морква житиме в картинах, і гріх, і бабині прокляття, а тим часом іду я, засмучений хлопчик, до старого коваля спокутувати перший гріх.

— Здрастуйте, діду! — сказав я, знявши обома руками шапку, і швидко пішов далі.

Одповіді не було. Дід мене не помітив.

«Мабуть, не почув, — подумав я.— Треба вернутись назад і сказати ще раз, голосніше».

— Здрастуйте, діду! — промовив я ще раз тремтячим голосом, скинувши оту важку шапку, і став прислухатись, чи не скаже дід Захарко чого, чи не одпуститься мені хоч трохи гріхів. Але дід не подавав голосу. Що його робить? Куди податись?

Я вийшов з провулка на вулицю в надії, що таки зустріну когось, кого б міг вшанувати. Та вулиця була порожня. Навіть Масій і той кудись щез. У мене защеміло в горлі, а тут ще шия почала боліти од шапки. Я постояв трохи і пішов ще раз до діда творить добрі діла.

— Діду, здрастуйте! — сказав я йому, спинившись.

— Та йди ти під три чорти! Не дратуй мене, крутишся тут, нечистий вас носить! — розгнівався дід.

Почувши отакі слова, я з переляку аж підскочив. Страждання мої були безмірні. В тяжкому розпачі, забувши вмить про порятунок грішної душі, прудко дременув додому. Проскочивши тихенько через двір у клуню, знову ліг у човні на дідове хутро й подумав:

«І нащо я народився на світ? Не треба було родитися. — Потім вирішив: — Засну. Засну і виросту у сні. Дід казав, що я уві сні росту».

Отак міркуючи, поплакав я трохи, згадавши страшний суд, подививсь на ластовенят і, згорнувшись у бубличок, жалібно зітхнув. Який маленький лежу я в дідовому човні і стільки вже знаю неприємних і прикрих речей. Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоною дзюбкою скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувати тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд. Неприємно ходить босому по стерні або сміятись у церкві, коли зробиться смішно. І їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось-ось перекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки. Приємно, коли весною вода заливає хату й сіни і всі бродять, приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякого насіння приємний. Приємно тягати копиці до стогу й ходити навколо стогів по насінні. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким. Приємно, коли позіхає дід і коли дзвонять до вечерні літом. І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з людьми. Любив я, коли хтось на дорозі вночі, проходячи повз нас, казав: «Здрастуйте». І любив, коли дід одказував: «Дай бог здраствувать». Любив, коли скидалась велика риба в озері чи в Десні на заході сонця. Любив, їдучи на возі з лугу, дивитися, лежачи, на зоряне небо. Любив засинати на возі і любив, коли віз спинявся коло хати в дворі і мене переносили, сонного, в хату. Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода весняна. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки. Любив гупання яблук в саду у присмерку, коли падають вони несподівано в траву. Якась тайна, і сум, і вічна неухильність закону почувалися завжди в цьому падінні плода. І грім, хоч мати і лякалась його, любив я з дощем і вітром за його подарунки в саду.

Але більше за все на світі любив я музику. Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав що більш за все я любив слухати клепання коси. Колі тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика. Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи. Високий, чистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху — косовицю. Я пам’ятаю його з самого малечку.

— Цить, Сашко, не плач, — приказував мені прадід Тарас, коли я починав чогось там ревти, не плач, дурачок. Приклепаємо косу, та поїдемо на сінокіс на Десну, та накосимо сіна, та наловимо риби, та наваримо каші.

І я примовкав, а Тарас тоді, дідів батько, брав мене на руки і розповідав про Десну, про трави, про таємничі озера — Дзюбине, Церковне, Тихе, про Сейм. А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро.

— Напораєм сіна та наваримо каші. Не плач, хлопчику.

І я примовкав тоді, потім тихенько, самими кінчиками пальців, одривавсь від землі і зразу ж опинявся на Тихому, на Церковному, на Сеймі. Це були найкращі в світі озера й річки. Таких більш нема й не буде ніколи ніде.

Отож, кажу, міркуючи собі в човні на кожусі, поволі затулив я очі. Мені не стало темно в голові. Заплющуючи очі, й по цей день я ще не маю темряви в душі. Ще світить мозок мій невпинно і ясно, освітлюючи видиме і невидиме без всякого числа і часом без порядку в безмежній низці картин. Картини пливуть, линуть води Дунаєм, Десною, весняна вода на Десні, Дунаї. Хмари по небу пливуть вибагливо й вільно і, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви і змагання в такому числі, що коли б одну тисячну долю судилось приборкати і поставити в ясний книжковий чи картинний ряд, недаром жив би я на світі і отягчав начальників і соглядатаїв своїх недаром.

Чого тільки не бачив я на самому лише небі! Хмарний світ був переповнений велетнями і пророками. Велетні і пророки невпинно змагались у битвах, і дитяча душа моя не приймала їх, впадаючи в смуток.

Неспокій, рух і боротьбу я бачив скрізь — в дубовій вербовій корі, в старих пеньках, у дуплах, в болотній воді, на поколупаних стінах. На чому б не спинилось моє око, скрізь і завжди я бачу щось подібне до людей, коней, вовків, гадюк, святих; щось схоже на війну, пожар, бійку чи потоп. Все жило в моїх очах подвійним життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите.

Ну що ж це я роблю? Мені треба писати про човен, а я забув і пишу про хмари. Про старий отой човен у клуні в засторонку, про човничок отой...

Отак міркуючи собі, поволі затулив очі і вже почав рости. Аж ось потроху, тихо-тихо, човен наче захитався піді мною і поплив з клуні в сад по траві поміж деревами й кущами повз погребню й любисток, проплив повз діда. Дід чомусь став маленький, меншенький від мене. Він сидів у баби на руках у білій сорочці і лагідно всміхався мені вслід. А човен понесло й понесло через сад, пастівник — на Заріччя, з Заріччя мимо хуторів — на Десну.

Заграй, музика, заспівайте, ангели в небі, пташки в лісі, жабоньки попід берегами, дівчаточка під вербами. Я пливу за водою. Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні — весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство — качки, чайки, журавлі. Летять чорногузи, як чоловіки у сні. І плав пливе. Пропливають лози, верби, в’язи, тополі у воді, зелені острови.

Отаке, ну таке пак щось гарне приснилось у човні. Забув. А може, й не снилось, може, й справді було на Десні? Було-таки й справді, та вельми давно вже минуло й розгубилось на шляхах, і вже ніколи не вернеться святість босоногого дитинства. І тютюн уже не зацвіте для мене поповими ризами, і не злякає мене страшний божий суд, якщо вже не злякав людський.

Одні тільки бажання творити добрі діла й зостались при мені на все життя.

Повечорів мій день, туман поле ясне укриває, і я дивлюсь, хвилюючись, навколо, — треба мені поспішати. Гості пливуть на вербових човнах, хвиля хвилю з-за Десни доганяє, часті думи з далекого теплого краю везуть мені...Чого тобі? Ну, що тобі?..

Доглядали мене змалечку аж чотири няньки. Це були мої брати: Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Пожили вони щось недовго, бо рано, казали, співать почали. Було як вилізуть всі четверо на тин, сядуть рядочком, як горобці, та як почнуть співать. І де вони переймали пісні, і хто їх учив? Ніхто не вчив.

Коли вони померли від пошесті зразу всі в один день, люди казали: «Ото Господь забрав їх до свого ангельського хору». Вони справді виспівали всі свої пісні за маленький свій вік, ніби віщуючи коротку свою мить.

Недаром деякі жіночі тонкі душі не витримували їхніх концертів. Жінки дивилися на них, і, сумно хитаючи головами, хрестилися, і навіть плакали, самі не знаючи чого: «Ой не буде добра з цих дітей...»

Сталося це, кажуть, якраз на зелену неділю. Лихо прийшло в нашу хату біленьку. Мені тоді ще перший рік минав.

Довідавшись на ярмарку в Борзні, що дома діти загибають з невідомої хвороби, батько ударив по конях. Як він промчав ті тридцять верстов, нещадно б’ючи коней, аби швидше нас врятувати, як гукав на Десні перевозу і як далі летів — про це довго гомоніли подорожні. А дома вже бачили тільки, як ударився він мокрими кіньми в ворота, аж ворота розбились, і покалічені коні попадали в кривавій піні. Кинувся батько до нас, а ми вже мертві лежимо, один лиш я живий. Що діяти? Бити матір? Мати напівмертва. Гірко заплакав наш батько над нами:

— Ой сини мої, сини! Дітки мої, соловейки!.. Та чого ж так рано відспівали...

Потім він називав нас орлятами, а вже мати — соловейками. А люди ридали і довго жаліли, що ні рибалок не вийде вже з нас, ні косариків у лузі, ні плугатарів у полі, ані вже воїнів славних.

З чим порівняти глибину батькового горя? Хіба з темною ніччю. В великім розпачі прокляв він ім’я боже і бог мусив мовчати. Явися він тоді йому у всій своїй силі, напевно, батько кинувся б і прохромив його вилами або зарубав сокирою.

Попа він вигнав геть із двору і заявив, що сам буде ховать дітей своїх.

Подібний вибух розпачу і гніву, вже не на бога, а на нас, дорослих, бачили в нього над Дніпром, через півстоліття, коли вдруге плакав він на покинутих київських горах, докоряючи нам усім до одного. Правий був чи не правий поневолений старець, не нам його судити. Адже давно відомо вже, що сила страждання вимірюється не так гнітом зовнішніх обставин, як глибиною потрясіння. А кого вже, кого не потрясало життя!

Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.

Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя. Цар ображав його гідність миршавою рудою борідкою, нікчемною постаттю і що нібито мав чин нижче за генерала.

