БОРИС ГРІНЧЕНКО
САМ СОБІ ПАН
Селянин Данило вирішив зробити спробу
«панського права добути». Йому забажалося довідатися, «чи можна якось так, щоб і
мужик в одній хаті з паном сидів». І Данило вирушив до міста залізницею. Купив
дуже дорогий квиток у вагон першого класу і попхався розшукувати своє місце.
Кондуктор не хотів пускати мужика, обзиваючи того «мурлом». Аж врешті-решт
пропустив, подумавши, що Данило несе панові білет.
Здивував селянина першокласний вагон,
який мав вигляд панської світлиці: «...тут тобі й столики, тут тобі й постелі,
тут тобі й топчани...» А тут і пани напали на нього, не второпають, як мужик
міг купити місце поруч із ними. Кондуктор, перевіряючи білети, знову гримнув на
Данила, а як побачив його квиток, то й не знав, як звернутися до мужика, на
«ви» чи на «ти».
Поїзд рушив. Пани почали курити. Дуже
сподобався Данилові духмяний панський табак. Вирішив і собі люльку набити. Аж тут
молодий панок з білявими позакручуваними вусиками сказав, що мужицький тютюн
тут не курять, навіть табличка є у вагоні, де про це написано. На це Данило
розсудливо й спокійно відповів: «Ні, пане, я письменний: там написано про те,
щоб не виходить з вагону, як поїзд їде, а не про тютюн». Товстий пан з
роздвоєною бородою зчинив Ґвалт, покликав кондуктора, щоб вивести Данила геть з
першокласного вагона. Але мужик вирішив відстояти свої права, маючи на руках
білет, продовжував далі пихкати люлькою. Його навіть підтримав пан з 
огрядною борідкою, який увесь час читав
книжку. Коли кондуктор хотів висадити Данила, то осмикнув його той самий пан,
заступившись за мужика: «Хіба ви маєте право не давати пасажирам їхати?» Цей
пан по-доброму, по—людськи пригостив Данила своїм тютюном, розмовляючи, наче з
рівним, розпитав, у яких справах Данило їде й куди. Та ось поїзд прибув до
Ч.Данило владнав усі свої справи: завітав до знайомого чоловіка, скупився.
Можна б уже й додому їхати та ще кортіло подивитися, як же ще можна паном бути?
І вирішив селянин піти до «тіятру». Натрапив на афішу, де оголошувалось, що «у
залі дворянського собранія концерт». Розпитав свого знайомого, до якого
приїжджав, де ж це «собраніє», та ввечері попрямував туди.
Купив Данило найдорожчий квиток за два
карбованці у перший ряд і у самій чумарчині попростував до зали. «Як увійшов,
то тут уже — не буду брехати — таки стало мені дуже моторошно,— вразило
приміщення мужика.— Хата така здорова, як клуня, та де! ще більша!., та вся
блищить!» Сів у перший ряд на сьоме місце й чекає. Аж тут і пани, й лакеї такий
лемент підняли, як це мужик потрапив на концерт до дворянського собранія?
Викликали полісменів, схватили Данила та потягли до темної. Вранці надзиратель
обіцяв поговорити «по—своєму». До поліції Данила повів під конвоєм солдат. Як
довідався мужик від того солдата, що битимуть завтра «ваше благородіє», то дуже
злякався. Заплатив конвойному три карбованці, аби відпустив, і тікати темними
вулицями. Зупинив візника і помчав до станції, на поїзд. У вагоні трусився
Данило, аж поки поїзд не рушив: «Не страшно мені тих поліцейських самих, так
страшно тієї ганьби та зневаги». Приїхав додому. Через деякий час розповів усе
жінці. А та його — мокрим рядном, щоб даремно грошей не витрачав та не
вигадував абищо. І ще розповіла сестрі Хотині, а та — всім іншим на селі, як
Данило «панського права добувався». Так і посміювались надДаниловими пригодами.
Але сам він вважав, що добувався не панського права, а людського, якого, не
жаль, на той час не було.
ДО ПРАЦІ
Праця єдина з недолі нас вирве:
Hумо до працi, брати!
Годі лякатись! За діло святеє
Сміло ми будему йти!
Праця єдина нам шлях уторує,
Довгий той шлях і важкий,
Що аж до щастя і долі прямує:
Нумо до праці мерщій!
Праця не згине між людьми
даремне:
Сонце засвітить колись,—
Дякою нас тоді люди згадають —
Нум же! До праці берись!
Хоч у недолі й нещасті звікуєм —
Долю онукам дамо!