Одне, що в батька було некрасиве, — одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і лахміттям. Іде було з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнім смутку, аж плакать хотілось мені, сховавшись в малині з Піратом. І все одно був красивий, — стільки крилося в нього багатства. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи на діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї, — однаково. І коли він, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв на майданах безпритульний у фашистській неволі і люди вже за старця його мали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний.

З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів,— він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку.

У виконання вічного закону життя, схиливши сиву голову, шапку знявши й освятивши мислі мовчанням повертаю я прибитий журбою талант свій до нього, нехай сам продиктує мені свій заповіт. Ось він стоїть передо мною далеко на київських горах. Прекрасне лице його посиніло від німецьких побоїв. Руки й ноги спухли, і туга залила йому очі слізьми, і голос уже однімає востаннє навіки. І я ледве чую оте далеке його: «Діточки мої, соловейки...»

Якось однієї ночі в нашій хаті, що, як відомо, вже вросла по вікна в землю, сталось дві події.

Проснувшись ранком на печі, де спав я в просі чи в житі, — ой брешу, — в ячмені, прокинувшись, отже в теплому душистому зерні, чую — щось твориться у хаті незвичайне, мов у казці: дід плаче, мати плаче, курка в сінях кудкудаче, і пахне чимсь, ніби церковним. А надворі Пірат лютує на старців. А старці вже, чую, рипають у сінях і шарять по дверях, шукаючи клямку. Я розплющую очі і не встигаю ще як слід прочуматись, аж мати підходить до запічка і простягає на піч руки з ночвами, а в ночвах, сповите в білих пелюшках, як на картині, дитя.

— Ти вже проснувся, синочку? А я тобі ляльку принесла, дівчинку. Ось бачиш яка!

Я глянув на ляльку. Вона мені зразу чомусь не сподобалась. Я її навіть трохи злякався: мордочка з кулачок і сиза, як печене яблуко.

— Яка красива. Ну лялечка! — ніжно і зворушливо промовила мати. — І позіхає, глянь. Голубонько ж ти моя сизенька, квіточка...

На щасливому материному лиці, що сяяло і мовби світилося від радості, я побачив сльози. Що мати була дуже тонкосльоза, ми знали всі добре. «Але чого їй зараз плакати?» — подумав я.

— Чого це ви, мамо?..

— Це я плачу для діда, щоб не обижавсь, нехай йому добра не буде,— радісно прошепотіла вона мені на ухо, — Знаєш, яке у нас диво сталось?

— Яке?..

— А пропав вже я тепер, сиротинка! Кахи! — почувся раптом розпачливий дідів вигук, після чого дід заревів від такого шаленого кашлю, що крейда посипалась із стелі на долівку. Тільки в дудочках і півниках, що вигравали в дідовому кашлі, десь проривалась одчайдушна туга. Я тоді швидко підводжусь і — зирк через комин: ой! Прабаба лежить на столі під богами, дідова мати. Згорнувши ручечки і теж по-своєму неначе посміхаючись, що вже ніхто тепер її не буде ні дратувати, ні докоряти довгим життям, набігавшись і наколовши босі ноги за сто з чимсь років, лежить тихесенько вже головою до царів, і князів, і страшного суду. Закрились всевидящі вічки, ущухла народна пристрасна її творчість, і всі її прокляття немовби вилетіли з хати разом з душею. Ой коли б хто знав, яка то радість, коли вмирають прабаби, особливо зимою, в стареньких хатах! Яка то втіха! Хата враз стає великою, повітря чисте, і світло, як у раю. Я хутко злізаю на запічок, звідти плигаю в дідові валянці і повз старців вибігаю стрімголов надвір. А надворі сонце гріє. Голуби літають, ніким не прокляті. Пірат веселий грає ланцюгом і дротом. На драній стрісі півень піє. Гуси з кабаном їдять щось з одного корита в повній згоді. Горобці цвірінькають. Батько труну струже. Сніг розтає. Із стріх вода капле, із стріх вода капле... Так я тоді зліз на купу лози та й ну гойдатися, та й ну гойдатися, та й ну гойдатися. А по дорозі з відрами по воду іде дід Захарко, дід коваль Захарко, іде дід Захарко.

— Ой діду, діду, у нас баба вмерла. Їй же богу, правда, — гукнув я, щасливий, і почав реготати.

— Ух ти, розбійник! — розсердився Захарко. — Так тобі вже смішно, усе тобі смішно, ось я тобі зараз!.. Гей!

Де ж не взявся рудий бичок Мина, що любив дукатись, бо ріжки свербіли, а тут ще до боків кізяки примерзли і живіт лоскотали. Так він тоді, відчинивши хвіртку отими рогами, що так засвербіли, і — гуру до Захарка! А той почав лаяти проклятого Мину і з криком: «Рятуйте, кишки випускає!» — упав у калюжу. Ой, як не побачить наш вірний собака, що Піратом звався, як дукає Мина коваля Захарка, як торохтять відра, кудкудачуть кури, батько труну робить, із стріх вода капле, та як не возгавкає! Затахкали качки, засичали гуси, полякались кури, горобці хто куди киш! А він, клятий, ой, як не підскочить, і, забувши, певно, що на прив’язі, кинувсь доганяти Мину, і протяг на дроті через двір крещендо таку гучну ноту, що дріт обірвався!

На якусь мить настала тиша. Над хатою піднялись у небо голуби, знаменуючи мир і благодать. Я захлинався від щастя і так насміявсь, що продовжувати письмом в такому жанрі вже не вистачає сил. Тому, аби не впасти змалечку в символіку чи біологізм, перейду краще на побутову прозу, тим більше, що вона вже сама наближається.

З правого і з лівого боку від колодязя з-за клуні журавлиними ключами появляються нові старці. Почувши, певно, нюхом бабин мертвий дух, сліпці безпомилково звертають з великої дороги в нашу вуличку і зразу починають співать:

Ті-гі-ла-а ваші ляжуть черв’ям на росточеніє-е.

Кості ваші прийме сира мати зе-ге-мля-а,

Тоді не поможуть ні друзі, ні браття,

Тільки вам поможе милостиня ва-га-ша-а!

Обвішані великими торбами, звівши більма, мовби посміхаючись у небо, вони співали своїх моторошних пісень, тримаючись одне за одного й за довгі посохи. От на них з лютим гавкотом і кинувсь Пірат. Він ненавидів старців, крім того, йому хотілось прислужитися батькові, що теж ненавидів жебрацтво. Тільки забув необачний Пірат, що сліпі мають свою коварну поведенцію, в чім він зразу й пересвідчився на власній спині.

— Ой-ой-ой! — жалібно заскиглив він, коли старечий ватаг Богдан Холод оперезав його посохом по спині.

Тепер уже нема таких старців. І молитов, і торб у бідності нема. Немає вже ні сліпоти, ні більм таких шалених на очах, ні кривизни в ногах, ані горбів... Перевелися й щезли разом з куркулями.

Мати боялась і ненавиділа старців, але наділяла їх завжди щедро. Вона була гонориста, і їй дуже хотілось, аби хоч сліпі вважали її за багату.

Старців налізло повен двір. Богдан Холод, могутній і вже літній їх ватаг, не любив ходити з торбою по хатах. Не подобались йому ні люди, ні собаки, і невідомо — був він сліпий чи видющий. Він дививсь тільки вниз і мав такі насуплені брови, що з-під них, якщо й були в нього очі, нічого, крім землі під ногами, не було йому видно. А страшний був такий, що перед ним запиралися всі двері і примовкало все в хатах і сінях, аж поки не одійде. Тому він майже не ходив нікуди і данину свою збирав, сидячи коло базару на розі. Він не просив її, він вимагав. Його оглушливий лютий голос не годивсь для прохання.

— Подайте мені! Або копієчку!.. Або бубличка!.. Або яблучко!.. — гукав він грізним хрипким басом, повним незадоволення й досади. — Ну-бо, люди, ну!.. давайте-бо, що милість ваша! Подайте, ну що-небудь!.. — І коли довго ніхто не обзивавсь на його заклики, він люто гепав палицею об землю. — Га! А бодай вам добра не було, вовки б вас загризли... По-да-айте!!!

Одного разу, вдаривши отак костуром об землю, він до смерті перелякав доньку справника Конашевича, що йшла замріявшись на побачення до якогось панича.

— Ай, зойкнула панночка і стрибнула як несамовита. — Спасі-і-те!

— Подайте!..

На другий день поліцай Овраменко понизив старця в правах: він заборонив йому сидіти біля ринку. Холод осів на околиці, на безлюдді, під старим хлівом, де його потроху замучили жорстокі діти околишніх міщан.

— Туди йому й дорога, ідолу. Людей хоч не буде лякать, — сказав наш батько й плюнув. — Не старець, чорт його бери, а наче дуб, розбитий громом.

Батько ставився із зневагою до Холода і сам не знав за що, мабуть, за марно погублену силу чи за пропащий богатирський голос, що завжди повергав його в смуток. Взагалі батько так ненавидів всякий недостаток, що навіть саме слово «бідність» не вживав відносно своєї особи. Замість «моя бідність» він міг сказати «моє багатство», наприклад: «Моє багатство не дозволяє купити мені нові, пробачте, чоботи».

З усіх старців батько визнавав тільки одного — Кулика. І хоч Кулик, одягнений у чемерку і великі незносимі чоботи, здавався зовні багатшим від батька, він не жалів для нього милостині і ніколи не образив його словом. Він шанував мистецтво. А Кулик завжди ходив з бандурою і співав не про божественне. Батько шанував у Куликові зовнішню пристойність митця. Сам же батько, хоч і мав вигляд переодягненого у поганющу одежу артиста імператорських театрів, співати не вмів. Лише іноді, напившися з сусідом і другом своїм Миколаєм Тройгубом, пробували удвох співати своєї єдиної бурлацької, згадуючи бурлакування на Дону, та по Каховці, та по каховських степах запорозьких:

Чувалы тяжелы, да плечушки болять, эх!

Да лучче бы я нанявся судном бортижать,

Лучче бы я нанявся... Э-эх! Да судном бортижать.

Ой да за рюмочку водки... и... и!..

Далі пісня не йшла. Вони тягли її, як важку берлину проти води, але спів чомусь розповзався і вщухав від нестройності голосового ладу. Тоді співці переставали диригувати один одному руками і примовкали, прикро дивуючись своєму співацькому невмінню, і стихали вже, і випивали мовчки, щось там нукаючи і тяжко зітхаючи: «Ой-ой-ой... ну!..»

Так. Отже, на чому ми спинились? На старцях.

Гукає в калюжі дід коваль Захарко. Мина хоче діда прохромить рогами. Голуби у небі. Із стріх вода капле. Про пекельні муки співають старці. Пірат скаженіє. Поверх купи гною півень курку топче. Горобці на клуні. А я на лозі. Я гойдаюсь на мокрій лозі, і кашляю гучно, й регочу, щасливий: я чую весну. І так мені гарно. Все таке веселе. І пахне все гноєм, пахне мокрим снігом, мокрою лозою.

— Та-ту-у! Бичок діда топче!

— Де?

— У калюжі-і! — кричимо разом з півнем.

Жили ми в певній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. Тоді ніхто не чув про перетворення природи, і вода тоді текла куди і як попало. Часом Десна розливалась так пишно, що у воді потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. І тут починалась наша слава.

Як ми з батьком і дідом рятували людей, корів і коней, про це можна написати цілу книгу. Це був мій дошкільний героїзм, за який мене тепер, напевно, послали б до Артеку. Тоді артеків ще не знали. Давно це діялось. Забув, котрого року, навесні, напередодні паски, повідь була така, якої ніхто, ані дід наш, ні дідова баба не знали.

Вода прибувала з дивовижною швидкістю. В один день затопило ліси, сінокоси, городи. Стало смеркати, розгулялася буря. Ревом ревло над Десною всю ніч. Дзвонили дзвони. У темряві далеко десь гукали люди, жалібно гавкали пси, і шуміла й лящала негода. Ніхто не спав. А на ранок усі вулиці були під водою, а вона ще прибуває. Що робити?

Тоді поліцейський справник посилає до нашого батька величезного поліцая Макара.

— Рятуй людей на Загребеллі. Потопають, чув? — наказує він батьку сиплим голосом. — У тебе човен на всю губернію, і сам ти мореплавець.

Почувши про таку біду, мати зразу в сльози:

— Паска свята?!

А батько вилаявсь, аби замовкла мати, та й каже Макарові:

— Ой рад би я людей рятувати, боюся гріха. Удосвіта Христове воскресіння. Святої ж паски мушу з’їсти скибку і випити треба по закону. Два місяці не пив. Не можу паску зневажати.

— Сядеш у карцію, — сказав Макар і понюхав на припічку жарене порося. — Замість грамоти за врятування чоловічества й скотини, битимеш блощиць у буцигарні.

— Добре, здався батько. — Будь ви неладні, душогуби. Іду.

Мати, як завжди перед паскою, здавалася трохи несамовитою, крикнула в жалібному розпачі:

— Ну, куди ти поїдеш? Паска!

— Давай несвячену. Грішить так грішить, сідай, Макаре! Христос воскрес!.. Наливайте по другій! З весною вас, з вербою, з водою, з бідою!

 Отак почавши розговлятись у суботу, потрошки-помаленьку поснули ми, проспали службу божу і тільки вдосвіта з великими труднощами стали підпливати човном до затопленого села Загребелля. Вся загребельська парафія сиділа на стріхах з несвяченими пасками. Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці.

Весна красна!..

Ми гребли з усіх сил під мудрим керівництвом нашого батька. Було нам жарко од труда і весело. Батько сидів з веслом на кормі — веселий і дужий. Він почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавателем, Васко да Гамою. І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська. І саме тому, що душі в нього вистачило б на цілий океан, Васко да Гама часом не витримував цієї диспропорції й топив свої кораблі в шинку. Кажуть, п’яному море по коліна. Яке там! Неправда. Тільки довідавсь я про це не скоро. Топив наш батько кораблі задля того, щоб бодай хоч іноді у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у море — бездонне і безкрає.

Вода прибувала з великою люттю. Не встигло село отямитись, як опинилося на острові, і острів став зникати під водою, потопати.

— Рятуйте-е!..

Бистра текла по вулицях, левадах з піною і аж сичала попід призьбами й сінешніми дверима, заливала хліви, кошари, клуні. Потім, піднявшись аж на півтора аршина зразу, ввірвалась в хати через двері й вікна.

— Ой про-бі, ря-а-атуйте!

Хати хитало течією. Ревла худоба по кошарах. Позаклякали коні на припонах по шию у воді, свині потопились. З сусідніх задесенських сіл несло потоплених роздутих биків. Вода добралася до церкви, до самих царських врат. Потонуло все село. Один лише Ярема Бобир, наш родич по дідовому коліну, не постраждав у цій пригоді. Він знав прикмети до всіх природник явищ і особливо вірив у мишей. Про повідь він довідавсь наперед, ще аж зимою. Коли на хрещення мишва почала тікати з клуні й комори по снігу, наш хитрий дядечко зразу догадався, що буде весною біда. І як не сміялись тоді з нього дурні необачні кутчани, він мовчки розібрав на сінях стріху, зробив на даху кошару, побудував східці, наносив повне горище сіна і збіжжя. І ось, коли село замість: «Христос Воскрес», — гука в розпачі: «Рятуйте», — велике Бобиреве сімейство розговлялось на даху коло ясел в оточенні корови, коней, овечок, курей і голубів, зовсім як на старій картині, що висіла колись у церкві.

— Рятуй-те! Хата пливе!..— гукали знизу.

— Христос воскрес!

Тут Христу довелось почути за воду таке, якого чув ні один засідатель за невідповідні діла. Та ще хтось пустив провокаційну чутку, ніби попадя у великий піст їла скоромне, яке вона одержувала вприпуст з закритого попівського розподільника. Галасу було багато. Проте, коли вдуматись, це не були антирелігійні безбожницькі розмови. Сидячи на стріхах з несвяченими пасками серед потопленої худоби, віруючі, очевидно, хотіли, щоб бог був трохи більш уважним до створеного ним світу. Простіше кажучи, їм хотілось від бога, матері божої і всіх святих чогось кращого, а не таких пригноблюючих і невчасних прикростей.

— Ну справді, яка це в нечистого паска, коли її, хай бог простить, доводиться їсти несвячену. Вся парахвія на стріхах, а в хатах соми плавають.

— Христос воскрес, мокрогузи! — весело гукнув мій батько, коли човен, пропливши поверх тину в двір, стукнувся носом під стріху.

— А, ну його к лихій годині, — обізвався з стріхи немолодий вже чоловік Лев Кияниця і подав батькові чарку. — Воістину воскрес. Рятуй, Петре, та хоч не смійся. Скоро он хату понесе. О, вже ворушиться!

— Ой пробі! Рятуйте! Про-о-обочку! — закричали баби.

— «Воскресенія день просвітимось, людіє! Паска господня, паска од смерті до жизні і од землі к небесі...»

— Рятуйте! Топимось...

Скоро з-за хати виплив невеличкий човник, а в човнику й співці — отець Кирило, дяк Яким і керманич за веслом — паламар Лука. Духовні особи плавали давно поміж хатами і святили паски, підтримуючи морально-релігійний рівень парафії.

— Давайте сюди, батюшко! Діти паски плачуть.

— Потерпіть, православні! — гукав отець Кирило. — Преблагий создатель посилає нам знаменіє в водах своїх яко благоє предвозвестіє урожаю злаков і трав... Куди правиш, іроде! До стріхи, до стріхи прав. Ой упаду!

Паламар Лука причалював отакечки до стріхи. Служителі культу кропили паски й крашанки весняною святою водою і так потроху нахваталися на холоді по чарці, що вже й забули якої співати.

— Тут, батюшко, не «воскресенія день», а «вниз по матушці» заспівати б слід, пожартував наш батько, сміючись.

— Чого смієшся! — розсердився отець Кирило. Він не любив мого батька за красу і нешанобливу вдачу. — І тут ти проти бога, нечестивець, безвірнику лукавий!

— Батюшко, і ви, дяче, і ти, паламарю, давайте щодо сповідання віри умовимось одразу: я не проти бога, — весело сказав мій батько, притягаючи до човна арканом напівутоплену телицю. — Сашко, хватай її роги. Держи, не бійся! Я підведу аркан під черево... Не проти бога я, духовні люди, не проти паски і навіть не проти великого посту. Не проти вола його, і осла його, і всякого скота його... І коли я часом гнівлю його всесильне, всеблагеє, всевидящеє око, так це зовсім не тому, що я в нього не вірую чи вірую в якогось іншого бога.

— Ось будеш ти смалитись у пеклі за отакі слова! — заступився за господа дяк.

— Дарма, сказав батько і, підваживши телицю великим кілком, ловко втяг її у човен. — Раз уже я грішний, так де мені й смалитись, як не там, де ви кажете. Звичайно, богу з неба більш ніж нам видать, що й чого, який огонь чи воду пустити на нашого брата, чи мишву, чи черву, чи суховій, чи лихе начальство або війну. Ну, з другого ж боку, я теж, як божеське створіння, маю свій інтерес і розсудительність, хоча й дрібну, проте не злу і не дурну неначе. Справді, чого мені хвалити бога, і особливо на великдень, от за таку повідь? Мені не звісні божі плани щодо такої порції води. Не бачу я, яке в оцій воді добро.

— Путі господні несповідимі, — строго промов отець Кирило.