Ми на роботу на світ народились,
Ми для борні живемо!
Сміливо ж, браття, до праці
ставайте,-
Час наступає— ходім!
Дяка і шана робітникам щирим!
Сором недбалим усім!
1881
УКРАЇНА
Заквітчали безщасну терновим вінком,
Закували в тяжкі кайдани,
І в темницю її під залізним замком
Заховали од світу вони.
І з темниці тої лине пісня сумна,-
У їй горе і мука тяжка...
Чи ви чуєте, браття кохані, вона
Вас до бою ізнов заклика...
ДОКИ?
Минає час, минають люди;
Ми всі ждемо того, що буде,
І кажем всі: давно вже час,
Щоб воля та прийшла й до нас,
А все її нема, не йде,—
А час не жде, а час не жде!..
А час не жде, а час летить,
А серце змучене болить,
Бо довгий гніт минулих днів
Його украй вже пригнітив,
І тяжко так, що, може, ми
Гіркими плакали б слізьми,
Якби не гніт цей днів тяжких,
Щоб нас, за довгий час, усіх
І одслід навіть з мук навчив
Ховать в душі без сліз і слів.
І так на світі живемо,
На плечах лихо несемо.
І доки будемо так жить?
Ніхто не скаже — все мовчить!
1881
Каторжна
Її тільки й звали — каторжна. Мачуха
примушувала виконувати всю хатню роботу, кричав п'яний батько, знущалися
мачушині діти й хлопці та дівчата на вулиці.
Мала Докія тільки мовчала, дивилася
спідлоба вовчим поглядом. Ніколи не плакала й не просилася, як не били, чим ще
більше (гнівала мачуху. Одного разу підгледіла мачуха, як Докія гралася з її
маленьким сином, просила поцілувати її, бо ніхто тут до неї добре не ставиться,
не любить і не жаліє. Вона її висміяла й звеліла півторарічній дитині вдарити
дівчинку. Та вдарила. Більше каторжна не підходила до дітей. На вулиці на
образи відповідала кулаками. Ховалася од людей у гущавині садка, біля калини, виповідала
тій своє горе. Мачушині діти підслухали й розповіли своїй матері. Та (побігла
із сокирою й зрубала кущ — щоб мовляв, од роботи тут не ховалася, хоч Докія
просила та молила її, не робити цього. Потім потягла дівчинку за волосся до
хати.
Минули роки, стала Докія дівчиною, але
життя її не змінилося. Як і раніше, била її мачуха, пригнічувала, зневажав
п'яний батько. (Подруг не мала — соромно вийти в дранті на вулицю. Так
зачерствіла, що відіпхнула Христю, котра хотіла з нею потоваришувати. Почала замислюватися
над тим, навіщо живе, за що їй така кара. Мучилася, журилася й захотіла
помститися.
Одного разу мачуха послала її до тітки
Одарки глечика попрохати. А там у хаті вечорниці були. Парубки-шахтарі в
червоних сорочках, у гарних чоботах, одержавши на шахті гроші, пригощають
дівчат. Співають пісень шахтарських, один на гармонії грає. Докія зайшла,
парубок, що грав, кинувся до неї, обняв. А вона його відпихнула та й утекла.
Але його чорні брови запали в душу, ніч
не спала. Потім усе у вікно його видивлялася. Якось зустрів дівчину той парубок
на лева,11 увечері. Схопив за руку, не дав утекти. Потім обійняв, поцілував.
І Докія покохала Семена всім серцем.
Виходила до нього в садок обнімалися-милувалися. Пройшла весна, літо, минулося
й щастя Якось Семен попрощався — і зник зовсім. А зустріла на вулиці вилаяв
каторжною, відвернувся. Дівчата побачили — регочуть. Сказали, що він уже давно
до Пріськи ходить.
Серце Докії запалало жагою помсти. На
вечорницях Семен знову від неї відвернувся. І вона вирішила спалити хату з
усіма, хто над нею сміявся. Побігла додому по сірники, зайшла з боку повітки,
знайшла ні хоть сухої соломи й, не тямлячи себе, запалила. Потім згадала, що в
хаті дочка господині вечорниць, Санька, яка так прихильно до неї ставила ся. То
це й вона згорить? Не думаючи, Докія кинулася на вогонь і стала тілом своїм
гасити. На крик вибігли дівчата й хлопці, врятували і і
Але вона, обгоріла, довго не прожила.
Поховали її, ніхто й не по жалкував за нею, не поплакав, хіба що дівчина
Санька.