— Авжеж, згодився батько і по-хазяйськи оглянув повідь. — В такому плануванні води повинен, очевидно, бути великий божественний смисл, та тільки про себе я знаю одне: штани в мене мокрі і чуб не висихає.

— Замовч, нечестивцю! — гнівно гукнув отець Кирило, і тут раптом створилася прикрість. Похитнувшись у човні, священнослужитель зателіпав руками і полетів сторч у воду! А човен тоді хить на другий бік, — од дяка й паламаря тільки жмурки пішли.

Ой як же не зарегоче наше потоплене село, як не возрадуються стріхи! Баби, дівки, діди, чоловіки, діти! От народ! Отак сміятися з святої паски, з самих себе, з усього в світі на Великдень! І де? На стріхах, в оточенні коней і корів, що тільки роги й голови стирчать з холодної води. Ні! Національний характер загреблян не піднявсь до верховин розуміння закономірності й доцільності лиха. Він спокусив їх на сміх з святої навіть паски. Дивлячись на людей, усміхавсь і мій батько — великий добрий чоловік.

— Ну й парахвія! Щовесни отак мокне вже тисячу, може, літ, і чорт їх не витопить і не вижене звідси. Природа!..

Зачепивши отця Кирила за золотий ланцюг ручкою весла, батько витяг його, як сома, в свій ковчег до корів і овечок. Потім стали витягати дяка і, витягаючи, так нареготались, що забули про паламаря Луку, якого, мабуть, чи не з’їли раки, забув уже. Отака була вода.

Загинуло й щезло геть з лиця землі моє село не від води, а від вогню. І теж весною. Через півстоліття. В огні теє село згоріло за допомогу партизанам, і люди, хто не був убитий, кидалися в воду, охоплені полум’ям.

Згоріла церква, переповнена кричущими людьми. Високе полум’я палахкотіло вночі, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі вогненні пласти соломи, немов душі загиблих матерів, розносило вітром в темну пустоту неба. Карателі ганялись по вулицях і городах за жінками, однімали дітей і кидали в огонь палаючих хат, і жінки, аби не жити вже, не бачити, не плакать, не клясти, плигали самі вслід за дітьми і згорали в полум’ї страшного фашистського суду.

Повішені дивилися вгору з моторошних шибениць, гойдаючись на вірьовках і одкидаючи на землю й на воду свої жахливі тіні. Все, що не встигло втекти до лісу, в очерети чи таємні партизанські нетрі, — все згинуло. Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садів, ні добрих веселих людей. Одні лише печища довго біліли серед попелу.

Горів і я тоді в тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних. З м’язів моїх і потрощених кісток варили мило в середині двадцятого століття. Шкіра моя йшла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена важкими танками останньої війни людства. І сталось так, що я не стримався одного разу і, вигукуючи з полум’я бойові гасла й заклики до лютої помсти ворогам, гукнув: «Болить мені, болить!»

— Чого ти крикнув? — укорили мене. — Що призвело тебе до цього в такий великий час — біль, страх?

— Страждання. Я художник, пробачте, і уява завжди складала мою радість і моє прокляття. Вона раптом зрадила мене. При спогляданні лиха здалось мені на одну якусь мить, що загибає не село моє, а весь народ. Чи може бути щось жахливішого в світі?!

З того часу я почав утішати себе химерною думкою, що бездоганність людська є в більшій мірі ділом удачі й щастя, аніж наслідком чеснот.

І був я неправий, звичайно. Ніколи не треба забувати про своє призначення і завжди пам’ятати, що митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ. Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі й радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей.

Але сідаймо ще раз у вербові човни, прошу вас. Візьмімо весла ясенові і вернімось на Десну, на веселі води того року, коли рятували ми з батьком людей на Великдень.

Довго стояла вода весняна, пам’ятаю. Ще в переплавну середу було її багато по левадах і долинах, тому і косовиця в те літо розпочалася пізно.

Збирались ми на косовицю завжди довго. Вже було сонце зайде, а ми ще збираємось. Що клопоту, а лайки, мати лає когось, потім, побачивши мене, як заголосить:

— Уже на возі, ой!.. Малого хоч би не брали! Комарі з’їдять!

— Не з’їдять, цілий буде, — сердиться батько.

— Так утопиться в Десні, от щоб я пропала, втопиться!

— Не втоплюся, мамо!

— Невіглас! Упадеш там з кручі в прірву, ой лихо мені!

— Ну, мамо, чого б я падав з кручі... годі...— я трохи не плачу.

— Так косою заріжешся. Кажи, будеш плигати поміж косами?

— Не буду! Ой їй же ти богу — не буду!

— Брешеш! Сашечко, останься дома, — благає мене мати. — Там так страшно в кущах!

— Не страшно, мамо.

— Там же ями в озерах!

— Я не полізу в яму.

— Та гадюки там у лісі, ой!

— Ну, мамо, годі... ат!

— Не їдь-бо, синочку. Не пускайте його!..

На моє щастя, на материні прохання ніхто не звертає уваги. Батько востаннє оглядає воза.

— Чи все взяли, що треба?

Все взяли: картоплю, цибулю, огірки, хліб, казан, велику дерев’яну миску, волок, рядно, косарський прилад, граблі, — все вже на возі.

І ось відчиняються ворота, мати хреститься і щось проказує, коні рушають — ми їдемо.

Я не оглядаюсь. Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий.

Довго вириватимусь я в дорогу, поспішаючи в тривожну далечінь. Прощання перейде колись у картини мої, розлука зів’є собі гніздо в моєму серці. Всі покидатимуть когось і поспішатимуть назустріч невідомому, і комусь буде жаль. Тільки я ще нічого не знаю про се.

Я лежу на возі. Навколо, спинами до мене, дід і батько з косарями. Мене везуть у царство трав, річок і таємничих озер. Віз наш увесь дерев’яний: дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно, казали, притягає грім. До Десни верстов п’ять дуже складної дороги. Переїхати треба дві великі калюжі з гнилицями, що ніколи не висихали, два мости, потім знову одну гнилицю, потім два хутори з собаками і село Мале Устє по вузесеньких кручених вуличках, далі треба їхати вздовж річки крутим берегом і боятись, щоб не перекинутись у воду, потім треба було брати праворуч униз і з розгону — через річечку бродом, далі на гору і з гори, і знов на гору і з гори, а далі праворуч раз і другий, і знов понад річкою між осик і дубів, і вже аж там, над самою Десною, було моє царство.

По дорозі косарі гомоніли про різне, злазили з воза перед калюжами й на гору, потім сідали, і я знову бачив навколо себе вгорі їх велетенські спини, а над спинами і косами, які вони тримали в руках, як воїни зброю, у високому темному небі світили мені зорі й молодик.

Пахне огірками, старим неретом волока, хлібом, батьком і косарями, пахне болотом і травами, десь гукають, і... зразу чую, деркачі й перепілки. Чумацький віз тихо рипить піді мною, а в синім небі Чумацький Шлях показує дорогу. Дивлюсь я на моє небо і повертаю з возом і косарями праворуч і ліворуч, і зоряний всесвіт повертає разом з нами, і я непомітно лину в сон, щасливий.

Прокидаюсь на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в’ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вода, ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба.

Отак я раюю днів два або три, аж поки не скосять траву. Ношу дрова до куреня, розводжу огонь, чищу картоплю, ожину збираю косарям для горілки. Після косовиці починаєм гребти сіно гуртом, і ось потроху міняється наш світ чарівний: батько, дід і дядько стаюті чомусь мовчазними і збентеженими, якась підозра проявляється в очах: вони починають ділити копиці.

Сінокіс у нас був гуртовий. Його ніхто не міг поділити, бо кожен боявсь, що йому припаде та третина якраз на коліні Десни, яку щороку ріже нещадно весняна вода. Тому косили і гребли гуртом. Потім ділили копиці, і вже тільки тоді кожен стягав їх у стоги до свого куреня. І так ставалося чомусь, не знаю, що при розподілі копиць ні одна майже косовиця не кінчалася миром. Завжди чомусь здавалось батьку або дядьку, що хтось когось обдурив на одну копицю, і тоді, слово за слово, серця сповнялися лютого гніву і великі наші батьки починали лаятись, гукати, а потім битися над зачарованою річкою Десною.

Вони билися великими кілками, граблищами, держаками вил, тримаючи їх в обох руках, як древні воїни. Часом вони ганялись один за одним з сокирами, гукаючий так голосно і страшно, що луна йшла по Десні, понад Черв’яковим лісом і понад тихими, таємничими озерами. Тоді ми, діти, теж починали ненавидіти одні одних, цебто ми з братом Самійлових хлопців, і готові були теж кинутись у бій, та боялись. Для повноти ненависті у нас ще не вистачало літ і недолі. До того ж нам вельми не хотілося втрачати рибальське товариство. Ми одвертались і не дивились тоді на малих своїх ворогів.

Одні тільки коні не брали участі у війні. Вони паслися вкупі, однаково худі й мозолясті, з великими вавками на потертих спинах, і хитали головами, байдуже дивлячись на нас і одганяючи дурних своїх оводів.

У цих запеклих боях особливою відвагою і хоробрістю відзначався дід. Минуло вже півстоліття, як його не стало, але скільки б я не жив, ніколи не забуду войовничої пристрасті, що ховалася в добрих дідових грудях.

Він був здатний до такого шаленого накалу гніву, що йому міг би позаздрити найбільший у світі артист чи генерал.

УКРАЇНА В ОГНІ

Одного тихого літнього дня у садочку зібралася родина колгоспника Лавріна Запорожця і тихо співала улюблену материну пісню «Ой піду я до роду погуляти». Шумить, гуде Тополівка. До Лавріна приїхали гості — сини Роман, лейтенант прикордонних військ, Іван, артилерист, Савка, чорноморець, Григорій, агроном, Трохим, батько п'ятьох дітей. «І дочка Олеся — всьому роду втіха. Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень». Усі співали, а в матері Тетяни Запорожчихи життя ніби пропливло перед очима — і горе, і радощі, і турботи, і невпинна

праця на велику родину з дрібними дітками. Вона раділа, що нарешті побачила всіх укупі — за стільки років діти з'їхалися разом пошанувати її п'ятдесятип'ятиліття.

Ніхто не міг уявити навіть, яка біда підкрадається до сім'ї. Мати з плачем і смутком проводжала своїх синів на війну, і її стогін потонув у «морі людського плачу і скорбот, у розлуках, у реві моторів».

А по шляху на схід від'їжджали грузовики з людом, що тікав від фашистської навали. Селяни, прив'язані «тисячолітніми узами до землі», дивувалися і лютували, чому всі тікають, а втікачі дивилися на тих, хто лишався, й собі дивувалися, чого вони не тікають, і говорили, що, мабуть, німців чекають. А в цей час біля холодної криниці край села стояла Олеся, «смутна й тиха, які всі дівчата в ті часи на нашій на кривавій Україні». Бійці пили в дівчини з відра воду, і, прощаючись, відходили. Грузовики ревли по дорогах, везучи біженців, яким від страху і відчаю здавалося ворожим усе, що не їхало з ними. Ті, що лишалися, проклинали і питали, на кого ж вони їх лишають. Тетяна Запорожчиха полола город, поки ЇЇ не прострочило кулеметом з ворожого літака. Горять жита, топчуться людьми та підводами. Бігають бездомні коні та корови. Ревуть аероплани і скидають бомби.

Лаврін довіз своїх синів до переправи. Аж тут стали бомбардувати міст. Брати Запорожці кинулися врозтіч, лише Савка залишився на возі. Через хвилину впав мертвим. Батько зблід і крикнув синам, щоб ішли за міст, а сам повернув додому. Коні летіли житами, а Лаврін плакав на грудях мертвого сина. Воза зупинили німецькі диверсанти, викинули Савку, забрали коней і поїхали, сміючись.

Олеся дивилася на шлях. «Вона не була звичайного дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилось ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт—Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну...»

Бійці пили воду і похмуро відходили далі. На Олесю нахлинула така хвиля гострого болючого жалю до себе, що вона зважилася на нечуваний, небачений ні в селі, ні в усім народі вчинок, який підказав їй грізний, незвичайний час і підсвідома мудрість, інстинкт роду.

До Олесі підійшов один з останніх бійців, танкіст Василь Кравчина з—під Кам'янця—Подільського. «Був він добрий кремезний юнак... Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах». Боєць напився води і хотів іти, але Олеся його зупинила. «Слухай,—ска-

зала Олеся,— переночуй зі мною. Вже наступає ніч... коли ще можна, чуєш?.. Вона поставила відро і підійшла до нього: — Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці завтра чи післязавтра, замучать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюся, прошу тебе, нехай ти... переночуй зі мною...— При останніх словах голос Олесі затремтів і неначе погас.

— Я не можу ночувати з тобою,— сказав Кравчина чесно і одверто.-— Я в танку горів позавчора під бомбами. Я не герой.

— Ти наш.

— Я одступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Зрозумій мій сором. Я не герой.

— Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Останься, правда!»

Олеся дивилася на танкіста з такою довірою і мольбою, що він замовк і не зводив з неї очей. «Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину нігде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні».

І Кравчина погодився. Вони пішли до хати. Мати Олесі була в цей час у лікарні, а батько повіз братів. Юнак і дівчина соромилися один одного. Олеся запросила Василя за стіл, нагодувала. Принесла води помитися. Довго стелила чисту постіль, принесла квітів. «Якийсь хвилюючий сором все ж таки сковував і не покидав його, а її неначе ні. Вона і соромилась, і ні... Вона сповняла свій, одній лиш їй начертаний закон». Потім Олеся притулила Василеву руку до свого серця і сказала, що ніколи його не забуде. Попросила, щоб і він промовив такі слова...

Над самою хатою ревла зграя ворожих літаків, а над шляхом голосила розлука.

Хтось стукав у двері сусідньої хати. На порозі став літній чоловік Купріян Хуторний. Він побачив синів, які втекли з фронту. Грізно спитав: «За-щитники отечества?» Хлопці почали розповідати, що все пропало — генерал застрелився, мости підірвані. Батько сказав, що не пустить їх, дезертирів, на поріг, адже він «царя захищав, не тікав», а вони свою владу відстояти не можуть.

Олеся прощалася з Василем. Вона щасливо плакала і шептала, що коли станеться так, що вони житимуть удвох, то ніколи за все життя не скажуть один одному поганого, слова, навіть не подумають злого. Василь обіцяв знайти, відвоювати її. І сказав: «Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти»,— дивуючись своїм незвичайним словам. Юнак пригорнув дівчину

сильними великими руками і додав, що коли станеться так, що він буде убитий, то все одно повернеться до неї: «Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю,— стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства». Прийшов до неї непотрібний, млявий, а тепер для нього відкрилися світ і мета в житті. Рано—вранці хлопець і дівчина попрощалися.

Фашисти вторглися в село. Вони привітно віталися, а потім забирали продукти, висаджували двері, різали свиней. Жартували з хазяйками, а тоді стріляли в них. Два німці, не соромлячись, скинули одежу і веліли Купріянисі випрати її. Жінка образилась і хотіла відмовитися, а син—дезертир кинувся умовляти, кажучи, що її за це можуть убити. Тут вбігла дочка Христя і сказала, що німці забрали корову. Батько з гіркотою відповів, що раз нас завоювали, то тепер їхнє право. «Ще й вас поженуть, як биків на бойню, ще будете ви один одного пороти та стріляти, коли не вміли шануватися. Буде ще вас і по Німеччинах, і по Туреччинах».

Менший син Павло з досади вибіг надвір, а там за його переляканим товаришем Іваном Гаркавенком бігли німці і стріляли. Хлопці хотіли втекти, але їх піймали, побили і, дізнавшись, що вони дезертири, дали гвинтівки та поставили стерегти гармати.

У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сюди прилетів сам гауляйтер Кох. У своїй промові він проголосив смерть слов'янству, демократії і національним меншостям, євреям. Кожному солдатові він обіцяв сорок п'ять гектарів землі української.

Старий полковник німецької розвідки Ернст фон Крауз простяг своєму синові лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі і сказав: «На, їж! Цю землю можна їсти!» Людвіг стиснув землю в жмені й лизнув її язиком. «Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і ґвалтувань. Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка—батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і давня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували».

Батько й син стояли серед поля і милувалися ним, як своєю власністю, але раптом старий фон Крауз сказав, що це страшна земля. Цей народ не так просто знищити. Він тікав од нього у вісімнадцятому, його «життєздатність і зневага до смерті безмежні... Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху...».

Фашистські офіцери якраз проїжджали село, в якому вішали людей. Машина стала. Кати збиралися повісити старого пасічника Запорожця, бо його бджоли закусали чотирьох німецьких солдат. Фон Крауз захотів дізнатися, що думає пасічник перед смертю. Той відповів, що справа їхня програна, раз вони бояться таких старих, як він. Побачивши військовополонених, дід Запорожець закричав: «А, посіпаки! Потяглися, щоб вам добра не було!.. Не встигла війна початися, вже здалися, покидали зброю! Вже повзете в неволю. А ворог з жінками регоче... Вішайте мене, душогуби! Щоб бодай хоч не бачили мої старі очі...».

Людвігові стало страшно, але батько сказав, що і в цього народу є слабке місце, «ахілесова п'ята»: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного».

Людвіг сказав: «Ми будемо нищити їх, поскільки кожний солдат мусить убить ворога. Я зрозумів тебе. Дальше вони самі будуть нищити один одного! Я розділю їх, куплю, розбещу!»

« — Я бачу, хлопчику, тебе дечому навчили. їх треба розбити, поки вони не очухались од своїх помилок. Якщо ж не встигнем — ми пропали.

— Фатер, я їх озброю! Я дам одному брату зброю, другому ні, от вони й вороги до смерті».

У клуні Купріяна Хуторного зібралися товариші його синів, які дезертирували з армії. Це був «своєрідний клуб загублених душ». Вони пили горілку, грали в карти і проклинали свою долю. Одні говорили, що повернуться свої і постріляють їх, як собак, інші заперечували, що повернуться наші війська, мабуть, не скоро. Обговорювали чутки, що Україна буде самостійною, а земля — у приватній власності. Старий Купріян втрутився і сказав, що все це, може, й буде, тільки їх не буде — поб'ють один одного. І порадив доганяти армію, поки не пізно. Раптом вбігла дочка Купріяна Христя і перелякано сповістила, що їхній Павло завербувався в поліцію, уже йому й рушницю дали. Аж ось ввійшов і Павло з товаришем. Батько у відчаї кинувся на нього з кулаками, але той затулився зброєю. І почав виправдовуватися, що його примусили під страхом смерті,— не візьме він цієї зброї, те зробить хтось інший. Купріян суворо картав хлопців, адже вони зрадили присягу, у них в роду не було боягузів. Несподівано він схопив зброю у Павла, рушниця вистрілила і смертельно поранила його. Тут нагодилися німці.

Старший син Микола, поранений у руку, кинувся тікати, за ним побігли ще кілька товаришів. Зупинилися аж у яру, думаючи, куди податися. Микола вирішив іти до партизанів, а хлопці повагалися трохи (якось, мовляв, буде!) і пішли додому. «У грізну годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві натури не піднялися до висот розуміння ходу історії. І ніхто не став їм у пригоді зі славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово «священна » не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно без -збройні, наївні й короткозорі». Коли хлопці зрозуміли, що помилилися, було вже пізно — всі вони повисли «на німецькій шибениці рядочком».

Німці оголосили збори села. Олеся просила батька йти швидше, бо його можуть убити за непокору. Запорожець велів залишити його самого, зняв з покуття портрет Сталіна.

«— Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося,— не малою, великою кров'ю на [своїй] території,— тихо промовив він до портрета.— Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків—сіромах, та натруять одне на одного, так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам... Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна... чую смерть». Лаврін попрощався з дочкою і пішов на збори. Фон Крауз, проголошуючи промову, сказав, що тих, хто тікає в ліси, нападає на поліцаїв, він буде нещадно знищувати. Велів обрати старосту села. Ніхто не згоджувався. Тоді людей загнали по шию у воду і почали стріляти над головами. Запалали кілька хат у селі. Стояли селяни довго, померзли, ледве трималися. І почали просити Лавріна Запорожця «прийняти гріх на душу», стати старостою. І Запорожець вирішив урятувати село, погодився.

Раптом вийшов якийсь чоловік і сказав, що Лавріна обирати старостою не можна, бо той голова колгоспу, в нього п'ять синів у Червоній Армії і всі комуністи. Запропонував себе, бо втік аж із Сибіру, куди його вислали, перейшов лінію фронту і більше годиться для такої посади. Люди з подивом упізнали куркуля Григорія Заброду. Фон Крауз дещо спитав у нього і вирішив призначити Заброду начальником поліції, бо там потрібна підла і жорстока людина.

Минали дні і ночі в загравах пожеж. «О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров'ю поналивано, озера слізьми та жалем... Степи гнівом утоптано, та прокляттям, та тугою і жалем».

Відступало військо. Поранені просили на шляху підвезти. Але «холодні, злі шофери, здавалось, не бачили нічого на дорозі. Не бачили й пасажири. Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, скука формалізму, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених».

Василь Кравчина, поранений в руку, відступав по дорозі з бійцями. Його душу розтинали тяжкий сором і гнів. Він відчував себе винуватим перед людьми.

Воєнторгівці, радо махаючи руками, від'їжджали у безпечні місця. Душі у цих людей «були малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя. Вони виросли в атмосфері легкого успіху і радощів». Тому без найменших мук совісті кидали поранених і котили на схід.

У районному місті, серед метушні і загальної розгубленості вбігли до голови Лиманчука дві дівчини. Вони питали, чи буде місто здане і що їм робити, може, тікати? Лиманчук накричав на них, сказав, що вони, мабуть, ворожі агенти і сіють паніку. Місто здане не буде. Саме тут зайшов Василь Кравчина і сказав, що неправда, війська покидають місто, порадив тікати якнайшвидше. Голова, рвучи секретні папери, закричав на нього: «Хто ви такий, ви знаєте що за це?..» Цей діяч був «великим любителем різних секретних паперів, секретних інструкцій, постанов, рішень. Це підвищувало його «авторитет» в очах громадян міста і надавало йому досить довгі роки особливої респектабельності. Він засекретив ними свою провінціальну дурість і глибоку байдужість до людини».

Василь, пригадуючи свою дорогоцінну долю — Олесю, звернувся до дівчат: «Тікайте, сестри мої, тікайте! Бо прийдуть німці, понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф,— показав Василь на голову,— що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту». На дорозі Кравчина просив офіцера, що їхав на напівпорожньому грузовику, забрати дівчат і поранених, але той одмовляв, що не може, бо у нього там «секретні речі». Так і поїхав, нікого не взявши.

Дезертири, запряжені в ярма замість коней, орали землю, проклинаючи свою долю. їх поганяв староста Мина Товченик. Олеся просила батька заступитися за людей, але він суворо відповів: «Якщо не хочуть орати, нехай ідуть боротися з ворогом, гнати його зі своєї землі». Раптом хтось постукав, увійшло двоє незнайомих людей. Запорожець став пошепки з ними розмовляти про щось.

Дивне щось діялось. Люди орали, сіяли, молотили, але хліба не було. Пропадала худоба. Фон Крауз злився, катував народ, але так нічого і не міг добитися. Все мовчало... Він прийшов до Запорожця і став розпитувати, де ж дівається хліб і молоді хлопці з села. Сказав, що доведеться вішати. Лаврін, бажаючи врятувати людей від цього, склав список молоді, яку німці можуть відправити до Німеччини на оборонні роботи.

На другий день Христя Хуторна докоряла Олесі за несправедливість, бо батько дочку в список не записав. Заброда стояв перед фон Краузом і тремтів. Він намагався доказати, що не вірить Запорожцеві, бо в списку для відправки Олесі немає. Лаврін усе чув за дверима, увійшов і сказав, що помилково не вписав дочки, пожалів, але тепер просить внести і її прізвище, адже «сила прикладу — велике діло». Заброда вважав себе переможеним.

У хаті старости крик і плач. Олеся не вірить, що і її записано самим батьком. Мати у розпачі. У хату зайшов Мина Товченик, і Запорожець передав йому листа, сказавши, що від нього залежить доля багатьох людей. Тетяні, дружині, звелів провести дочку на станцію і не вертатися більше додому, бо всяке може трапитися.

Мина Товченик прийшов додому, пообідав, а синові, поліцаю Устимові, звелів запрягти коня. Жінка спитала, що це у нього за папір у шапці. Сина та його товариша зацікавило, куди це Мина зібрався. Непомітно вони викрали листа і залишили оселю.

Олеся прощалася з матір'ю, відчуваючи, що це назавжди. Тетяна За-порожчиха тужила і говорила, що молитиметься за доньку «зорями вечірніми і ранешніми», просила завжди вірити й надіятися, що б не трапилося. Волали з розпачу люди, грав оркестр. Поїзд рушив. До Запорожчихи підійшов поліцай Іван Гаркавенко і сказав їй, щоб вона тікала, бо заарештовано її чоловіка.

Коли перед фон Краузом поставили побитого і знесиленого Лавріна Запорожця, він оскаженів від люті і спитав: «Так це ти зібрав сотню юнаків і дівчат, щоб відправити їх в партизанський загін, і послав того листа?» Лаврін зізнався, що він просив партизан знищити по дорозі охорону і забрати до себе молодь. Фон Крауз повідомив, що молодь і дочка виїхали до Германії, хата його спалена, а жінка вбита. І спитав, чи він нещасний, страждає? Запорожець сказав, що ні, він просто ненавидить фашистів. Фон.Кра-уз запропонував по-доброму повідомити про місцезнаходження партизан. Тоді його не мучитимуть, і його відправили на ніч за дріт.

Табір німці зробили у проваллі за селом. Під осіннім холодним небом він здавався кладовищем розритих могил. Хоч невільники позалазали в нори і клацали зубами від холоду, над табором лунала пісня про чайку—небогу, що вивела чаєнят при битій дорозі.

За колючим дротом плакав Лаврін Запорожець. Він думав про те, що його муки, смерть його дітей нічого не значать, коли гинуть цілі родини й роди, тисячі людей, цілий край... Раптом його хтось покликав. Це Мотря Левчиха принесла йому хліба, картоплі та груш. Просила з'їсти самому, щоб уранці бути сильнішим. Левчиха вибігла з кущів, хотіла покласти клунок, але тут пролунав постріл вартового, і жінка впала мертва. Лаврін хотів дотягтися до вузлика, але над ним став Заброда з автоматом. Запорожець запитав з ненавистю, чи це він убив жінку, але той відмахнувся. Що там Левчиха, йому ось «давнього свого друга» жаль. Адже під муками він розкаже все, але буде пізно. То, може, все ж скаже, де партизани? Лаврін відповів, що він на ньому землі собі не заробить. І чоловіки кинулись один на одного через ко-

лючий дріт. Зчепилися і душили один одного, виказуючи свої давні кривди і ненависть. Билися й говорили довго. Під час цієї бійки дріт порвався. В'язень був майже на волі. Але з—піддерева вискочив Людвіг Крауз, витягуючи маузера. Запорожець блискавично скочив і вбив офіцера одним ударом кулака. Взяв Забродин автомат і гукнув людям, щоб тікали. Всі невільники піднялися і, поваливши дріт, побігли. Вдарили автоматні черги. Запорожець просив людей не зупинятися, бо пропадуть. Захоплені подихом свободи, кидалися в Десну і перепливали її навіть ті, хто не вмів плавати.

Олеся і Христя бігли по містечкових провулках біля станції, намагаючись втекти від сторожі. їх піймали і побили. Уночі дівчата знову тікали з поїзда на ходу, довго бігли. За ними гналися і стріляли. Коли втікачки зовсім вибилися із сил, вони стали і підняли руки вгору. їх знову відправили поїздом у неволю. На одній станції їхній ешелон став поряд з іншим, у якому теж везли полонених чоловіків. Один парубок жартома зачепив дівчат, але Христя обрушила на нього такий потік свого гніву й болю за те, що їх віддали без бою в наругу фашистам, що той аж отетерів від несподіванки.

Поїзд рушив. Христя шептала подрузі, що ненавидить чоловіків за погану війну, за слабкість. Олеся сказала, що не треба шукати тепер винних, а треба пам'ятати про своє призначення жінки і виконати його: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине. За це ж вони вмирають, наші, як би там не бились. Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по—німецьки, нізащо!»

Хтось крикнув, що це остання українська станція, і вагон заплакав, затужив. Олеся і Христя знову втекли. Христя кинулася перепливати річку, а Олеся не вміла плавати. її схопили жандарми.

Фон Крауз жорстоко помстився за смерть сина. Він спалив село і перестріляв усіх жителів. «Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей... Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати».

Але ось у спалене село в'їхав невеликий кінний партизанський загін на чолі з Романом Запорожцем. М'який, веселий чоловік став тепер воїном, безстрашним месником, подібним до прадідів своїх, ім'я яких він носив. «За його голову покладена була фашистами висока ціна».

Мандруючи в глибокий рейд, Роман заскочив до рідного села. Але жодна душа не озвалася до нього. Підійшов командир до погреба, відчинив ляду і погукав. До нього обізвалася мати, яка лежала серед трупів. Обізвалася — і вмерла.

На другий день повстав увесь район. Фон Крауз схопився з ліжка і затремтів від жаху. У місто ввірвався загін Романа Запорожця. Вороги тікали, відстрілюючись, а молодь приєднувалась до партизанів.

У рівчаку за селом п'ятеро поліцаїв пили горілку і думали, що їм ро; битидалі.

З німцями залишатися небезпечно, тому дорога одна — до партизанів.

До партизанської застави прийшла жінка і стала просити, щоб взяли до себе її сина—поліцая, бо пропаде. Сам він боїться йти. Партизани погодилися взяти Устима Товченика заради матері. Обіцяв він чесно воювати, а мати почастувала його ще й добрим дрючком по спині.

Поліцая ж Івана Гаркавенка не хотіли приймати до себе, бо дуже фашистам прислужувався. Той просився й молився, але горе застилало очі людям. Вони згадали вбитих рідних, спалені хати, себе — загнаних облавами фашистів — і кинулись бити поліцая. Потім звели рушниці...

Раптом з лісу двоє партизанів вивели якогось чоловіка. Це був Лаврін Запорожець. Усі впізнали тополівського старосту, стали обурюватись, що він людей у ярма запрягав, півсела продав німцям, ще й свою дочку. Стали питати, яким судом його за це судити, а він сказав: «Щоб судили по закону народного лиха». Партизани лютували. Лаврін Запорожець побачив свою смерть і промовив: «Що ж, вбивайте, доставте радість полковнику Краузу! Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?» «Партизани притихли. Багато різних думок, почуттів, спогадів розбудили в них ці слова Запорожця. Перед їх духовним зором виникла раптом вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протиречивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля!»

Згодом почулися голоси. Це були партизани з—за Дніпра. Командував ними Роман Запорожець. Він запитав, що це піддеревом за зрадник. Лаврін відповів, що це він, його батько, і впав непритомний.

У Берліні йшов торг українськими дівчатами. Німці і німкені підходили до Олесі, торкалися її руками, повертали. Дівчину взяла дружина Ернста фон Крауза.

Василь Кравчина лежав у польовому госпіталі на операційному столі і марив Олесею. Його, опеченого і пораненого, витягли з палаючого танка.

Минуло літо. Василь знову в бою. Він лежить перед танком, поливає противника вогнем з автомата і падає, підірваний вибухом ворожої гранати. Кравчина знову на хірургічному столі, який здригається від вибухів, і знову кличе Олесю.

До Олесиної кімнати увійшла фрау Крауз і наказала розповісти про своє полтавське село, де німкеня сподівалася одержати землю. Олеся плакала і розказувала про тиху річку, верби, лілеї. Раптом почувся дзвінок. Дружина фон Крауза і невістка кинулися в недоброму передчутті. Це був лист про загибель Людвіга. Жінки заревли, а потім прибігли до Олесі і кинулися на неї. Ледь живою дівчина вирвалася від них і вистрибнула у вікно. «Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна, її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність.

Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди.

Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність. ...Найбільша мудрість в таких гірких ділах — слідувати за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі».

Ясна ніч. Навколо бур'яни і печища обгорілі. Олеся у своєму рідному селі. Вона на колишньому їхньому подвір'ї нюхає пучечок сухих материних гвоздик, які знайшла в пічурці. Раптом їй почулося, ніби її хтось кличе. Це була Христя. Дівчата кинулися в обійми одна одній і голосно заплакали.

Христя була зі зброєю, і Олеся спитала, чи вона не партизанка. Христя відповіла, що вона жінка фашистського ката, італійця Пальми. Спитала, чи пригадує Олеся, як вони розлучилися? Попросила простити її, бо вона забула, що її подруга не вміє плавати.

Христя перепливла річку і впала напівмертва. А потім уже пригадує себе гарно вдягненою на вулиці невеликого міста. До неї підійшла зла німкеня і вдарила по щоці. Потім ударила смаглявого офіцера...

Полковник фон Крауз увійшов до штабу карного італійського загону темний, як ніч. Він викликав капітана Пальму і спитав, чи правда, що його вдарили на вулиці по щоці. Запитав ще про дружину. Пальма повідомив, що одружений з українкою не тому, що любить, а щоб мати красиві стосунки з жінкою. (Коли батальйон залишав місто, Христя втекла). Фон Крауз картав італійського офіцера, звертався до його моралі, відданості справі. Але той сказав, що війна убила всяку мораль, тому не буде тут переможених і переможців, залишуться лише «загинулі та вцілілі». Фон Крауз пообіцяв розстріляти його як провокатора, спитав, який дурень йому таке сказав. Пальма відповів, що так сказав фюрер. Тоді фон Крауз голосно заявив, що Гітлер говорить дурниці народові, особливо у тяжку годину. «Це він міг дозволяти собі до Сталінграда, але після Сталінграда, де він погубив цвіт нашої нації...»

Раптом з печі почувся голос Мини Товченика: «Істинна правда. Тепер він, мабуть, здорово там піджав хвоста, собацюга!» Що його сіпнуло за язика, хто його знає. Мину стягли з печі і поставили перед полковником, думаючи, що це партизанський шпигун. Стали допитуватися, де Запорожець. Мина відповів: «Де кущ, там і Запорожець, де ліс, там і тисяча...» Його звеліли повісити. Коли Товченика вивели в темні сіни, він раптом упав, вкусив жандарма за ногу і проскочив назад у хату, сховавшись на печі. Жандарми в темряві перестріляли один одного.

Товченик сидів на печі і ледь стримував кашель. Але не витримав. Німці кинулися до печі. Мина згадав чарівне і страшне для ворогів слово та й закричав з усієї сили: «Партизани!» А під вікном і справді зчинилася стрілянина. Фон Крауз вистрибнув у вікно, а Товченик уже доповідав Лавріну і Роману Запорожцям про обставини.

Коли прокурор партизанського загону Лиманчук дізнався, що партизани захопили жінку капітана Пальми, він страшно зрадів і зараз же заочно присудив її до розстрілу, як підлу зрадницю. Він недавно прибув з Великої землі з високою місією чинити суд над відступниками. «..Був людиною великої кришталевої чесності і такого ж душевного холоду, який помагав йому не втрачати, як він казав, лінії ні за яких обставин...»

Командир загону не захотів утверджувати вирок прокурора, поки не вчинить допит зрадниці. Христя йшла, і страшні, образливі слова глушили її, не давали дихати. На питання відповідала чесно й одверто, і це збивало Лиманчука з пантелику, викликало антипатію. Прокурор почав її соромити, звертатися до її гідності й честі, патріотизму. Зрозумівши, що живою їй звідси не вийти, вона у відчаї питає: «Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі до війни ви міряли дівочі наші чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові»? І сказала, що пам'ятає, як товариш прокурор тікав через їхнє село і сказав, щоб не задавала провокаційних питань — чи займе ворог село. Так і залишилася під німцем. А знаючи, може б, втекла від них. Тепер він чистий, а вона — ні, і хоче вмерти. Життя покарало її так, що гіршої кари й не придумаєш.

Аж тут втрутився командир, розпитав дівчину, чия вона і звідки; виявилося, що це дочка Купріяна Хуторного з Тополівки. Командир вирішив допитати її ще сам. Відвів у ліс і сказав, щоб вона не ображалася на партизан, адже ненависть додає їм сили в боротьбі. Спитав, чи вона не шпигунка. Якщо так, то розстріляють тихенько, щоб не мучилась у своїй зраді. Коли ж ні, то хай живе і помститься ворогові за всі кривди свої і народні.

Таку історію розказала Христя Олесі. І почала розпитувати подругу, але та пообіцяла розповісти іншим разом. І додала, що у неї інша вдача — вона м'яка, не войовнича, зло в ній не тримається, вона все прощає. І подруги розійшлися своїми дорогами.

Німці відступали, підпалюючи хати, через село, вивозячи тих, хто не встиг сховатися. Наші війська їх наздоганяли. Вони ще не відійшли від запеклого бою. Але, дивлячись на людей, що вилізали з ям та погребів, плакали, не соромлячись своїх сліз. І «багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва і рани людські».

«Людям хотілося жити. Хотілося забути про страшне по великому закону життя й по незламній силі свого характеру хліборобів, що звикли тисячоліттями до сіяння, до життєтворення у всьому, що може жити і рости.

Не догоріли ще пожари, а люди кинулись вже до роботи. Уже копалися в городах. Жінки дістали вже з прихованих вузликів різне насіння і з пристрастю садили в землю.

Якесь насіннячко мочили у воді, причитаючи напівзабутих молитов на добрий урожай».

Літній селянин ДемидБесараб частував дорогих гостей. У його хаті спинився штаб. Але ось знову прощання, знову війська відходять. «Плач і відчай ».

Розлютований Ернст фон Крауз бив Бесараба стеком по голові, допитуючись, де його сини. І коли Демид сказав, що в Червоній Армії, фашистський офіцер наказав його повісити. Селянин відповів з гордістю, що тепер не страшно, все одно німці звідси живими не вийдуть. Фон Крауз схопився за серце, задихаючись від злоби. Наказав ввести диверсанта. Це був той же Мина Товченик. Фашист знову вхопився за серце і сказав: «Дійсно, я тебе вже боюся! Ти висадив моста?» Товченик відповів, що він. Тоді німець пообіцяв його повісити, цього разу вже точно, але Мина сказав, що він не боїться, бо невмирущий. І додав: «Україна, щоб ти знав — це ваша судьба. Поки горить як свічка — Гітлер дихає, потухне — витягне Гітлер ноги і ви з ним».

Фон Крауз закричав, щоб Товченика негайно повісили. Коли селянинові накинули петлю на шию, він раптом почав співати фашистський гімн так, що його кати вимушені були стати струнко і простягти руки для фашистського вітання. Так Мина виграв кілька хвилин життя. Доля не зрадила й цього разу — наскочили партизани і врятували його.

Запорожці двома загонами переслідували старого вовка фон Крауза. Тепер це були вже не ті партизани, що на початку війни. Усі випадкові, в'ялі, зайві люди відійшли, залишилися лише наймужніші, які шлях до перемоги вбачали у жорстокій помсті. Вже й поліцаї стали тікати в партизани, сільські старости таємно допомагали народним месникам.

Як не лютував Крауз, як не палив села, як не мучив дітей, жінок, ніщо не допомагало. Ламалися його грандіозні плани і втікала з—під ніг земля, яку «можна їсти».

Не раз фон Крауз звертався до портрета фюрера, говорив з ним, копіював його рухи. Це був його ідеал. Полковник писав фюрерові листи з проектами впорядкування Східної Німеччини. Саме йому належала ідея модернізованих фабрик смерті. За це він одержав рицарський залізний хрест з дубовим вінком і полюбив фюрера ще палкіше. Фон Крауз уже не ліберальничав з селянами—старостами, а творив зони пустель, мертві зони. Але нічого не допомагало. І він зрозумів, що це кінець. Земля мстила йому кожною своєю грудочкою, кожним кущиком і кожною людиною.

Запорожці йому вже снилися. А розплатою за німецький хворобливий сон були тяжкі муки у вогні українських дітей.

Отак з вогнем і мечем метався кат українськими просторами, поки нарешті не потрапив у полон. І постав перед запорожцями та партизанами у всій своїй жалюгідності, не героєм, а злочинцем. Збагнув усю трагедію «фатерлянду». Пробував виправдовуватися, але Лаврін Запорожець його не став слухати. Він лише сказав, що не врахували фашисти в своїх планах дружби народів і мужності захисників вітчизни. Так загинув Крауз.

Знову в село входили передові загони. Люди вилазили з ям і погребів, питаючи, доки так буде тривати, чи буде їм порятунок від фашистів. Командир батареї Сіроштан розгнівався на Мину Товченика за таке питання (бо саме він про це спитав), і став його допитувати, що він зробив, де і як воював. І сказав, ідо поки вони кров проливали, такі, як він, з німцями землю ділили та з жінками розважалися. Згадав і про свою жінку, кажучи: «Отака й моя баба десь у Вінниці зосталась. З німцями... От, їй—богу, заберу Вінницю, голову одрубаю!» Ці слова почув Кравчина і сказав своєму бійцеві: «Ти командир, герой, у тебе два ордени і чотири рани. Невже ж ти, проливши кров свою, так не зрозумів нічого, хто й що ми? Що не обивателі, не свідки історії ми, а герої великого грізного часу? ...Кожен з нас мусить одержати дві перемоги. Перемогу над загарбниками—фашистами, вітчизняну, спільну, велику перемогу. І другу перемогу свою малу — над безліччю своїх недостатків, над грубістю, дурістю, пробач мене, Сіроштане, над злом, неуважительностю і, до речі, поганим ставленням до жінки». І, немов бачачи цю перемогу зовсім близько перед собою як дорогу свою кохану, Кравчина посміхнувся. За ним посміхнулися всі люди, що зібралися тут, а стара Бесарабиха тихо сказала до Сіроштана:« Прощати треба один одному більше та співчувати...» Сіроштан стояв, ніби маленький і беззбройний, перед старою жінкою—матір'ю, яка винесла стільки горя. Він задумався над своїм життям — чи правильно він усе зрозумів у ньому?

Капітан Василь Кравчина стояв на горбку і спостерігав за боєм. Побачивши, що після короткого перепочинку ворог знову пішов в атаку, він метнувся до бліндажа і став давати розпорядження артилеристам, наказуючи не відступати ні на крок. Такий наказ одержав і Іван Запорожець.

Грім і гуркіт потрясали все. Земля здригалася під тягарем залізного потоку. Колони танків, обсаджені десантниками, йшли одна за одною. «Шалений огонь гніву й пристрасті битви надавав бійцям такої велетенської сили, що важкі гармати вертілися у них в руках, як іграшки». Здавалося, що перемога близько. Але з—за річки вже йшли свіжі німецькі сили в обхід артилерії. Найбільш швидких, гарячих і безстрашних Кравчина послав до річки. «Найпрекрасніша з усіх плинучих річок» була каламутна й кривава, по ній пливли трупи й інші останки страждань. Від снарядів і бомб губився увесь риб'ячий рід, і пташиний, і звіриний. «Такий страшний був світу бою. Одна лише людина могла витерпіти бій...»

Сім раз сходилися бійці з противником і відбивали його. Тридцять шість ворожих танків палало на полі. А ворожих трупів і не злічити. Але німці знову пішли в атаку. Одинадцять разів відбивав атаки Кравчина. Дванадцятий наступ був танковий.

Спочатку Кравчина дав команду знищити десант, потім припинив вогонь, щоб дати можливість танкам підійти ближче. Німці були спантеличені, артилеристи стали розстрілювати їх майже впритул. Із палаючих танків вистрибували фашисти.

Раптом з неба посипалися тисячі німецьких листівок з отруйною брехнею, де правда так тонко була змішана з брехнею, що її й не помітиш. Ніхто з воїнів, гидуючи, не став піднімати листівок, у яких стояло питання «За що воюєте, за що вмираєте?» Але Кравчина наказав підняти папірці і подумати над питанням: «Так за що ж вони вмирають?» І вирішив сам відповісти людям, можливо, перед їхнім останнім боєм ужитті. І сказав: «Ми б'ємося за те, чому нема ціни у всьому світі,— за Батьківщину».

Бійців залишилося мало. Вони обнялися і заплакали, а тоді пішли відбивати тринадцяту атаку. Це була психічна атака, адже німецьке командування наказало своїм солдатам роздягтися, випити горілки, настояної на особливому німецькому зіллі, і йти в бій голими з реготом і співами грізних пісень. Снарядів в артилеристів було обмаль, тому Запорожець наказав підпустити ворогів ближче. Командир крикнув: «Вогонь»! Перші лави напівбожевільних німців були пошматовані, але йшли другі, треті. Не були ці солдати хоробрими чи дужими, вони сліпо виконували наказ. А ще дуже прагнули землі, обіцяної фюрером. І знайшли в українській землі свою могилу.

Даремно викликав Кравчина батарею Запорожця. Артилеристи вистріляли всі набої і полягали спати навіки—віків. «Все віддали. Все до останньої нитки. Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховалися по резервах і тилах, не обростали родичами... Не видушували з малих своїх талантів великої користі, нехтували талантом, не любили виставляти напоказ ні в цілому вигляді, ні в пораненому, ні в яких доблестях, мало дорожили своїм...»

Танки пішли на батарею Сіроштана. Командир ледве добрався до телефону, викликав Кравчину. Сказав, що їх закидали мінами. Кров заливала йому обличчя. Кравчина спробував підбадьорити Сіроштана жартом. І наказав вистояти. А стояти не було з чим. Тоді Сіроштан обв'язався мінами і пішов на ворожий танк.

На третій батареї поранені бійці заряджали гармату втрьох — бо у них було лише неповних три руки. Закінчилися снаряди, і ворожі танки почали «утюжити» окопи. Бійці кидалися під танки з мінами, а фашисти, дивлячись у свої записники, кричали їм здаватися.

Нерівна боротьба закінчувалася не на нашу користь, як раптом ударив по фашистах полк, що прийшов на допомогу. Окупанти вже протверезіли і їх охопив страх. Вони побігли назад і скотилися в річку. Та до бою вступали нові ворожі сили і навалилися на полк Запорожця. «...Розпочався небачений по пристрасті удару новий шалений бій. ...Як билися люди! Немов цілі століття незламної упертості і бойових щедрот розкрилися раптом в Вер-нигорах, Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська земля умножила їх гнів і силу бойового запалу. Вони немов уросли в землю, і коли німці були вже зовсім близько, вони встали як один і пішли в атаку якраз проти середини грізного німецького валу».

Молодий жорстокий німецький генерал вирішив затиснути полк у залізні лещата, а потім знищити поранених і полонених. Кравчина здогадався про маневр противника і наказав бійцям рухатися вперед не зупиняючись. Солдати зробили неможливе і пробили німецький вал, опинившись у тилу прямо перед штабом генерала. Той був вражений таким порушенням правил війни і ледве встиг вистрибнути у вікно. Але дивізія його в паніці тікала від пострілів «катюш». Один із їхніх пострілів знищив залишки дивізії разом із генералом. Партизани довершили справу.

Роман Запорожець з батьком в'їжджав у рідне спалене село. За ними їхав обоз, поранені кричали «ура» і плакали від радості.

Бійці величали артилеристів Кравчини, які були поранені, але щасливі, що виконали свою величну місію.

Олеся стояла біля криниці з відрами. Проходило військо на захід. Бійці пили воду і весело дякували.

Дівчині хотілося бігти шукати Василя, але щось їй підказувало, що він сам прийде до неї. І він прийшов. «Це був він і не він... Щось було в ньому інше, щось незмірне, невимовне». Василь теж був вражений її зміною і сказав: «Яка ти красива!» — гладячи її сиву голову.

До спаленої хати прийшли Лаврін, Роман, Іван Запорожець. Не було тільки серед них матері, діда Демида, Савки, Григорія... Стали укупі коло печища і заспівали улюблену материну пісню:

Ой піду я до роду гуляти, Таж у мене увесь рід багатий...

Вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід.