Микола Куліш

Григорiй Косинка
В житах

Це все було просто до дрібниць: і я, і заспаний ранок, і сивий степ. Я пам'ятаю хороше тільки ранок: заплаканий у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у стрижні.

— Ну, ну… вже й цілуватися лізе!

Кажу це до сонця, бо воно безцеремонно грається волосинками на моїй нозі, любовно оглядає забрьохану колошу на штанях і сміється з мене крильцями бджіл: "Дізік, дізік…"

— Дізік?!

Я починаю сердитись, бо що таке "дізік"? Дізік — страшне для мене слово, бо воно нагадує мені про дійсність — раз, а друге — в нашій революційній термінології це є дезертир, а я, товариші, саме до них і належав!

Маєте: "Коли, — думаю, — сонце починає шукати дезертирів — до села не піду, небезпечно (такий наш звичай дезертирський), а просто собі левадами, благо ще неділя сьогодні — сплять, в жита".

Так і постановив: левади манять мене зрадливо вербами, городи пахнуть полином, м'ятою, але мій вірний товариш — жита.

Ляжу в долині, де тліє під сонцем Гордина могила, а переді мною стовповий шлях, Гнилище, Чорносливка, далі…

— В жита!

…Одкрасувались — наливаються, через тиждень-другий — копи, а зараз догоряють; у мене почали дзвонити коси, серпи, а важкий колос схилявся до землі, але в цю хвилину старий чорногуз поважно пройшов травою до болота, поклонився на всі чотири сторони, піймав необережну жабу і під глухий клекіт сполохав на ставищі дику качку…

— От дурна жаба, правда?

Це моє слово до японського одрізана, але після цього я рішуче встаю, підкочую колоші і сміюся до своїх ніг, а вони ж у мене міцні, рівні, сильні (волоссям обросли, а мені баба казала: то — сила); заглядаю у стрижень: там же до мене посміхаються сірі, гарні очі, розпатланий чуб горить на сонці та визирає ще дитяче обличчя Корнія Дізіка.

Показую йому кулака й ловлю зором слід чорногуза.

— Треба рушать! Поснідать би не вадило, а?

Але пригадую, що коли в селі побачить солдат зелену сорочку, спокійно прицілюється з рушниці, наче в суху вербу, і вигукує, стріляючи з ляку: "Стой, ні с мєста!"

Правда, це буває дуже рідко, бо ми, дезертири, — народ бойовий, а ходимо обережно, особливо вечорами; засиніло — село наше, а ранок — жита обминаємо. Вирішив не снідать: хіба можна до служби божої хоч рісочку до рота брати?!

…Коп'ях сіна підсмикав, підбив ногами (хай слід затреться), уважно оглянув свою "японочку" — засунув її за пасок штанів, картуз — на очі, а стежкою чорногуза — в жита.

Не пішов, а поплив… Бо мені не звикать до одноманітного ритму хлібів, і степ для мене знайомий, як і моя "японочка": хвилюється ранками, дзвонить хвилями в обіди, а вечорами, коли догоряють жита, лягає спать.

Іду знайомими стежками: широкий Розділ зустріне мене пшеницями, Темник привітає житами, а коло Гординої могили — крайкована синіми льонами плахта з вівса, ячменю і п'яних гречок.

Все так просто, ясно і раптом:

— Чого це курить степовий шлях?

Лягаю. "Японка" косо дивиться на дорогу, мої нерви приймають пісні поля і, здається, починають підспівувати самі; десь над ухом б'ється крильцями джміль, гуде, розсотує нерви, і мені до болю хочеться піймати його і задавить…

Ще пильніше вдивляюся на закурену дорогу, "кавалерія, кавалерія", проноситься іскрою думка, гасне на синьому льону і твердо рішає: "Убити двох, трьох, а тоді що буде… Застрелиться".

Але мимоволі кладу за обніжок голову, засовую босі ноги в жито, виправляюсь тілом і жду; мої нерви уже не співають, а тільки дзвонять тихо: "Дзінь, ддзінь!.."

Думаю: "Копит горить під сонцем — багатий іде…"

За півгоней од мене, спиняючи риссю сивого коня, проїхав гнилищанський багач Дзюба, і жито передало його голосну, трохи чваньковиту розмову:

Ого-го, брат! Житомирська губернія повна тепер ними, служить не хоче в комуні, а все льогкі хліба подавай!..

А другий на возі:

— Комісарами хотять бути.

Комісарами?! Хай чортом буде! А то як ніч — з винтовкою до вікна йде: "Дайош!.."

Сіра смуга піску, білий копит коня, а за ними моє непереможне бажання вистрілити, але пам'ятаю наказ отамана Гострого: "Не вилазь і не стріляй". Дивлюся на жилавий деревій під обніжком, де лапками заплуталась і борсається у медовнику бджола, посміхаюсь та лізу в густий льон.

Хай буде й так…

Дзінь, Дзюба, дзінь…Це дзвонить степ на обід; мене од голоду починає ссати під ложечкою, і я, щоб заспокоїти його, мимоволі думаю про Дзюбу:

"Мабуть, добре поснідав? Подумаєш, герой який знайшовся: "Комісарами хотять бути"? А хоч би й комісарами?.. Ні, Гострому цього сказати не можна… Уб'є…

Переді мною проходить житами тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука, і мені чогось до болю робиться сумно:

Дзінь…

Я на бочке сижу

Под бочкою качка,

Мой муж — большовик,

А я — гайдамачка!"

І підморгне! Молодець був Матвій, коли вели його…

Дзінь…

Про комісарів я не думаю, Гострий може одвести вночі й мене купатися до стрижня, а все-таки мені цікаво: "Хто вони такі?!"

Степ зустрічає низькими поклонами пашні вітер, а він проходить полями — теплий, ніжний, смикає за вуса горду пшеницю, моргає до вівса й довго, довго цілує кучеряві голови гречок — п'є меди степові.

Я киваю йому своє "не знаю", сам хочу думати про Киянчука, але якимсь напруженням волі встаю і зразу ж присідаю, бо на дорозі майорить під вітром червона хустка (я із свого лігва бачу тільки хустку); китиці, мов пучки калини, торкають колоски, вони кокетливо посміхаються до сонця, а вітер схоплюється у мене над головою маленьким вихром і танцює.

— Плювать мені тепер на Гострого! Іду назустріч, може, хоч пиріжка дасть, коли не з нашого села… Дезертирові все можна! Ачхи, кучерява! Ой" злякається… З неділею, куди йдеш?! — не сказав, тільки подумав: "Невже Уляна?"

Я од здивування підсунув на лоба картуз: "Що ж буде далі?"

Стояла переді мною справжня Уляна, а з нею стояла обора панська і шість волів у плузі — орали степ колись…

Степова дичка — запалена, засмажена, а очі — два жучки… Воду носила.

— Здарстуй! — і стала.

— Здорова будь, Уляно! — хотів посміхнутись і не міг: вона довго дивилась на мене, видно, думала, а коли її око впало на моє дране коліно, де спокійно лазила божа корівка, — соромливо засміялась, тільки губи якось по-дитячому затремтіли, на колосок покотилася непомітно сльоза… Сині очі питали мене:

"Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола Зоряна?.. А коли цілував мої очі — на сміх показував через вибитий сучок зорю, казав: "Вони похожі на неї, правда, Улясю"?

Я простяг руку, але не знав, з чого почати розмову, і якось по-дурному спитав її:

— Тебе, Уляно, тепер і не впізнать…

І тихо впало на дорогу її слово:

— Змінилася.

А далі я просто не пам'ятаю, що сталося: вона зайнялася, рвонулась до мене і глухо крикнула:

— Які вороги ми… Ні, Корнію, нам не так треба! Ходім сядемо.

Я сп'янів… не знаю, що питав у неї і що казала вона мені, а тільки пам'ятаю, як буйно захвилювались жита, затремтів від радості льон і гарячий вітер припав грудьми до землі.

Колоски слухали:

— Ти й досі такий славний, Корнію… Хочеш цілувати? Цілуй, хай хоч один день буде наш!

І гладила рукою мій чуб, а його розчісували уже другий рік дощі, сніги і дике вовче дезертирське життя…

Вона сміялася:

— Хіба ти не знаєш мого Дзюби? То, Корнію, зуби чортові, а не Дзюби!

Я поклав голову на її коліна і слухав, бо це була загублена в житах моя доля:

— У мене так наче пісню хто списав: "Тільки й мала мати три сини й три дочки…"

Я боявся сліз і п'яно запитував Уляну:

— Правда, тепер наливаються жита? А в нас, — скоро в бір підемо, — життя панське, а голод собачий — прийдеться грабить. День іде, і смерті ждеш. Товаришів у вас багато?

— Ех, Корнію! Наливаються… Стій, скажений, не рви!

Я бачив на тонких поділках Уляни гарно вишиту мережку, на пазусі — кленове листя, і все кругом було п'яне, а червона хустка зайнялася й горіла степом од краю до краю!

— Улясю… Тепер мені нічого не страшно! Мила Улясю…

Шептали колоски, а вона соромливо підсмикала хвартух, кидала мені морелі і боязко, з тихою журбою нагадувала:

— Піду до матері, це ж він поїхав до волості заложником, а то ж нікуди не пускає…

Барю Уляну й у двадцятий раз, а може востаннє, запитую кленове листя:

— І досі любиш?

Льон заморгав.

— Ой, безстиднику, хоч би не питав: "Любиш?" — перекривила й додала: — Проковтни морелю, а потім попрощаємось. — Тихо поцілувала, рвонула льону горстку, й очі були сині-сині, мов льон, а хустка гасла. — Прощай, Корнію!

Далі по-старому повела бровою, моргнула й засміялась.

— Наливаються жита… Більш не треба, прощай! — Поклонилась низько на шляху і покотилась зеленими вівсами у веселу Чорносливку до матері.

Дзінь…

Дзвони, степе! Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце. Лізе божа корівка, беру її ніжно на руку і запитую: "Хочеш на коліна, до сонця?"

Можна. Так, берись лапками за штани, далі… дурна, падаєш? А я, по-твоєму, як держуся? Але ти не знаєш, ні, ти не знаєш, що я, Корній Дізік, п'яний сьогодні в житах, а?

П'яні жита, розступіться! Плювать на смерть Гострого, я співать хочу, чуєш, степе?

Ой що ж бо то та за ворон…

І горить переді мною ще й досі Гордина могила під сонцем, червона хустка Уляни і я — коли згадую своє дезертирське життя…

Питаєте про Матвія Киянчука? Розкажу, але не зараз, бо в житах загубилася моя доля, і мені хочеться плакати, мов дитині, або співати, як співають старі, коли згадують молодість, а я ще хочу співати!

1925

Фавст

(оповiдання)

Коли догорятиме у вiках остання зоря — горiтиме моя мисль i страждання, а на чорнiй смузi неба кривавими лiтерами спалахнуть пророчi Франковi слова:

Народе мiй, замучений, розбитий, Мов паралiтик той на роздорiжжу. Людським презирством, нiби струпом, вкритий!..

В iменi твоєму, Фавсте з Подiлля, я пишу цi рядки. Хай наступнi поколiння згадають твоє iм'я велике, хай на колiна стануть перед стражданнями твоїми.

Дорогий менi, до болю рiдний Фавсте. Ти не знаєш, зрозумiла рiч, таких слiв страшних, як "Народна трагедiя" — чужi й не зрозумiлi тобi слова цi. Ти — до примiтиву простий. Адже перед своєю смертю — короткою i страшною — ти зумiв тiльки намалювати в камерi ч. 12 маленьку труну з хрестиком i видряпати пiд тiєю труною нiгтем на стiнi своє iм'я i прiзвище: "Прокiп Конюшина". Оце i все.

...Тодi саме Рiздвянi ночi клепав мороз, коли до нашої камери перевели iз/ тюремної "секретки" Конюшину: з обличчя був сивий, схожий на Фавста, що його звикли бачити у виставах оперових театрiв.

Губи Конюшини спухли, вiн ловив i ковтав тепле й важке повiтря камери, а сам робив тремтячими руками якiсь дивнi рухи, нiби збирався шугнути в якусь безодню...

Махлаюватий селюк, вiн пiдозрiло оглядав усiх присутнiх, до всiх ласкаво усмiхався, шептав щось, а далi несподiвано сiв на краєчок нар i голосно, пiд регiт присутнiх заявив:

— Диви, от iсторiя... I тут люди є. Камера, повторюю, зустрiла слова Конюшини смiхом: уперше, вирiшили всi. довелося людинi познайомитися з тюрмою.

Офiцер Клєнцов, що любив був залякувати таких новакiв, пильно оглянув Конюшину з усiх бокiв, iронiчно скривив рота i суворо, допитливо звернувся до Конюшини:

— Бандит?..

Конюшина мовчав. Тодi офiцер, не стримуючи бiльше смiху, сказав до всiх присутнiх у камерi:

— Фауста привели. Посидим больше — Гете увидим... А все-таки, парнишка, за какие греки тебя в нашу камеру пригнали, а?

Конюшина не поспiшав вiдповiдати, вiн звiв стомленi очi на згорбленого Клєнцова, на всiх i несподiвано запитав офiцера з ноткою злоби:

— Хiба тобi не однаково?

З кутка, недалеко вiкна, пролунав хриплий бас:

— Правильно. Молодець, Фавст. Так i треба одказувати... Вiн же тебе не питає, чого ти погони згубив? — визвiрився до Клєнцова той-таки хриплий голос з кутка.

Клєнцов в'їдливо огризнувся, але його нiхто не пiдтримав. Правда, усiм до вподоби було нове прiзвище, що його дав Конюшинi Клєнцов:

"Фавст". То нiчого, що сам Конюшина не розумiв, до чого воно — прiзвище таке. Про великого Гете вiн теж уперше чув у камерi. Фавст з Подiлля не знав ще, чи смiються тут з його махлаюватости i вбогости, чи таки пiдтримують проти Клєнцова, — тодi ще раз обвiв усiх своїми великими сiрими очима — побачив глузливу посмiшку на вустах Клєнцова, але все-таки вирiшив чомусь, що таки пiдтримують його, Фавста з Подiлля.

Урочисто витяг з кишенi засмальцьованого кисета, поклав його на бiлi, латками вкритi штани, добродушно засмiявся.

— Курiть, хай дома не журяться, — сказав вiн. — Добре тут у вас, ая... Так добре, що й сказати не можу: тепло, затишно, а головне — люди є... Там, де був я...

I вiн раптом замовк.

— Довiку б гадам таке добро! — вихопився з кутка той-таки голос, що пiдтримав Конюшину проти Клєнцова. Фавст здивовано пiдвiв очi: чи не сказав вiн якоїсь дурницi? Здається, що — нi, але краще йому не цвенькати, бо тюрма — сам знає — не любить дуже балакучих... Тодi. здалека, з характерною i притаманною лише селянам дипломатiєю почав був виправдовуватися:

— Ая. У вас, кажу. тому добре, що — тепло, нари є...

— ...С-сш. Як вiн менi болить. Проклятий, як вiн менi болить. Пся крев, пся мать, занiмiй.

По камерi бiгав у валянках невiдомий Фавстовi чоловiк, з походження i вимови, видно було, поляк, i все лаяв свої зуби, спльовуючи раз у раз рiденьку слину з рота.

Коли пан Яцькiвський — так звали його — зупинився навпроти Фавста й попросив скрутити йому цигарку, то Фавст щиро почав йому раяти:

— Ая. зуби? Знаю. Це якби самогон — первак, а тодi намочити махорки з папороттю й закласти на той пеньок — повiрте, одразу занiмiє. Я знаю.

Яцькiвський образився:

— Цо? Занiмiє? Ти краще, хлопе, порай це своєму батьковi, розумiєш? Маєш його? Занiмiє.

Але Конюшина не бачив, здавалося, нiчого образливого: порада була як порада. Йому навiть зробилося трохи смiшно, що такий плюгавий панок у валянках, а диви — настовбурчився, розсердився i гасає по камерi з кутка в куток,

Знизавши плечима, Конюшина мимоволi задивився на цього гоноровитого пана.

А треба знати, що пан Яцькiвський був iз своїм гонором за втiху для цiлої камери: конфедератка, австрiйська шинеля з бiлими орлами, бундючнi вуса, а вже гонору того, то тiльки в'їдливий Клєнцов мiг його збити, жартуючи:

— У пана Яцькiвського, — казав вiн серйозно, — воша теж дурно не лiзе. Чому, поспитаєте? Вона завжди шукає iсторичнi межi, що їх позбулися поляки...

Яцькiвський, зрозумiла рiч, люто лаявся на такi слова, але хiба можна зупинити Клєнцова?

— ...пан Яцькiвський, — не звертаючи на лайку, говорив Клєнцов, — найбiльше тужить i журиться за блискучим минулим Степана Баторiя... А щодо вошей, то я на власнi вуха чув, як вiн запитував одну бльондинку: з якого воєводства, панi? З Бельведеру?..

Це, повторюю, було мiж iншим, побутова дрiбничка, не варта серйозної уваги, бо сварилися ми день у день разiв п'ять-шiсть, коли говорили на такi гострi теми. Я занотовую цю дрiбничку тому, щоб колись намалювати образ Клєнцова як носiя великодержавного шовiнiзму.

Пiзнiше, коли Фавст спав поруч мене, йому на свiтанку, — розповiдав, — снилися сади у бiлому цвiту i зелене Подiлля...

— Весна, — казав, — часто сниться менi.

Ми тлумачили тi сни його так, що швидко Фавстовi ходити за плугом, швидко йому боронити поле, бо коли сниться тобi щось зелене, то рiч ясна — жити будеш. I село, казав, снилося: тлiло в диму, намiткою бiлою з вишневого цвiту вкривалося, а коли додивлятися до тiєї намiтки, то пахла йому рiлля, заполона на пар; вона пахла, здавалося, торiшнiм гноєм, i птиця у високому небi кричала.

— Такий сон, — говорив менi Фавст, — що вiн має визначати?..

Я пам'ятаю, не вiдповiв тодi Фавстовi, бо з цiкавiстю прислухався до розмови Маламета з паном Яцькiвським:

— У тибє болит зуб, — говорив Маламет. — Я ничево, не протестую... Пусть, у каждого своя болезнь. Но когда в меня острый колит, когда с меня кровь капает, когда... й ты ругаешь. Я, как я должен?..

— Кумедiя, їй-богу, — щиро, по-селянському сказав менi Фавст. — Менi такий сон миленький наснився, а вони — за парашу гризуться...

— ...поднимайсь.

У глухих коридорах свистять вартовi, брязкають ключами, а прославлений на всю тюрму Сторожук благословляє матюком Христа i нас усiх... Заспана камера встає, кидає жужмом постiль по кутках i, прокашлюючись, стає по-вiйськовому у двi лави, був такий звичай — висотати з арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський.

Декiлька слiв про Конончука.

Це — темне i вбоге село, село, яке пiдписує собi акти обвинувачення трьома хрестиками, а вже пiзнiше, в тюрмi, падає додолу на колiна, коли побачить кришку хлiба; нужа на такому Конончуковi така велика i плiдна, що здається iнодi, нiби його тiло навмисне засiяно висiвками — вошами; тiло, схоже на рябе мило... Коли пройде вранiшня повiрка — завжди коротка i занадто вже дiлова, — Конончук сiдає, як каже Клєнцов, "читати газету": "бльондинки" впилися йому в тiло, i треба довго шарувати Конончуковi свої гiстки товстою, мужицькою сорочкою, щоб примусити тих "бльондинок" падати й сипатися на помiст...

Висiвки сиплються — така нужа! Обличчя у Фавста кривиться, мов у дитини, — вiн от-от, здається, розплачеться; важко зiтхає, журно хитає головою i, допомагаючи Конончуковi, бере одну "бльондинку" за лапки, кладе її на помiст i дико б'є черевиком...

— Отак її треба! — приказує Фавст.

— Ех, Конончук, Конончук! Твоя "бльондинка", видно, не з Бельведеру? Бачиш, вона не ляскає пiд черевиком, як пана Яцькiвського воша. То воша, можна сказати, iнтелiгентна, панська воша... Правда, господин поручик?

Пiсля такої реплiки, а головне — такого безцеремонного i рiзкого запитання з боку Фавста до Клєнцова у мене великий сумнiв, що Фавст — незрячий гречкосiй... Хто вiн такий?

Мотив цей розробити.

Клєнцов польською мовою (вiн сидiв у польських тюрмах, де дають з патронату бiлий хлiб, вряди-годи масло, каву, а книжок — професорська, мовляв, бiблiотека) гне матюки i пильно, з ненавистю й пiдозрою дивиться у вiчi Фавстовi.

— Жаль-жаль. — говорить Клєнцов, — що тебе не посадовили до блатних... Жаль, там би одразу бандитський дух вивiявся...

Фавст щиро смiється.

— Що менi блатнi, — каже вiн, — адже там скрiзь — ми, а не ви... Офiцера зустрiти, та ще й офiцера з лейбиком — другий табак, Клєнцов. Справдi, як вони, варвари, тримають вас нєвинно п'ятий мiсяць?.. Це ж, погодьтеся, некультурно, ая...

...Хто такий Фавст? У мене бiльше нiяких сумнiвiв, що це не такий уже звичайний собi дядюшка з далекого Подiлля.

На цьому мiсцi межи Фавстом i Клєнцовим. як пишуть деякi галичани, завжди розпочинається лайка, але сьогоднi обiйшлися обидва без неї; правда, Клєнцов устиг все-таки огризнутися:

— Пять месяцев, господин Фауст. еще не трепка, а ты... ты определенно пойдешь в земельний комитет спасать самостийную...

— Сволоч ти! — коротко ругнув Фавст. Але наш похмурий, вiчно заляканий карцерами й карами староста зупинив короткою лайкою обох i, обвiвши очима по всiх кутках камери, наказав ставати в ряди — у двi лави: надходила чергова вiзитацiя тюремного начальства — повiрка по-старому й по-новому.

Ще далеко до камери було чути дзвiн острогiв — дзiнь, дзiнь... Блискучi кавалерiйськi остроги носив, як вiдомо було нам, начальник корпусу № 6 — прищуватий, синьо-гнiдий якийся на виду, цинiчно-нахабний — Бейзер (євреї-арештанти дали йому прiзвисько — Злий Собака); вiн завжди, коли тiльки одвiдував нашу камеру, дивився в першу чергу на вбоге Конончукове лахмiття — кривив з огидою обличчя так, нiби вiн побачив кубло гадiв, а не постiль Конончукову.

Спльовував на долiвку, хоч нам за iнструкцiєю категорично було заборонено плювати на пiдлогу. Бейзер переводив свої сухi, зеленкуватi очi. схожi трохи на баранячi, на Фавста — вiн раз у раз робив Фавстовi якесь запитання, не було того дня, щоб вiн поминув його в ряду, не поспитавши:

— В чем обвиняют тебя?..

Ми всi з великим напруженням чекали на цю вiдповiдь: цiкаво, за яку провину посадовили цього таємничого Фавста? Висидiти три мiсяцi в "секретцi", знали ми, не всякий зможе... А сам Конюшина Прокiп удавав з себе — не було нiякого сумнiву — наївного селюка з Подiлля.

Пильно дивилися — разом з Бейзером — у сiрi, гранiтнi Фавстовi очi — там глибоко-глибоко заховано було ненависть i зневагу не тiльки до Бейзера, а до всiх нас; ненависть iнодi iскрами вигравала на чоловiчках, — тодi у Фавста тремтiли з обурення руки, але вiн завжди умiв стримувати свої чуття — вiн спокiйно, навiть занадто вже спокiйно, вiдповiдав запитанням:

— За що? Ая. повстання.

Така вiдповiдь нервувала Бейзера, — вiн не мiг стримати свого гнiву, вiн висмикував з чорної — офiцерського сукна — шинелi руку i, тупаючи ногою, вимахував тiєю рукою так, нiби намагався на всю силу вдарити Фавста в обличчя...

— Бандит, бога твою мать. а? — оскаженiло вигукував Бейзер.

Ми. арештанти, найбiльше боялися цiєї хвилини сказу: ми були глибоко переконанi, що Фавст, хоч i виснажений до краю. вiдповiв би на удар, бiльше того. вiн готовий був перекусити горлянку...

Фавст мовчав. Вiн тiльки скалив свої здоровi, бiлi й рiвнi зуби. а злоба, рiзко пiдкреслена на його мужицькому обличчi, спадала аж на сухi, колись соковитi губи — застигала там. здавалось, разом iз слиною.

Вiн ковтав її, криво усмiхався, а сам дивився на пiдлогу. Бейзер залишив на хвилину Фавста; вiн суворо, допитливо. нiби справдi вiд нього так багато залежнi були ми, оглядав кожного. Клєнцов, радiючи, очевидно, що Фавстовi була така "баня", розсмiявся, але Бейзер помiтив таку несподiвану радiсть:

— Эй, ты... как тебя? Чего ржешь, чему ты радуешься?..

Клєнцов вирiвнявся i, зцiпивши зуби на образливе "ти", промовив зозла:

— Арестант — тоже человек. Да.

— Сутки карцера, — глухо наказав Бейзер, i Клєнцова без курива i без хлiба повели кудись з камери. А Бейзер знову повернувся обличчям до Фавста:

— Где твоя нара? — запитав.

— Третя.

Начальник корпусу пильно обдивився з усiх бокiв Фавстове лiжко, торбу, рушника, вишитого з .ключем журавлиним... Уже хотiв був рушати з камери, як раптом уклякнув i читав видряпане: "Прокiп Конюшина", а внизу — "Христос Воскресе, Галю..."

— "Христос Воскресе" — тоже твоє? — запитав з iронiєю Бейзер.

— У мене Вiн не воскресне... Чого тобi треба? — була Фавстова вiдповiдь.

— Троє суток карцера... без хлеба, кровать привин-тить. — Бейзер скаженiв.

— Кто бросил окурок? — гукав вiн на всю камеру. — Чашки, стекло, ложки, ножи... проверить. отобрать... На три дня поднять в камере нары, староста.

— Слушаюсь. Додати деякi деталi...

— Камеру лишить на неделю передач й... забыл, за окурок — сутки карцера. За... протест и бандитизм. Реплiка якогось копiйчаного меншовика або укапiста:

— Ведь были же когда-то тюрьмы, сидели, живые ведь люди...

За дверима нашої камери затихав десь у глухих коридорах малиновий дзвiн на острогах начальника корпусу №6 — Бейзера.

Старий карцер, де сидiв був Фавст, бачив i чув у своїх кам'яних шорах багато трагедiй: там божеволiли, там вiшалися, розбивали голови об стiну — всього було, все бачив i чув старий карцер.

Аж позеленiв од цвiлi, од вiку свого давнього i слiз людських; по кутках протягувалася вже вода, а зимою, зрозумiло, вона трохи пiдмерзала й сковзалися ноги на такому льодку тонкому.

Фавст розповiдав свою iсторiю немудру так:

— Коли мене Бейзер, — каже вiн, — кинув був до цiєї ями, цвiллю вкритої, я хотiв просити його, щоб одразу взяли мене на розстрiл... Це була не секретка, нi. Подумай, яки менi рацiя гнити на пнi, коли я знаю свiй кiнець краще за Бейзера?

Я загнув йому матюка у вiчко, i, повiриш, трохи полегшало... матюкнувся я не тому, що люблю лайку, нi, зо мною трапилося щось таке незрозумiле, що й досi не можу з'ясувати собi. Горiла голова, а тюрма, — уяви собi, наша велика тюрма виломлюється з грунтом i летить високо-високо понад борами...

I добре пам'ятаю мою суперечку з Бейзером: "Брешеш, — нiби кажу йому, — хай скрiзь — тюрма, хай скрiзь карцер i кара, але маєш добрий знак: одна вже виломилася з грунту, летить". I знаєш, я вперше почав тодi так смiятися. Менi стало раптом страшно: що зробили з мене за сiм мiсяцiв? Той дурень даремне фавста згадував i легенди — я живий ще, хоч моя iсторiя варта теж легенди.

...Знаю, менi вже не жити, нема менi повороту до життя, кров'ю харкаю... Дивно, один поет — цiлком хворий, на мою думку, — написав два рядки у карцерi:

"Слiпе село лютує,

А Україна кров'ю харка."

Слiпе село... Тут, у карцерi, засмiявся я на слова слiдчого: вони питають, де сходилися на раду? Де, в кого?

Фавст притулився щокою до холодної стiни i тихо шептав: "У моєї рiдної сестри, чуєте?.." Далi вирiвнявся i цитував собi з якогось фiлософа: "панувати над рабами, обернути кожного на автомат — такий здебiльшого, намiр у деспотiв"...

— ...Так знайте, — говорив до стiни далi — Прокiп Конюшина нiколи не буде зрадником. Я загину, сотнi й тисячi таких, як я. але нiколи, нiколи не продаватиму сестри своєї. I нiкого не продаватиму. Юдою не буду.

Фавст плакав... Йому все ще. здавалося, стояв образ слiдчого Однорогова, говорив нiби до нього:

— Каже менi Однорогов: "Ты, Конюшина, трудового присхождения, ты — бедняк, ты получил образование, ты. наконец, не Грицько или Омелько какой-то.. Но почему, почему, из каких побуждений ты примкнул к преступному обществу самостийников? Почему принял участие в восстании?"

Конюшина вiдповiв:

— Ая... Пiшов, не можна не йти. бо коли пiдпалити хату Грицьковi та Омельковi, то вони лише тодi за вила i гiднiсть свою згадають, ая... менi ж, самi казали, людинi свiдомiй, треба свiдомо i прямо у вiчi вороговi дивитися...

Так йому нiбито сказав був Фавст, а вiн на це усмiхнувся, дав гарну папiросу:

— Кури, мовляв, Конюшина, нашi, а скажи нам, де подiлися вашi, де були бандити?

Перехилив Однорогов через стiл голову i. трохи заспаний, процiдив крiзь зуби:

— Пойдьош на шльопку, милок! Герой! Замахнувся i на всю руку вдарив по зубах. Фавст, пам'ятає, до кровi, до кiстки прокусив йому руку ту — тiльки прикладами врятували життя Однорогову, занапастивши Фавстове: його тримали пiсля цiєї iсторiї три мiсяцi в так званому секретному пiдвiддiлi.

...Днi текли. Конюшина почав кашляти кров'ю — тодi перевели до загальної тюрми, до камери № 12.

— Дзинь-бом, дзинь-бом...

(подати уривки з пiснi, настрiй)

— Слухай, — каже менi Фавст, — вони спiвають цiєї пiснi так, як смуток власний п'ють... Правда ж? А менi, здається, нема чого сумувати: справдi я пережив був таку велику радiсть i захоплення, що й досi обертом голова йде, як згадаю минулеє..

Кiнь був у мене — Iскра, а коли виїздила наша сотня з лiсу — у гривах кiнських пiснi цвiли, зеленi бори дороги нам стелили, i ми були самi. як бiр, зеленi — такi молодi й завзятi...

На команду: "Кiннота, на конi!" — вихором злiтали, острогами дзвонили i стременами бряжчали, аж пiдкови цокотiли в коней — мчали так степами українськими; а поруч — бiр, бором — нiч з вогнями йде: тодi горiлiї бори...

I знову спiвали старої тюремної пiснi:

Слышно там идут...

Где-то кого-то на каторгу ведут.

— Не спiвайте! Не зацвiтуть, нiколи вже не зацвiтуть пiснi на гривi мого коня! А я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в iм'я наступних поколiнь.

Пiдiйшов до дверей, довго читав видряпане нiгтем:

"Тут була остання нiч... Ми загинули за волю свого народу; той, хто одвiдає цю камеру, хай згадає нас... Земля українська кров'ю окроплена, дiти цiєї землi гниють по тюрмах слов'янських народiв, бо самi вони — гнiй i труп... Люди без волi, без бажання навiть..."

Далi все було засмальцьоване так, що годi прочитати. Фавст стояв i довго думав: йому не треба було говорити такi слова, не до нього звернена була скарга смертникiв.

"Остання нiч" — зафiксувала його пам'ять. Коли ця остання нiч прийде до нього, Конюшини? Знесилений упав на залiзне лiжко. Вiн не пам'ятав уже, чи це був сон, чи справдi було колись таке життя? Згадував...

— ...Сьогоднi — багата кутя, ая... У мене не було ще тодi Iскри, не цвiли пiснi нашi над борами. Стояла мати коло столу, лампадку перед образами засвiчувала:

"Святий вечiр, дiти, надходить — не пустуйте!.." I долiвка в хатi, вимазана Оксанкою, блищала, i нашi очi дитячi блищали радiстю i щастям... Мати не сердилася, коли малий Яцько смикав їх за спiдницю, приказуючи:

"Перший пирiжок, мамо, менi".

— "Добре, Яцю, тобi... А кому ж? Тiльки тобi!" — гладили рукою його наїжачену голову й посилали до батька.

А батьковi очi свiтилися, мов у святого Миколая на божнику, вiн садовив праворуч себе Яця, а лiворуч — Настусю i бавив обох, ая...

Повз них проходила горда Оксанка. вона старша була i робiтниця в матерi найперша: в Оксанчинiй косi, пам'ятаю, маком синiла стрiчка...

"Чиясь файна молода буде", — подумав. А вона повернулась тодi до мене, засмiялася:

— "Отакої, паничу наш, — сказала, — на вулицю нiвроку вам, навiдуєтеся, а дров урубати, то... "Хай тато!" пожурила i пристрамила його тодi Оксанка; батько наче не чують цього — сива голова туркоче дiтям якiсь казковi слова:

"Ми вже того щастя не зазнаємо, а прийде, дiти, ая... Та всiм убогим людям дадуть землi..."

Надходила багата кутя, святий вечiр...

"Надiвай, Оксанко, стрiчки Настi, в'яжи червоного пояса Яцевi".

Сторожукове пильне око; заспане, пом'яте якесь, мов простирадло у повiї, обличчя, мутнi очi, особливi вуса, схожi на тоненькi ковбаски — (пiдлизанi) якiсь тютюновим димом; у переднiх яснах — два здорових вовчих зуби, валькована шия...

Вiн, Сторожук, вклоняється Бейзеровi:

— Хильїй какой-то...

Смiється Сторожук.

Веселий вiн, звичайно, завжди в такi урочистi хвилини. Мугикає з пiснi два рядки. (Тут у текстi пропуск. — М.Н.)

Нудить Сторожуковi горiлка, тодi йде ригати до раковини. Йому нагадують, що треба поспiшать.

Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв'язав її, пiдходить до Конончука, каже:

— У вас, дядьку, хвалилися, син є? Але вiн вечерi не принесе сюди — приймiть мою. я буду вашим гостем сьогоднi.

Вiн повертається до Клєнцова:

— Не радiйте, офiцере, з моєї страти... Пам'ятайте:

"Сотнi поляжуть, тисячi натомiсть стануть до боротьби..."

Маламет молився боговi. Вечiр. Нiч.

Фавст нерухомо сидiв годину, скоса дивився на всiх нас i тихо шептав щось, а далi пiдвiвся, поспитав пана Яцькiвського:

— Де твоя, Яцькiвський, кружечка (з орлами), га? Дайте менi води!

Голос зростав, переходив у шепотiння:

— Чуєте, Сторожук списки читає...

Вiн ще припав був до вiдра й пив воду, але пiсля цього, свiдомого, здавалося нам, вчинку вiн уже не приходив бiльше до свiдомостi, вiн збожеволiв, ловив руками повiтря, нiби намагався смикнути за повiд коня. Бiгає по камерi, гукає:

— Кiннота, на конi! До бою!

— Хлопцi, чий кiнь збiжить з Iскрою? Сторожуковi потрiбна кров моя? Маєш її — пий.

Вiн ударив щиколотками по пруговi дверей, розбив до кровi руки i на здивування усiх почав малювати на стiнi велику лiтеру "У". Не скiнчив, а знову гукнув на всю камеру:

— Кiннота, на конi! Рiвняйся, до бою ладнайсь" На порозi камери стояв Сторожук. Вiн узяв Фавста за скривавлену руку, мiцно стиснув її, глянув своїми мутними очима на всiх нас i вивiв Конюшину з камери востаннє...

Камера занiмiла з жаху.

У сусiднiй камерi, "етапнiй", спiвали студенти — новаки ще нашої тюрми:

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився...

А Конончук держав у руках шматок хлiба, що його дав йому Фавст з Подiлля, i ридав...

(2.4-1923 р.)

Микола Куліш
МАКЛЕНА ГРАСА

ДІЯ ПЕРША

I

1

Вдосвіта А н е л я будила матір - неголосно, схвильовано:
- Мамо! Матусенько, люба! Чуєш, мамо? Та проснися ж!
М а т и. А-а-а! Це ти, Анелько? Що? У тата знову ядуха?
А н е л я. Ні-ні! Тато спить. Це мені треба зараз з тобою поговорити, а ти щоб з татом... До десятої години треба... Ой мамцю! Яке це для мене несподіване щастя! Та й для тебе теж, я вважаю. Еге ж, мамочко? Це просто якийсь небесний сюрприз!
М а т и. Ти ще не лягала спати?
А н е л я. Мамусю, не можу! Пан Владек освідчився мені в коханні. Віддає руку й серце.
М а т и. Пан Владек?
А н е л я. Пан Владек!
М а т и. Зарембський? Наш хазяїн?
А н е л я. Я й сама зразу не повірила, поки він не став навколішки... ось так... (Стала на коліна, цілує матері руку). "Анелю, - говорить, - Анелю!.. Будь мені за дружину..."
М а т и (сама до себе). Матінко Божа! Це мені, либонь, сниться, а я, дурна, і насправді... Адже це сон... Авжеж, сон!.. (Лягає). Матінко Божа, - сон!..
А н е л я (цілує матір). Мамо!..
М а т и. Со-он!..
А н е л я. Мамо, це такий сон, що я вже не засну і тобі не дам, доки ти не поговориш про це з татом. Пан Владек особливо прохав, щоб я поговорила з татом. А я сама не можу. Поговори ти! Невже тато буде проти? Адже це моє щастя! Зарембський - мій чоловік! Чому ж ти не рада, мамуню?
М а т и. Я рада, Анелько, але постривай. Як же це так сталося? Недавно приїхав із Варшави, де, либонь, найвродливіші панянки до нього горнулися.
А н е л я. Але я йому більше за всіх сподобалась. Він каже, що саме про таку, як я, матусенько, він мріяв, про таку ніжну й чисту, як весняна берізка, каже, в костельній ограді. "Варшавські панянки, - каже, виросли під сяйвом електрики, ви ж, - каже, - панно Анелю, під нашим чудовим польським сонцем!.."
М а т и. Так і сказав?
А н е л я. Точнісінько.
М а т и. Але стривай. Він приїхав ненадовго, лише втихомирити на фабриці страйк...
А н е л я. А тепер житиме тут, при фабриці. Буде сам господарювати. Без нього тут справи погані - страйки і всяке таке інше. Йому, бідолашному, потрібні гроші. А коли б ти знала, який він освічений, розумний! Який патріот! Скажи, невже тато може не погодитися на мій шлюб із ним? З паном Владеком? Зарембським? Адже зараз тато лише маклер Владека, а тоді він буде тестем, он на тому балконі каву питиме. І ти, мамунечко, теж прийдеш в гості до мене, до такого зятя. А ти, може, й житимеш у мене...
М а т и. Стривай, Анелько, стривай... (Іде до вікна, відчиняє, щипає себе). А таки й справді не сон... Та я не певна, чи зрадіє тато. В нього до Зарембського ніколи не лежало серце. Завжди лаяв його за те, що пан Владек не вміє господарювати. "Коли б мені, - казав, - дісталась така фабрика, такі будинки, я б уже давно був мільйонером". Щоправда, тепер вже не лає. Навіть навпаки - неначе радіє тому, що раніше лаяв. Та хіба тата збагнеш? Але я побалакаю! Та й треба ж, нарешті!.. Ти справді панянка на порі... (Поцілувала Анелю). Побалакаю... Може, навіть завтра... Завтра свято...
А н е л я. Мамо! Треба сьогодні!
М а т и. Сьогодні - не знаю... Ти ж сама бачиш, в якому він клопоті. Допізна щось обмірковує і підраховує. Навіть заговорюватися став. Як тут до нього приступитися?
Десь кашляють.
Тсс... Здається, вже встав... Ні, не можна сьогодні.
А н е л я. Тільки сьогодні, мамунечко люба! Я дала слово панові Владеку, що поговорю про його сватання сьогодні ж. О десятій годині він чекатиме нашої... татової відповіді... Мамусю! Я помру, якщо ти сьогодні не поговориш...
М а т и. Ой Матінко Божа! Все тепер на світі таке раптове, таке несподіване. Все мовби з-за рогу. (Зачиняє вікно). І радість. Трах!.. Не знаю, радіти чи плакати. Матінко Божа!..

2

З підвалу вилізла М а к л е н а. Крикнула вниз, у віконце:
- Христинко, вставай! Поки рано - на канави гайнемо. Може, щось знайдемо. Ти - трісочки, я - кістки або картоплю, зваримо. Адже сьогодні батькові на фабрику. Сьогодні вона, може, працюватиме. (Вмиваючись, спокушала Христинку). Поглянь, який ранок сьогодні! А сонечко, бач, яке! Такого ще зроду-віку не було, далебі. Онде й Кунд уже встав. Гріється. (Свиснула собаці, що сидить на прив'язі біля будки кінець двору). Кундику! Здоров був! (Витираючись, побачила гусей десь у небі). А он гуси летять. Та які! Точнісінько як у казці. Пам'ятаєш - мама нам розказувала! (Наспівує мотив із казки про Івасика-Телесика.)
Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть...
(До гусей вгору) Гел-гел-гел! Куди, питаєте? (Задумалась, махнула рукою на схід, далеко).
Та понесіть туди, туди,
Туди, куди я думаю...
(До Христинки вниз). Ой Христинко, мене вже беруть гуси! Ой, несуть! Ой, вставай! Ой, прощавай! (Неначе й справді її несуть гуси). Проща-ай! (По паузі). Вставай, Христинко! Ось я вже й повернулась, а ти все спиш. Час на канави. А то інші розберуть геть-чисто все і ми знову будем не ївши. Вставай! (Збирається йти). По дорозі я тобі розкажу щось цікаве-прецікаве. Про що агітатор учора на таємних зборах розповідав, товариш Окрай. А я підслухала. У Радах не розказують, а вже будують казки, Христинко! Про це я тобі розкажу дорогою. Вставай!

3

А н е л и н б а т ь к о з ґанку:
- Слухай, як там тебе, Маклена, чи що! Ти мені заважаєш. Я вже двічі казав твоєму батькові, щоб ви під ґанком взагалі не розмовляли. Мені тепер потрібне чисте й тихе повітря. А ви надто галасливі. Особливо ти.
М а к л е н а. Прошу в пана пробачення. Але мені дуже потрібно було розбудити Христинку. Та я тепер будитиму її тихо, щоб вам не заважати. Можна? (Пауза. Бачачи, що він зневажливо мовчить, вона - пошепки). Христинко, чуєш? Зараз мені вставай! Я вже не можу голосно тебе будити. Пан Зброжек уже не спить - сидить над нами, на ґанку. І ми заважаємо йому сидіти, розумієш?
З б р о ж е к. Не сидіти, а думати, міркувати, рахувати заважаєш. Тобто ти заважаєш мені робити те, чого сама ніколи не робиш. Бо ти не вмієш думати з батька-матері, з діда-прадіда. Ось і нині: навіщо тобі чіпати, не подумавши, гусей? Твої вони, чи що?
М а к л е н а. А я думала, що вони й не ваші. Летять собі, подумала, гуси. Як у казці.
З б р о ж е к. А не подумала, що це, може, ще й не гуси, а журавлі чи бусли? Ті, що, хоча й приносять батькам малят, але ніколи - чуєш, ніколи - не беруть на крила великих і дорослих, навіть таких легких на віру, як ти...
М а к л е н а (наїжилася). Знаю. І малят вони зовсім не приносять... (Пошепки). Навіть таких важких, як ви. Та хіба це цікаво? Мама Христинку народила і вмерла. А тепер, хоч би й можна було полетіти, хіба ж полетиш, коли їй ще й семи немає? Христинко, чуєш? Вставай, кажу тобі!
З б р о ж е к. Знову ти не думаєш. Навіщо, наприклад, ти її будиш? Поратися? Але ж у вас анічогісінько нема. Працювати? Ви вже місяць безробітні. Чи, може, їсти? Тоді так і скажи: вставай їсти! Вона вмить схопиться.
М а к л е н а (раптом нервово, з хворобливою злістю). Вставай, кажу! Вставай, а то дам! Їй же богу, поб'ю! Поб'ю, поб'ю!
З б р о ж е к. Ну от... Вона тому й не встає. Хіба ж так можна? Будить, щоб побити. Та ще таку маленьку. Це вже занадто навіть для вас, жебраків. Це - як дорікав мені за комірне твій батько. "Знущання", "здирство", еге ж! (До Стефана Граси, який, насилу переставляючи набряклі ноги, вийшов з підвалу). Це вже, як ти говорив мені, пане Стефане, тиранство. Тираном мене вважає пан Стефан, а я йому й сьогодні перший кажу: добридень! Га?

4

Г р а с а (глухо). Добридень!
З б р о ж е к. Я дочку уму-розуму вчу. Будити, кажу, коли нічого їсти й робити, будити таку маленьку дівчинку, щоб побити її, - хіба ж це не тиранство, кажу?
Г р а с а (до Маклени). Навіщо ти її будиш?
М а к л е н а. Вона сама просила...
Г р а с а. Навіщо?
М а к л е н а. Але ж вам сьогодні, може, на фабрику, от я вчора й подумала... Ми з нею разом надумали раненько на кана... на базар...
Г р а с а (перебив). Іди додому!
М а к л е н а. ...Поки інші не розхапали...
Г р а с а. Я маю поговорити з паном Зброжеком. Іди! (Почекавши, доки Маклена пішла в підвал. До Зброжека). Вам хочеться ще раз нагадати про комірне, то краще нагадайте мені. Це буде розумніше.
З б р о ж е к. Розумніше було б уже не нагадувати, а прямо звернутися до поліції, а то й в дефензиву. А я й справді такий дурень, що не тільки не звертаюсь, а навпаки: коли мені заважають уже думати про власні інтереси на моєму ж ґаночку, я ще говорю з нього. Та як говорю! Неначе це не мій ґанок, а сеймова трибуна, і я тут не господар, а щонайлівіший соціалістичний депутат, перепрошую на слові...
Г р а с а. Та пан тут і не господар, а тільки орендар, маклер. Вчора наш страйковий комітет додав іще одну вимогу, якої ми будемо домагатися, хоч би ще місяць довелося голодувати, хоч би пан маклер вигнав мене з цього підвалу, - і доможемося!
З б р о ж е к. Яка ж вимога?
Г р а с а. Щоб зовсім не було квартирних орендарів і маклерів. Геть їх! Так уже сказали пепеесівці. І ви будете тут не орендарем, а службовцем, з такими ж правами, як і я.
З б р о ж е к. Я вже вище на цілий поверх.
Г р а с а. Буде пан вище на поверх, на два, та не буде вище, ніж наші права. Так говорили пепеесівці.
З б р о ж е к. Моя програма досі була така: всі ми не власники, а лише орендарі свого життя. Та коли, ти кажеш, ви почали вже домагатися ліквідації орендарства і таке інше, то доведеться, хай милує мене Бог, стати власником свого життя. Але куди ви штовхаєте світ, товариші? Куди? Вам здається - в свій бік, а виходить навпаки. Ось я був звичайнісіньким орендарем цього будинку, маклером, а стану тут господарем. А пепеесівцям скажіть, Стефане, що по золотій драбині можна перелізти через будь-які високі права.
Г р а с а. Тоді я скажу, що нам комуністи кажуть: навіть золота драбина стоїть на наших підвалах. Підкопаємо! Перекинемо! Не станете!
З б р о ж е к. Це так говорив Окрай. Кривенький. Уже не говоритиме. Ого! Сьогодні ж стану. Не віриш? Так ось же, не встигнеш дійти ти і страйкарі сьогодні до фабрики Зарембського, як ви почуєте: ваші вимоги не тільки не задоволені, але всіх вас звільнено. Фабрику Зарембського й ось оцей будинок його продають з молотка! Еге ж. Криза трясе Польщу, як чорт суху осику. Криза потрясає світ. У всіх голова йде обертом, навіть у лікарів. А коли у всіх голови йдуть обертом, і навіть у лікарів, то в маклерів вони менше паморочаться, і тоді маклери пишуть рецепти навіть для врятування світу. Еге ж! Але ближче, ближче до нас. Фабрика сьогодні продається. Немає покупця. А коли нема покупця, тоді її купує маклер. Перед цим він тільки розмірковує, що вигідніше виробляти на цій фабриці: консерви, як раніше, цигарки чи ручні гранати. А коли він про це думає, треба, щоб той, хто живе під ґанком, не заважав йому думати! Рахувати! Міркувати! Підраховувати!
Г р а с а. Пан Зброжек тоді скаже "гоп", як вискочить он на той балкон. А доти він як був, так і буде тут підпанком. І маклером. Думайте, та не заважайте і нам. Не затьмарюйте ви перші неба! Не загорожуйте сонця! А то вдарить буря! (Пішов).

5

Визирнула ж і н к а З б р о ж е к а:
- Ти вже встав, Юзю?
З б р о ж е к. Так! Сьогодні мій день! Ось він уже почався. Ранок - як банк, сонце - як золотий долар. Ще одна, остання година. (Глянув на годинника). Ні! Банк відчиняється о десятій, ще три години, ще три години, лише три години - і я заспіваю, крикну... Що я крикну? Ага! Я буду гучно приказувати: дивен - Бог! Дивен - Бог! Дивен - Бог!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Дати тобі кави?
З б р о ж е к. Дивен - Бог! Дивен - Бог! Дивен Бог!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Що з тобою? У тебе зараз такі очі...
З б р о ж е к. Які?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Надто блискучі якісь...
З б р о ж е к. Блискучі? Будуть золоті! Дивен - Бог! Дивен - Бог! Бог - дивен! Дивен - Бог! Та я колись, іще хлопчиком, любив складати з камінців палац з високим балконом. Він сто разів розвалювався, але я його знову будував і, коли доводив до кінця, починав славити Бога: дивен - Бог, дивен - Бог! Коли ж руйнувався - лаявся: чорт - Бог, чорт - Бог, чорт - Бог!.. Зараз я добудовую одну справу, як палац з балконом. Двадцять три роки вивершую її. Це значить - двісті сімдесят шість місяців, сто дев'яносто вісім тисяч сімсот двадцять годин. І ось залишилось три. Через три години я зійду он на той високий балкон! (Показав на балкон Зарембського). Анельку зведу! Як на трон! І фотографа покличу. А сам позаду неї питиму каву, і ти (до жінки) праворуч од мене. Ні, ліворуч, бо праворуч стане наш майбутній зять...
Ж і н к а З б р о ж е к а. Юзю! Ти вже, слава Богу, все знаєш. Ах, яка це радість! Уяви, я щойно збиралася сказати тобі про це, а ти вже знаєш. Я кажу Анельці: татові ніколи, зачекай, а ти вже все знаєш - і про балкон, і про каву, Юзю! Адже це таке щастя, така честь, така висока честь, що в мене зараз голова іде обертом! Подумай тільки - сидіти на такому високому балконі, на такому шляхетному балконі, а праворуч - пан Зарембський, наш зять, подумай!..
З б р о ж е к. Бачу, що в тебе справді в голові запаморочилось. Я відчиняю двері на балкон Зарембського аукційним молотком, купую за півціни його фабрику і цей будинок, то за це Зарембський, у якого гонору більше, ніж у мене в банку грошей, стане зятем, подумай-но, баб'яча голова!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Та як же ж це? Так він освідчився вже Анельці в коханні, віддає їй руку й серце...
З б р о ж е к. Хто?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Пан Владек Зарембський.
З б р о ж е к. Ти встала чи досі ще спиш?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Я вже не знаю. Я казала Анельці, що це сон, а вона божиться, що ні. Навколішки став, ось так. (Показала). "Анелю, - каже, - Анелю, ви, як весняна берізка в костельній ограді..." Анеля мені теж про цей балкон і каву... Я й подумала, що ти про це вже знаєш.
З б р о ж е к. То це насправді було?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Що?
З б р о ж е к. Що Зарембський освідчився Анелі?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Я не знаю. Анелька божиться, що освідчився.
З б р о ж е к. Коли?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Сьогодні вночі. Я сама віри не йняла, Юзю. Думала, що Анелька вві сні прийшла і розповідає це. Але встала, вмилася, Богові помолилась і ще раз звеліла Анельці розказати. Освідчився. "Я, - каже, - бачив у Варшаві панянок, але такої, як ви, Анелю, немає в цілому світі, такої ніжної і чистої, як берізка в костельній ограді". А який він шляхетний, Юзю! Який вихований! "Спитайте, - каже, - зараз же спитайте, Анелю, у вашого тата, як він поставиться до мого сватання, що скаже, яке буде його слово". Просив, щоб ти сьогодні ж дав відповідь. Дуже просив, щоб сьогодні. До десятої години - Анельку просив. Між іншим, у Варшаву вже не їде, житиме тут, тому що справи на фабриці склалися дуже погано і потрібно, каже Анельці, налагодити...
З б р о ж е к. На Анельчині, тобто на мої гроші? Гого! Тепер я зрозумів усе. Криза закрила йому фабрику, як гробар труну. Консерви гниють, робітник не пішов на зменшення зарплати, страйкує, кредитори напосідають, банкрутство, фабрика продається з торгів. Зброжек купує - пішла вчора чутка. Так він надумав: одружуся з дочкою Зброжека і на його гроші відкуплю в нього ж свою фабрику. Дзуськи! Пан Зброжек думав про цю фабрику трохи довше. Він складав свої думки про неї двадцять три роки, по камінцеві, як палац у дитинстві. Та щоб пан Зарембський зруйнував тепер цей палац за одну мить в такий нахабний спосіб - через любовний перелаз? Го-го-го! У нього ще голова, видно, не закрутилась. То завтра закрутиться і крутитиметься навколо мене, як земля, кажуть, крутиться навколо сонця. Ось тоді, можливо, я й візьму його за зятя.
Ж і н к а З б р о ж е к а. А може, ти купив би у когось іншого фабрику, Юзю?
З б р о ж е к. У дуже розумного чоловіка завжди дурна жінка - так кажуть. І навпаки. Та не куплю сьогодні я, то завтра купить хтось інший і скаже нам - киш із цього двору. А купити в когось іншого ще бракує грошей, голубко. Треба думати, голубко, а не крутити розумом, як теля хвостом. Дай мені новий піджак, я зараз піду в банк, а звідти на торги. На торги до зятя! Го-го! До зятя!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Ох, Юзю! Ти жартуєш, а він такий шляхетний. Адже він справжній шляхтич з дуже старовинним гербом, Анеля каже. Що ж тепер йому сказати? Яку дати відповідь?
З б р о ж е к. Що? Нічого! Як? Ніяк! А втім, стривай. Ти кажеш, він сьогодні просить відповіді? До десятої години? Тобто до сьогоднішніх торгів? Тоді хай Анелька скаже йому так: до десятої години і увесь сьогоднішній день татові ніколи. Та якщо пан Владек справді - чуєш? - справді полюбив Анельку, хай приходить через три дні.
Ж і н к а З б р о ж е к а. Ти даєш згоду?
З б р о ж е к. Без фабрики. (Пішов).
Ж і н к а З б р о ж е к а. Анелю! Де ти? Через три дні! (Вибігла).

II

1

Не минуло й години, як пишно вбрана Анеля вже чекала пана Зарембського кінець двору в саду. Щохвилини позирала на ручний золотий годинник-браслет. Навіть труснула - чи не зупинився. Бачить - вийшла з кошиком Маклена.
А н е л я. Маклено! Маклено! Почекай хвилинку. Ти не знаєш, котра година? Ох, я забула, що у вас немає годинника. Але ти, здається, по сонцю вгадуєш. Скажи, котра тепер година по сонцю?
М а к л е н а. А навіщо по сонцю, коли я щойно чула, як на магістратській башті пробило три чверті на десяту.
А н е л я. Це, певне, хвилин п'ять тому?
М а к л е н а. От щойно.
А н е л я. Як же ж це я не чула? Хоч і на моєму теж за чверть десята. Які довгі години сьогодні! Треба було б навпаки. Зараз осінь. Восени дні короткі, а ночі довгі. (Радо зітхнула). Ночі довгі. То восени цікавіше вийти заміж. Як ти вважаєш? Ти постривай, Маклено! Куди ти?
М а к л е н а. Мені ніколи, панно Анелю.
А н е л я. Скажіть, будь ласка, їм ніколи! Та хіба може бути ніколи безробітним!
М а к л е н а. Це вам краще знати. Адже ви все без роботи, завжди без роботи!
А н е л я. Відтоді, як ти послужила на фабриці, ти страшенно зіпсувалася, Маклено. Особливо морально - стала неввічлива, груба, зухвала. Але я не буду тобі зараз дорікати цим. І за давні твої непристойності - пам'ятаєш? - не буду. Не такий у мене сьогодні день, і взагалі я сама не така. Зараз у мене так ясно, так ясно на душі, ніби хтось вінчальні свічки позасвічував, ніби хтось вже вінчальних пісень співа!.. А правда, сьогодні дійсно неначе якийсь вінчальний день? Голубий, чудесний, а ось оцей клен, поглянь, як ксьондз у золотій ризі... А втім, навіщо я тобі це кажу? Ти ж, бідолашна, мабуть, не відчуваєш природи і не розумієш поезії. Ти ось, певне, і не чуєш, як десь, неначе в повітрі, хтось грає на піаніно. Яка чудова музика!
М а к л е н а. Це в сорок третьому номері. Там і вчора о цій порі грали. Там панночка хоч музики навчається...
А н е л я. Правда ж, чути щось весільне? Весільний полонез! Тра-та-та-там-там! Ах, Маклено, коли б ти тільки знала! Я за три дні вийду заміж. І вгадай - за кого? От угадай! Якщо вгадаєш, я подарую тобі... Ну, що тобі подарувати?... Ні, я краще, як тільки вийду заміж, візьму тебе покоївкою до себе. Покоївкою!
М а к л е н а. Я не піду.
А н е л я. Чому? Ти будеш в чистоті ходити, в теплі жити. У тебе буде окрема кімната. Я подарую тобі духи. Куплю капелюшок. Ти будеш, як в ілюстрованому родинному журналі на картинці: "Молода пані з покоївкою". Не добереш одразу, хто з них пані, поки не придивишся. Так вони одягнені.
М а к л е н а. А коли б подивилися на роздягнених, то й не розпізнали б, напевне. Я раз бачила не на картинці, а в купальні. Так подумала на покоївку, що то пані... Та я не піду! Я думаю зовсім про інше...
А н е л я. Ти надто вульгарна, Маклено. Але мені шкода тебе. Ростеш ти, як кропива на пустирі. Ти навіть не ходиш на свято Божого тіла. Чому ти не запишешся в сестринство найсолодшого серця Ісусового? Краще вже тобі бути довічною нареченою. Все одно ти не спізнаєш справжнього й чистого кохання. Ах, Маклено! Мені дуже шкода тебе. Ти так і проживеш босою. Ніколи в тебе не буде ні будуара, ні спальні. В таких бідолашних спальня часто буває, як от у Магди, на вулиці...
Маклена рвучко іде.
Стривай! Куди ж ти? Яка ти стала нечемна! Не дослухавши, навіть не перепросивши, тікаєш. Я хочу тебе пожаліти, а ти, як їжачок. Спитала, куди ідеш, а ти не хочеш мені сказати.
М а к л е н а. І не скажу!
А н е л я. Не скажеш? Та я й так знаю куди. На канави. Кістки і всякі покидьки на їжу збирати. Я ж добре знаю, що позавчора ти зварила юшку з якихось смердючих покидьків, а вчора побилась на канавах з якимсь жебраком, нічого не знайшла, і ви сиділи цілий день не ївши. Так? Ну скажи ж, що так. Ух, яка ти гордячка! І все ж мені тебе шкода, Маклено. Не віриш? (Кричить). Мамо! Чуєш, мамо!

2

На ґанок вийшла жінка Зброжека.
А н е л я. Мамочко, звели Марині принести зараз сюди все, що залишилося від сніданку. В моєму кошику.
Ж і н к а З б р о ж е к а. А що їстиме Жужелька?
А н е л я (зморщила брови). Мамо!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Ах Матінко Божа! І тут несподіванка. Пішла на побачення - годує жебрачку.
А н е л я (до Маклени). Не подумай, що це об'їдки, Маклено. Боронь Боже! Я відбираю в кошик все найсмачніше. В той кошик, в якому я носила снідати в гімназію. Це мій другий сніданок.

3

Служниця винесла кошик.
А н е л я. Бач, це той кошик, а в ньому глянь що. Ціла котлетка, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики, булка. Коли я вийду заміж, - а це буде через три дні, - приходь до мене по цей кошик. Хоч щодня приходь. Чому ж ти не береш? Невже не візьмеш? Не хочеш? Бери! Ну, бери, кажу, а то звелю віднести назад. І таки справді Жужельці віддам... Бери!
М а к л е н а (взявши кошик, тримає його якусь мить, потім рвучко йде до собачої будки і кидає). На, Кунде, а то й справді віддадуть Жужельці! Хоч пан Зброжек і каже, що чим собака голодніший, тим краще стереже, проте бач, як годують свою Жужельку. Та він і про робітників це говорить: "Чим, - каже, - робітник голодніший, тим дешевше і довше він працює". Недарма товариш Окрай казав, що пани нас більше люблять, коли ми голодні, хоч самі вони лише тоді добрі, як сплять. За це я їх і не люблю, навіть коли сплю, і коли б моя сила, я їм таке зробила б, як там (жест на схід) зробили.
А н е л я. Боже! Вона вже більшовичка!
М а к л е н а. І вийду заміж за більшовика, от! Навіть мрію. В тюрму піду. В одиночній камері буду. А до вас не піду, хоч і в окрему кімнату.
А н е л я. Тоді віддай назад.
М а к л е н а. Їж, Кунде! Лихо жене нас на вулицю, з голоду і я, може, зроблю собі там спальню, але я ніколи не зроблю, Кунде, із своєї спальні вулицю, як це роблять всі чисто пані і, певне, зробить і панна Анеля.
А н е л я. Грубіянка! Невдячна тварюка! За що? (Навіть заплакала). Віддай!
М а к л е н а. Їж, Кунде! А що не з'їси, мені віддаси - від тебе візьму радо!
А н е л я. Зараз же віддай! (Хоче взяти об'їдки, але собака гарчить). Віддай! Від-да-ай, кажу!

4

П а н З а р е м б с ь к и й з газетою. Зупиняючись, дивиться:
- Панно Анелю!
Маклена відійшла.
А н е л я (отямившись). Ах, даруйте, пане Владек! Я в такій вульгарній сцені. Але уявіть! Вона збирає там, за канавами, різну покидь, кістки й таке інше і варить юшку. Батько безробітний. Матері немає. Мені стало шкода її. Я наказала принести їй усе, що залишилося від сніданку: цілу котлету, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики, булку. А вона їх - собаці. Та ще якої гидоти наговорила! Жах!
З а р е м б с ь к и й. Ви покарані за недоречну в наш час гуманність.
А н е л я. Можливо. Але, сподіваюся, ваше співчуття не на боці тієї мужички?
З а р е м б с ь к и й. Її батько, здається, в мене на фабриці і теж страйкує. Другий місяць. Він вважає за краще збирати на смітнику кістки, ніж заробляти на фабриці щодня по два золотих, на які можна купити собі хліба і зварити собі борщ навіть з м'ясом. Отже, я не можу співчувати не тільки їм, але навіть тим, кого вони ображають за милостиню, за непотрібний і шкідливий гуманізм.
А н е л я. Отже, я покарана з двох боків? Подвійно?
З а р е м б с ь к и й. Отже, так.
А н е л я (кокетливо). І вам не шкода мене?
З а р е м б с ь к и й. Ні.
А н е л я. Я серйозно... Ніскілечки?
З а р е м б с ь к и й. Коли ви серйозно, то ні півстілечки.
А н е л я. Але, може, все ж у пана Владека знайдеться для мене краплинка якщо не гуманності, то хоч якогось почуття?
З а р е м б с ь к и й. Ви питаєте чи просите?
А н е л я (серйозно, допитливо, стурбовано). А як ви гадаєте?

5

До них підійшли жебраки.
Ж е б р а к и. Дорогі панове!..
- Заради пана Ісуса!
- Крихітку з вашого щасливого столу!
З а р е м б с ь к и й (не добереш - до Анелі чи до жебраків). Ви просите?
А н е л я. Я?
Ж е б р а к и. Просимо!
З а р е м б с ь к и й. Я милостині нікому не подаю. Це мій принцип. Де гарантія, що просить не мій ворог? Не даю!
Ж е б р а к и. Не позбавляйте нас хоч цієї роботи!
- Подайте заради Матері Божої!
З а р е м б с ь к и й. Зверніться он до панни Анелі.
А н е л я. Пан Владек повинен знати, що таке чемність: навіть жебракам перший мусить відповідати кавалер.
З а р е м б с ь к и й (до жебраків). У мене стоїть фабрика без робітників. Хочете хліба - підіть проженіть страйкарів, станьте на їхнє місце й працюйте. Польщі потрібно назбирати власні капітали, а не жебрати, треба закласти свій золотий підмурок, а не страйкувати біля порожніх кас. Забирайтеся!
Жебраки відходять.
А н е л я. То як же ви думаєте?
З а р е м б с ь к и й. Я вже сказав. Милостині нікому не даю.
А н е л я. Це відповідь на моє запитання?
З а р е м б с ь к и й (по паузі). Так.
А н е л я (тихо). Після вашого вчорашнього колінопреклонного освідчення в коханні?
З а р е м б с ь к и й. Ні! Це після деяких сьогоднішніх неприємних для мене новин і оказій. З'ясувалося, що ваш любий батечко, а мій підручний маклер і орендар був першим і найсерйознішим претендентом на купівлю з торгу моєї фабрики і всього мого майна, що це він намагався вплутати моє підприємство в борги і навіть, як я тепер гадаю, допомагав страйкарям, якщо не повиганяв їх досі з моїх квартир.
А н е л я. Я про це нічого не знала. Я і мама. Слово честі. Зовсім нічого. Але я впевнена, що тепер, дізнавшися про ваше освідчення, він вже не буде купувати вашої фабрики.
З а р е м б с ь к и й (рух газетою). Дізнавшися про сьогоднішні повідомлення банку, я теж певен, що не буде купувати.
А н е л я. Навпаки, коли він сьогодні довідався про це, він дуже зрадів.
З а р е м б с ь к и й. Банківським повідомленням?
А н е л я. Я не знаю, про що ви говорите. Він зрадів, коли я і мама признались йому, що ви освідчилися мені в коханні.
З а р е м б с ь к и й. Пардон! Ви коли йому про це сказали?
А н е л я. Сьогодні. Вчора я була надто схвильована. Адже ваше вчорашнє освідчення було для мене таке несподіване, раптове, що я вирішила відкласти розмову з батьками на ранок. Хоч мамі я сказала ще вдосвіта. В думці я ще раз обійшла вчорашню алею, щоб... щоб підняти кожне ваше впущене слово, можливо, недочуте... мимовільний рух. Потім перебирала їх при зорях, складала зі своїми, і з цього виходили такі чарівні, чудові узори, що зараз я навіть боюсь переглянути їх... Після ваших сьогоднішніх нових слів - боюсь...
З а р е м б с ь к и й. А тим часом ваш тато при тих самих зорях складав золоті узори з прибутків від моєї фабрики. Я теж боюсь. А втім, даруйте й скажіть нарешті, що саме сказав він, дізнавшися про моє освідчення?
А н е л я. Він сказав, що... буде дуже радий і щасливий... і, якщо пан Владек справді... покохав Анелю, то, сказав, хай приходить через три дні.
З а р е м б с ь к и й. Що ж він гадає - після сьогоднішнього розп'яття на банківському хресті воскреснути через три дні?
А н е л я. Я не знаю, про який хрест ви говорите.
З а р е м б с ь к и й. Про який? Спитайте в батька. Він уже знає. І перекажіть, будь ласка, йому...

6

Підійшов ще жебрак, зовні інтелігент, з якоюсь саморобною дудкою. Повернулася Маклена з порожнім кошиком.
Ж е б р а к. Панове! Як бачите, я жебрак. Я знаю, яке неприємне почуття охоплює кожного з нас, коли до нас підходить жебрак. Тим паче зараз, коли жебракування стало мало не головною професією в Польщі...
З а р е м б с ь к и й. Ви часом не з українських народних демократів?
Ж е б р а к. Ні. Я поляк. Я пишаюся цим. Либонь, я перший придумав з жебрацтва зробити певний жанр мистецтва.
З а р е м б с ь к и й. А не навпаки?
Ж е б р а к. Будь ласка, переконайтесь. Ось цю дудку я зробив з польської калини і граю по містах у кожному дворі. Під акомпанемент піаніно. І виходить, що я граю, а мені акомпанує мало не вся Польща. Це вже я, гадаю, мистецтво. Ось, наприклад, зараз у сусідньому дворі хтось грає на піаніно знамениті "Deux polonaises " божественного Шопена. Чуєте? Бурхливий вступ: тру-ру-ру-рум! У старій Польщі шумить кривавий банкет. Кров, звичайно, - як вино, а вино - як кров. Очі чарівних дам, - як ранкове світання, а ранкове світання - як дамські очі. Сталевими полисками виблискують польські шаблі et cetera vivate: Річ Посполита на перших хвилях історичного піднесення. Ще вище, ще вище, і ось polonaises - здавалось, непоганий, урочистий і непереможний хід на світовий Вавель. (Грає на дудці полонез).
З а р е м б с ь к и й. А непогано! Навіть браво! Браво! Старий і славний рід Зарембських у цьому полонезі йшов попереду. Старий Заремба. При Казимирі починав.
Ж е б р а к. А ми, очевидячки, завершимо цей історичний хід мільйонним всепольським полонезом жебраків. (Грає полонез у мінорному тоні). На Вавель, через усю Польщу. І буде вся Польща кладовищем, а Вавель... надгробним їй пам'ятником... Кінець! Кінцем навіть пахне й в повітрі. Зима.
З а р е м б с ь к и й (захвилювався). Кому зима і смерть, а ми лише беремося до зимового спорту. Ми, Зарембські! Нам тісно танцювати! Земля старої Польщі ввігнулася під нами, як старий селянський тік. Ми тупцюємо в долині. Нам потрібні нові шляхи від моря до моря. Нам потрібно якнайшвидше вийти на обшири степового океану, за сталевий Дніпро і туди, де оспіваний поетом...
Жебрак знову перевів на мінор, пританцьовуючи під дисонанс.
...Маяк під Акерманом. Ще далі! Ще далі на південь, де щогла Кримських гір - високий Чатир-Даг стоїть1. Київ - наш ключ до Сходу. Данціг - на Захід. Ми поведемо далі й далі наш переможний полонез. Хай нам копає хоч яку яму (понюхав з маленького флакончика) комунізм і кружляє, мов чорт перед похороном маклера, - ми поведемо!.. Так!.. Так!.. (Вигукує). Досить! Ось вам за музику. (Кидає жебракові золотий. До Анелі). Вам відповідь батькові: перекажіть, що я зрозумів його запрошення. Але певен, що він не Бог і через три дні не встане, не воскресне! Ніколи не воскресне! Це йому настав кінець! Йому! (Вибігає).

III

Повернувся додому Граса.
М а к л е н а (тихо). Ну як?
Г р а с а. Фабрику таки закрито, Маклено. І нас всіх звільнили. Як і пророкував пан Зброжек, щоб у нього язик відсох. Закрито й запечатано. Запечатано й пропечатано: фабрика продається з торгів. Товариші понесли вже речі продавати. Е-ех! Що вийшло з нашого страйку? Цілий аукціон...
М а к л е н а. А що каже комітет?
Г р а с а. От і його б тепер з торгів продати, та ніхто не купить.
М а к л е н а. А товариш Окрай?
Г р а с а. Не прийшов твій Окрай. Запалив наші думки, а сам, бач, зник. Довів до аукціону. Обдурив. Комуніст!
М а к л е н а. Він не такий. Він не може обдурити.
Г р а с а. Чому не може?
М а к л е н а. Не може! В нього очі не такі!
Г р а с а. Правда, що не такі. І не показав. Треба було слухатися пепеесівців. Ті хоч і заведуть, та зате не кинуть. І очей не ховають. У них гарні очі...
М а к л е н а. Гарні очі?
Г р а с а. Гарні очі. А цей, бач, і не показав.
М а к л е н а. А може, він хворий?
Г р а с а. І звістки не подав. Доагітував. (З сумним гумором). Капіталізму настає край. Його закопає пролетаріат. Пролетаріат - могильник капіталізму. Могильник і гробар. Так і сталося. Їй-богу, так. Застрайкували і зробили з фабрики Зерембського труну. Стоїть як труна. Тільки що ж далі має робити пролетаріат? Собі труну?.. Ні! Треба слухатися пепеесівців... Наших давніх пепеесівців. Ті хоч очей не ховають. У них такі гарні очі. (Побачивши, що Маклена мало не плаче через Окрая, що їй боляче). Такі хороші очі, що будь-який сором переморгають. А цей, бач, ще молодий. Конфузиться. Чудій! Сором, кажуть, не дим - очей не повиїдає...

IV

Повернувся додому й З б р о ж е к. Невидющими очима дивиться на жінку:
- А-а... Це ти?.. Значить, я вже прийшов. Еге ж. А де Анелька?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Вона хвора. Лежить.
З б р о ж е к. Хвора? Тож і на побачення не ходила?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Була.
З б р о ж е к. Ага. Після побачення захворіла. Виходить, і зять вже не зять. Пронюхав? Знає?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Ох, Юзю! Пан Владек дуже образився, що ти хочеш купити його фабрику. Дуже образився! Дуже! Я просила тебе, Юзю, - не треба. А тепер дівчина хвора!
З б р о ж е к. Пан Владек образився, що я хотів купити фабрику. Він дуже образився за це. То що ж мені тепер робити, коли я фабрики вже не куплю? Ніколи не куплю! І вона для мене розвалилась! І балкон! Все! Банк, де я тримав свої гроші, крахнув. Все, що двадцять три роки збирав по камінцеві, розвалилося. Долари покотились і закотилися за обрій. Навік, чорт... Чорт - Бог! Чорт - Бог!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Юзю!
З б р о ж е к. Чорт - Бог! Чорт - Бог!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Тобі не можна хвилюватися!
З б р о ж е к. А що мені тепер можна? Що?
Ж і н к а З б р о ж е к а. У тебе ж астма, Юзю!
З б р о ж е к. У мене астма. Ввесь світ захворів на астму! Астма душить увесь світ! Він харчить і давиться. Його серце - банк, всесвітній банк - ось-ось лусне. Чуєш, як б'ється? Де наш домашній лікарський порадник? Що там радять у разі припадку? (Розгорнув порадник). Морфій! Морфій під шкіру! (Читає). "Іноді допомагає, коли пустити кров". (Кричить). Мерщій пустити світові кров! Мерщій кров!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Я зараз побіжу по лікаря. Я зараз, Юзю! Ой Матінко Божа, Матінко Божа! (Біжить і промовляє сама до себе). Все тепер на світі таке несподіване, раптове! Все як з-за рогу на тебе, ось так... Я вже боюся ходити... (Вибігла).
З б р о ж е к. Не треба мені лікаря! Грошей нема! Покотилися! Чорт - Бог! Чорт - Бог! Мені треба за щось зачепитися, а то я теж покочуся. Ух, який вітер! Який страшний вітер! За якусь думку, за одну крапочку зачепитися б! Гроші круглі, земля кругла, все крутиться, все котиться, і голова котиться. Вона теж кругла. За що? Може, за гак? Ну що ж, коли більше немає за що, доведеться за цей гак. (Показує на гак в стелі). Якщо вже в маклера закрутилась голова, то маклерові залишилося одне - гак. Атож! Він збирав двадцять три роки, коли не було кризи, скільки ж, питається в задачі, треба збирати тепер, при кризах? Я вже не розв'яжу цієї задачі. (Замикає двері). Гак - і кінець! Смерть! Здається, я застрахував себе від смерті. Го-го! За самогубство премії не дадуть. Доведеться навіть без премії, без будь-якого зиску померти. І це маклерові, га? А втім, стривай. Стій! (Залазить на стілець). Хіба не можна заробити на власній смерті? Подумай, маклере? Думай, маклере! Думай! Го-го! Стривай! Здається, зачепився!.. (Злазить із стільця).
В двері стукають.
Можна.

З а в і с а

ДІЯ ДРУГА

I

1

У підвалі у Грасів.
Г р а с а (хворий, у забутті). Христинко, держи ноги! Мої ноги втекли. Заверни. (Отямившись). Ху-у. І приверзеться ж. Христинко! Ти б засвітила нічник, а то щось надто вже темно. Здається, ввесь світ без вогника. Дощ. Чуєш, Христинко? Га, Христинко! (Прислухавшися, підводиться і на превелику силу йде до печі).

2

Увійшла М а к л е н а. За нею - вітер і шум дощу.
- Ой! Ви знову встали?
Г р а с а. Нічник засвітити хотів...
М а к л е н а. А Христинка?
Г р а с а. Спить, чи що... Будив, не озивається.
М а к л е н а. Ну хіба так можна? Хіба так одужаєте?
Г р а с а. Де ти діла кресало й губку?
М а к л е н а. Ось. Я завжди кладу отут, біля печі.
Г р а с а. Біля мене клади. Давай я роздмухаю! (Креше). Погано без руху... (Роздмухує вогонь).
М а к л е н а (засвітила нічник). Знову ноги наллються і понабрякають!
Г р а с а (заспокоївшись при світлі, тре ноги). От приверзлося, що мовби повтікали від мене. Взули валянки й пішли до дверей... (Переводячи це на жарт). То я за ними навздогін... А глянь-но, як там спить Христинка?
М а к л е н а. Спить. (До Христинки). Христинко, вставай!..
Г р а с а. Не буди, якщо спить. Хай собі спить. Хай спить... А як там надворі? Дощ?
М а к л е н а. Із снігом іде.
Г р а с а. Ну що ж. На те й дощ із снігом. Хай собі йде. Як тобі ходилося? Змерзла, мабуть?
М а к л е н а. Стоїть і та фабрика.
Г р а с а. Стоїть? Ну що ж... Хай собі стоїть.
М а к л е н а. Сама фірма застрайкувала. А та, що ви говорили, кустарна, - закрилась. Хазяїн утік. Не заплатив робітникам за цілий місяць. За матеріали теж, і втік...
Г р а с а (який усе ж сподівався на кращі наслідки розвідки). Ну що ж, хай... Хай... (По паузі, намагаючись не занепадати духом). Ну, а наш іще не втік?
М а к л е н а. Ні. Сторожів звільнив. Сам фабрику обходить. Хоче Кунда на фабрику забрати. Нашого Кунда! Не вони ж його годували! Про це мені сказала служниця Зброжеків. Скаржилась: не платить Зброжек їй ні копійки. Ще й вигнати загрожує. Кажу - піди в спілку, до судді. Не хоче. Боїться, щоб на гірше не вийшло...
Г р а с а. І має рацію. Краще хай терпить.
М а к л е н а. Терпить? А я пішла б! Обов'язково! Не треба терпіти. "Терпіння, - говорить товариш Окрай, - це найкраще сідло для пана, а нам воно лише перетре хребет та..."
Г р а с а. Ну й дався тобі той Окрай!
М а к л е н а. Сьогодні я його бачила, як його вели в тюрму. Ще тоді заарештували. В дефензиві сидів. А ви казали - зник. А коли б ви бачили, як він ішов! Під шаблями наголо, а сам посміхається...
Г р а с а. Ех!.. В тюрмі їсти дають. Я от сам пішов би в тюрму, коли б не ти й Христинка.
М а к л е н а. Пани знають, кого замикати!..
Г р а с а. Ага... Ну що ж, хай, коли так... А ти вся тремтиш. Дуже змерзла, мабуть?
М а к л е н а. Ні... І мені всміхнувся! Наламала з панського паркана трохи трісок. Зараз нагрію води, гарячої нап'ємося... (Лукаво, жартуючи). От жаль тільки, що Христинка спить - без неї доведеться пити...
Христинка заворушилася десь у кутку.
(Ласкаво). Ага, заворушилась, ледащо!

3

На порозі - Зарембський. В плащі. Присвітив електричним ліхтариком.
З а р е м б с ь к и й. Це квартира номер тридцять сім?
М а к л е н а. Еге ж. А хто там?
З а р е м б с ь к и й. Тут живуть... (глянув у блокнот) Граси?
Г р а с а. Так. Прошу!
З а р е м б с ь к и й. Давно ви тут у мене живете?
Г р а с а. Третій рік. Через місяць три роки буде.
З а р е м б с ь к и й (оглянувши квартиру). Скільки платите за цю кімнату панові Зброжеку?
Г р а с а. Двадцять злотих.
З а р е м б с ь к и й (присвітив ліхтариком запис. Перевірив). Так. Із завтрашнього дня будете платити безпосередньо мені. Ви за цей місяць уже заплатили комірне?
Г р а с а. Ні. Ще ні.
З а р е м б с ь к и й. А за минулий?
Г р а с а. Половину.
З а р е м б с ь к и й. Зараз можете заплатити?
М а к л е н а. Але ж ми платимо панові Зброжеку...
З а р е м б с ь к и й (до Граси). Я питаю, зараз можете заплатити?
Г р а с а. Ні, пане хазяїне. Зараз не можу... Нічим... Я, бачте, трохи хворий зараз. У мене, бачте, щось із ногами...
З а р е м б с ь к и й. Даруйте, я не лікар.
Г р а с а. То я увесь цей час мусив сидіти без роботи.
З а р е м б с ь к и й. На жаль, я й не представник спілки.
Г р а с а. Але в мене незабаром буде робота.
З а р е м б с ь к и й. Чудово! Для сплати вам дається три дні!
Г р а с а. Я прохав би пана хазяїна зважити на це...
З а р е м б с ь к и й. Я й зважаю. Але на четвертий вранці сюди прийдуть квартиранти.
Г р а с а. Почекайте хоч з тиждень...
З а р е м б с ь к и й. Я прошу вас запам'ятати, що на четвертий день о десятій годині ранку сюди прийдуть нові квартиранти...

4

Засапаний З б р о ж е к, почувши це, ще з порога:
- Даруйте, пане патрон, але нові квартиранти при- йдуть сюди завтра вранці о сьомій годині.
З а р е м б с ь к и й. Пан Зброжек так хоче зробити?
З б р о ж е к. Якщо пан патрон мені не перешкодить.
З а р е м б с ь к и й. Пан Зброжек попереджував Грасів?
З б р о ж е к. Неодноразово.
З а р е м б с ь к и й. Треба один раз. (До Граси). Тоді, будь ласка, звільніть моє приміщення завтра о сьомій ранку. Борг за півтора місяця віддасте панові Зброжеку. Він передасть його мені...
З б р о ж е к. Я три дні тому виплатив пану патронові всі орендні гроші. Сповна. В мене є квитанція банку...
З а р е м б с ь к и й. А нових квартирантів попросіть завдаток платити безпосередньо мені.
З б р о ж е к. Як мені розуміти пана патрона?
З а р е м б с ь к и й. Дуже просто: надалі всі квартиранти виплачуватимуть комірне безпосередньо мені.
З б р о ж е к. Можна попросити пана патрона на хвилинку конфіденції? (Виходить за двері).
Зарембський холодно і неохоче йде за ним.
Я міг би, звісно, почати з того, що підвали надто темні й низькі, щоб ними ходити такому високому і ясновельможному панові Зарембському, тим паче, що зараз увесь світ темний і незрозумілий, як підвал. Доведеться панові нахилятися там, де переді мною б'ють лоби квартиранти. Щоб знайти гріш у підвальному бруді, мало одного електричного ліхтарика... Я мусив би ще нагадати про нашу угоду з патроном щодо терміну та комісійного процента, але я, зважаючи на світову і пана патрона кризу, дозволю собі запитати лише про одне: скільки пан Зарембський хоче, щоб квартиранти платили йому через мене?
З а р е м б с ь к и й (повернувшись до Грасів, умисне, щоб чули й вони). Я міг би, звісно, мою відповідь почати з того, що для народного демократа не такі вже низькі й темні рідні підвали, щоб йому згинатися і битися лобом. Якщо й зараз увесь світ темний і незрозумілий, то над Польщею, як над новою печерою, стане нова віфліємська зоря - тут мусить народитися порятунок світові. Я повинен був би нагадати, що наша з паном Зброжеком угода порушена з тої хвилі, як він на комісійні гроші хотів купити всю мою комісію, але я, також зважаючи на світову й пана Зброжека грошову катастрофу, відповім лише одне: квартиранти платитимуть за квартиру безпосередньо мені, стільки ж, скільки платили панові маклеру...
З б р о ж е к. То ви з патрона хочете стати маклером?
З а р е м б с ь к и й. Я стану хазяїном без маклера. А ось із пана маклера вже ніколи не вийде хазяїн. Більше - він із маклера стане моїм квартирантом. Хоча йому ще лишається виселити Грасів. Прошу! (До Грасів). Добраніч!
Граса підводиться.
М а к л е н а. Лежіть!
Г р а с а. Я зараз. Я тільки вийду за паном. (Через силу, перемагаючи себе, виходить за Зарембським).
З б р о ж е к. Граса вже боїться, щоб пан не розбив собі лоба.
Пауза. Маклена, кинувшись за батьком, спинилася біля дверей. Зброжек - внизу. Знадвору уривками чути голос Граси:
"Я прошу пана зачекати!.. В мене є надія, що через тиждень я... Ні-ні! Їй-богу, не помру! Справлюся... Їй-богу, справлюся із здоров'ям і з грошима панові... Я страйкував, але я перший і відступився... Відстрочте ж, як ви вже сказали, на три дні... Заради дітей, благаю..."
Ще пауза. Повернувся.
З б р о ж е к. Ну як?
Г р а с а. Провів.
З б р о ж е к. Чому ж коліна мокрі?
Г р а с а. Це я... впав... Спіткнувся і впав трохи.
З б р о ж е к. Невже так слизько перед паном Зарембським?.. Ну і що пан на це? Що ти собі випрохав?
Г р а с а. Я не просив. Так поговорили. Він згоден відстрочити на три дні, коли, каже, пан Зброжек не буде проти. До вас послав...
З б р о ж е к. Треба було з мене починати! А Граса теж захотів перескочити через маклера. І пан хоче стати хазяїном без маклера, і Граса - без маклера! Прошу звернути увагу - без маклера хочуть! Хо-хо! Хіба може бути Бог без ксьондза, пан без лакея, генерал без ад'ютанта? Щоб між днем і ніччю не було вечора, між числами - знака? Хіба може бути світ без маклера? Це від запаморочення в нас. Атож! Бо навіть я не стану хазяїном без маклера. Але маклером у себе буду я! І на фабриці! Мій дух - а буде хазяїном. Моє ім'я!
Г р а с а. То дозвольте мені бути квартирантом. Відстрочте, будь ласка, і ви на три дні.
З б р о ж е к. Граса просить?
Г р а с а. Так
З б р о ж е к. Як хазяїна?
Г р а с а. Так.
З б р о ж е к. А навколішки, як перед ним? Навколішки стане Граса?
Г р а с а. Я не ставав... Кажу, я спіткнувся... Адже ж я на ноги слабий.
З б р о ж е к. Спіткнися і переді мною!
Г р а с а (дивиться на нього. Тихо). У мене слабі ноги, але не голова ще...
З б р о ж е к. Спіткнись ногами...
Граса дивиться на нього.
М а к л е н а (вся затремтівши, сплеснула руками). Не смійте! (До Зброжека). Ти! (Увібрала повітря). Тиран ти! Тиран!.. Я зараз дістану грошей і отакечки жбурну їх тобі в обличчя! Отакечки! Дістану! Зараз же! Я побіжу й дістану!

II

1

Вибігла М а к л е н а надвір. Темнота. Вітер. Дощ.
- Зараз дістану! Я зараз! (Спиняється). Чого ж я стала? Адже потрібно зараз! Що, темно? Але ж у мене в очах, усередині ще горить: дістану! Дістану!.. Мушу дістати!.. Треба тільки хотіти... дуже... ось отак хотіти! Отак! Отак! (Спинилась). А може, мені тільки так здалося, - де я дістану?.. Ну, гори ще!.. (Навіть затулила руками од вітру ту гарячу неусвідомлену думку, яка штовхнула її надвір і тепер загасла). Гори!..

2

Вибігла М а к л е н а на вулицю. Де-не-де ліхтарі. Проходять ще люди.
- Дощику, не гаси! Ти, вітре, роздмухай!.. (Спинилася). Де ж я дістану! В кого? (Подумала). Дурна, не випросиш, адже тепер всі просять. Мільйон, кажуть, рук... (Озирнулася). А люди проходять і навіть голови не повертають, хіба ти не бачила? Тільки так, як Ванда зробила - і заробила! Стала ось так і - хоч як страшно було і соромно - дивилася на чоловіків... (Дивиться. Побачивши, що наближається перехожий, по-дитячому обсмикнулася. Завмерла, зирнула на нього).
Той пройшов, навіть не помітивши її.
Ху-у! Слава Ісусу, пройшов! А я ж на нього дивилася... (Тихенько сплеснула руками ). Дивилась, а сама й не глянула в дзеркало, яка то я. Може, така, що буду цілу ніч отут на чоловіків дивитися, а на мене ніхто - така нечупара. Мабуть, тричі нечупара!.. О лишенько! Та я ж іще маленька і така худа! Ну ж і худюча! А спитають, скільки років, що я скажу? Тринадцять?
Наближається ще хтось.
Збрешу. (Злякано дивиться).
Той пройшов, не помічаючи.
Звичайно, ще маленька!
Наближається третій. Маклена, щоб повищати, стає навшпиньки, рукою мимохіть обсмикує спідничку. Але й третій не звернув на неї уваги.
Ні, треба самій зачепити. Треба їм показати, що я зовсім не така маленька, як вони вважають. Звикли дивитися на таких, що бублик можна з'їсти, доки її обійдеш навколо. Буржуї!
Наближається четвертий. Вона до нього:
- Добрий вечір вам!
Ч е т в е р т и й (зупиняючись). Добрий вечір!
М а к л е н а. Скажіть, будь ласка... А може, ви перший скажете?
Ч е т в е р т и й. Що?
М а к л е н а. Як мені вийти на Варшавську вулицю?
Ч е т в е р т и й. Прямо до першого скверу. Там спитаєш. (Пішов).
М а к л е н а. Ху-у! Та як же його ще питати? Що сказати? Проведіть мене? Чи, може, - ви хочете зі мною познайомитися? А як згорю або заплачу? (В розпачі). Не спитаю! От не спитаю!..

3

Пройшовши навскоси вулицю, до неї підходить д о б р о д і й з парасолькою. Перший:
- Добрий вечір!
М а к л е н а (навіть трохи зраділа). Добрий вечір!
Д о б р о д і й. Панянка вийшла погуляти?
М а к л е н а. Еге.
Добродій оглянув її.
Кудись моя молодша сестра пішла. То я чекаю. Хоч їй уже й п'ятнадцять... (схаменулась) шістнадцять незабаром, а все ж, знаєте...
Добродій зазирнув їй у вічі.
Вийшла подивитися... А дощ мені просто в обличчя...
Д о б р о д і й (галантно). Та вони не мають права заважати такій гарненькій панянці гуляти - сестра і дощ! Не має значення, що сестрі шістнадцять... Подумаєш - старша! Не має права, бо... бо ще неповнолітня. А від нахаби дощу в мене є захисток. (Розгорнув парасольку). Вона ж і ширма для кохання. Прошу! А ні - краще ходімо звідси. Тут недалечко за рогом є чудесний закуточок. Затишний, поетичний, просто-таки домашній закуток. Що паняночка любить? Печиво? Марципан? Солодке вино?
М а к л е н а. П'ятдесят злотих!
Д о б р о д і й. Що-о?
М а к л е н а. Не потрібно печива... і вина... Мені... заплатіть п'ятдесят злотих.
Д о б р о д і й. Та за ці гроші тепер можна лошицю купити, малятко!
М а к л е н а. Хіба?
Д о б р о д і й. Атож.
М а к л е н а (просто, наївно). Я не знала. Ну що ж... То купіть собі лошицю.
Д о б р о д і й. Фе, як це грубо! (Відійшовши). Який грубий натуралізм! Цинізм! Безсоромність!
Д і д о к (що слухав збоку). Але вона, здається, ще натуральна, прошу пана.
Д о б р о д і й. А вам що?
Д і д о к. Увечері трохи погано бачу.
Д о б р о д і й (повертаючись до Маклени). Тридцять?
М а к л е н а. Ні!
Д о б р о д і й (з благанням). Не можна більше, крихітко! І взагалі, так не можна торгуватися. Ти ще така маленька. Ти справді вперше вийшла?
М а к л е н а. Еге ж.
Д о б р о д і й (дивиться їй у вічі). Та ще й плачеш?
М а к л е н а. Хіба я плачу? Це дощ іде, дощ! Це краплини дощу!
Д о б р о д і й. Тридцять п'ять?
М а к л е н а. Ні!
Д о б р о д і й. Ну як тобі не сором?
М а к л е н а. А вам?
Підійшов, підглядаючи, дідок.
Д о б р о д і й. Ну, сорок?
М а к л е н а. Ні!
Д о б р о д і й (пошепки). То, кажеш, без вина і печива? Добре! (Розгорнув парасольку). Ну, перлинко, ходімо! Ти витри, перлинко, очі! По вулиці не можна ходити з мокрими очима навіть під дощем...
М а к л е н а. Так-так... Я знаю. Люди мусять плакати за стіною!
Д о б р о д і й. Ну от... Тепер ходімо! Пішли.
Добродій узяв її під руку. Маклена інстинктивно висмикнула руку.
Ну, малятко! Не треба, моя дівчинко, адже ми домови... (Ледь пригортає до себе).
М а к л е н а (неначе її щось відкинуло). Ні! Ні!.. Не треба!.. Не можу я!.. (Чимдуж біжить у двір). Не можу!

III

Хотіла додому, та не змогла. Повернулась назад. Засапавшись, зупинилась у дворі. Крапав дощ. Підійшла до собачої будки.
- Не можу я, Кунде. А думала, що зможу. Коли б він іще не чіпав... А які в нього гидкі очі, ой! Не можу! Ніколи не зможу! (Сіла, обхопивши руками коліна. Безнадійно захиталася, неначе хотіла заколисати свою гірку думу). Ох, чому воно це так, Кунде? Чому мені здалося, що я й справді можу дістати гроші? Так здалось, як наяву, ось отакечки, ось отак, що я вибігла. Чому це так, Кунде? Га?
Г о л о с (з будки). Обережніше з душевними таємницями - тут, крім собаки, є ще й людина.
М а к л е н а. Ой! Хто там?
Г о л о с. Я
М а к л е н а. Хто... ви?
Г о л о с. Я! (Вилазить із будки). Я - як єдність самосвідомості в філософії, світова субстанція, невмируще "я"! Трансцендентальне за Кантом, єдиносуще за Гегелем. "Я"! З якого виникає весь світ у Фіхте і навіть за матеріалізмом - вищий щабель у розвитку матерії - "я".
М а к л е н а (пізнавши). Ой, це ви?.. Що грали на дудці перед паном Зарембським?
М у з и к а н т (збитий зі своєї високої іронії наївно-простим, але вбивчим запитанням). Атож. На жаль, це я, що грав, як ви кажете, на дудці перед паном Зарембським. Але я грав йому на дудці! На дудці, сто чортів його матері! На дудці! На інструменті високого мистецтва я ніколи не гратиму панові Зарембському! А втім, чого я хвилююсь? Адже я колись концертував. Але я грав усім. І не моя провина, що в перших рядах сиділи Зарембські. Проте це не так уже й важливо... Перші для мистецтва ті, що його розуміють і люблять.
М а к л е н а. А чому ви в будку залізли?
М у з и к а н т. Я в ній ночую.
М а к л е н а (аж присіла). Ночуєте?
М у з и к а н т. Це тепер моя квартира. Квартира польського музиканта-віртуоза Ігнатія Падура. В такому становищі, здається, треба ще розказать біографію. Коротко. Колись я грав і прізвище Падур було гучним. Мені навіть пророкували світову славу. Я, звісно, схотів грати всьому світові з польської державної естради. Пішов у легіон. Воював за світовий гуманізм, за вільну Польщу et cetera. Але на естраду зійшли якісь нові музиканти. Від мене дуже тхне горілкою?
М а к л е н а. Дуже.
М у з и к а н т. Ну от. Не музиканти, а нездарні ремісники. Вони грають на казенних струнах улесливі симфонії диктатору, і за це їм віддали диригентські пости в мистецтві. Мені ж пан Пілсудський дав оцю будку...
М а к л е н а. І ви погодилися? Влізли?
М у з и к а н т. Я?.. Гм... (Знову збитий з високої іронії). Еге ж! Я вліз.
М а к л е н а. Але ж це не його будка. Це Кундова будка!
М у з и к а н т. Ma fille, ви ще не знаєте, що таке іронія.
М а к л е н а. Я не знаю, що це таке. Та коли б це була будка Пілсудського - скажіть, пустив би він вас?
М у з и к а н т. Гм... Це справді ще питання!
М а к л е н а. От бачте... А ви кажете таке... Це Кундова будка!
М у з и к а н т. Атож. У мене вийшла риторика. У вас краще, ma fille. Безпосередніше. І гостріше, хай йому чорт! Це навіть не Пілсудського будка. Це Кундова будка. Його. (На собаку). Звати Кунд?
Маклена кивнула головою.
А я живу і навіть не знаю, як звати мого справжнього господаря. Ось вона, людська невдячність! Ось вона! І за що? За те, що він, єдиний на все місто, пустив мене до себе жити. Щоправда, спочатку і він не пускав. Навіть близько не підпускав. Ночей із п'ять гавкав, коли я підходив, гарчав. Правда ж, гарчав, Кунде? Ой як гарчав! А тоді впустив.
М а к л е н а. Кунд добрий!
М у з и к а н т. Еге ж, у нього дуже добра шерсть. Волохата, тепла! От тільки кусають блохи. Та, кусаючи, вони і гріють шкіру. Ви тільки не кажіть нікому, що я тут ночую. Щоб не вигнали. Хоч я певен, що ви не скажете. Я вас трохи знаю. Я бачив, як ви збираєте на канавах кістки. І як ділилися з Кундом. Я вас вважаю другою після Кунда шляхетною істотою в Польщі. Їй-богу! Мені хочеться сказати вам щось приємне. Але що?
М а к л е н а. Скажіть, що б ви зробили, коли б прийшов хазяїн, і почав виганяти з квартири вашого хворого батька, і сказав би: "Станеш на коліна - не вижену", та коли б ще до того ви були дівчиною, а заробити ніде не можна, то що б ви зробили?
М у з и к а н т. Те, що я вже зробив. Пішов у будку, а не став навколішки. (Скрикнув навіть). І не стану! Здохну в оцій ось будці, а не стану! Хоч я не знаю, для чого тоді людині коліна? Та й хіба в колінах згинається людина? (Сам до себе). Ось мені гадалось, що, вповзаючи в цю будку на колінах, я все ж таки не стою перед ним навколішки. А виходить - навпаки. Прибігає вночі наївне дівчатко і просто так питає, чи не той я, що сьогодні грав їм на дудці? Але що гірше? Дудка чи коліна? Га? Тепер я у вас питаю!
М а к л е н а. У вас є мама?
М у з и к а н т. Гм. Ви хочете сказати, щоб я про це у мами спитав? Немає. Згідно з хрестоматією нікого немає. Я зовсім самотній. Я сирота.
М а к л е н а. Так чому ж ви залізли сюди й сидите? Чому не підете в революціонери, якщо у вас нікого немає і ви проти них?
М у з и к а н т. Нарешті-таки буденне, трафаретне запитання. В революціонери? В комуністи? А навіщо туди йти, ma fille? Заради чого? Для чого?
М а к л е н а (спалахнула). Як це - навіщо? Як - заради чого ж? Та як вам не сором таке говорити? Ви, може, й справді не знаєте навіщо? Та коли б ви тільки знали, заради чого борються, наприклад, комуністи, ви б так не питали! Але коли б я зараз була сама, коли б Христинка була трохи-трохи більша, а батько не хворів, я зараз же майнула б через оцю стіну і пішла б у революціонери! Побігла б! Ой, як би я билася за соціалізм!
М у з и к а н т. Це, ma fille, мої юнацькі фантазії та мрії. А ти їх мені сьогодні повторюєш. Сьогодні, коли я вже виріс із них і знаю, що соціалізм - це буде лише друга після християнства світова ілюзія...
М а к л е н а. А що таке - ілюзія?
М у з и к а н т. Річ, яка тільки здається, але нездійсненна.
М а к л е н а. Та як же ж вона нездійсненна, коли її всі пани бояться, а поліція за неї в тюрми садовить? От чудний! Та коли б ви тільки бачили, як сьогодні вели в тюрму товариша Окрая! З шаблями наголо, не спускали з нього очей. Ось отак! (Показує). Ви гадаєте, що за нездійсненну річ отак поведуть?
М у з и к а н т. Це такий кульгавий? Агітатор?
М а к л е н а. Його поранили в ногу. Він комуніст. Іде! Їх четверо, здоровенні такі ґевали, похмурі, та злі. А він ловить дощові краплини і сміється. Вони на нього дивляться, він - на ввесь світ. І ви гадаєте, він один такий? Мільйон дев'ятсот тисяч!
М у з и к а н т. Дощові краплини ловить?
М а к л е н а. У тюрмах усього світу замкнуті.
М у з и к а н т. Звідки ви знаєте?
М а к л е н а. Сама з прокламації вичитала. А знаєте, скільки їх було розстріляно і повішано за рік. Дев'яносто тисяч п'ятсот! (Не дочекавшися подиву чи співчуття). Магда ось теж не могла зрозуміти зразу цього числа, то я їй пояснила так. Скільки рік має днів, ви знаєте?
М у з и к а н т. Триста шістдесят п'ять - колись мене вчили.
М а к л е н а. Виходить, що кожного дня розстрілювали по двісті п'ятдесят. Ви лише порахуйте! Це значить, кожної години - десять чоловік. Кожні шість хвилин - одного. Ось ми з вами скільки сидимо? Шість хвилин? Більше? (Тихо). Значить, двоє вже загинули на землі. Я іноді, як прислухаюся отак, чую постріли... А ви кажете: соціалізм - це нездійсненна річ! Та вона вже здійснюється! Он отам, у радянських краях. Я, коли вийду вночі за канави в поле і гляну в той бік (жест на схід), придивлюся отакечки, то бачу - далеко-далеко, он отам, уже сяє соціалізм.
М у з и к а н т. Дев'яносто тисяч п'ятсот, якщо вірити прокламації. Це значить - дев'яносто тисяч п'ятсот трун? Якщо їх виставити в ряд, це приблизно на сорок п'ять кілометрів... Та-ак. Жоден ксьондз не зможе обійти їх з молитвою. Минуть ще роки, десятки літ - і цими трунами можна буде оперезати всю землю, ma fille, по екватору. Але земля від цього не перестане обертатися навколо сонця і залишиться землею, і люди, і труни, і осінь, нерівність і собачі будки на ній були і завжди будуть.
М а к л е н а. І ви отакечки сидітимете тут?
М у з и к а н т. Я? Гм... Це ви про перспективу?
М а к л е н а (поглянувши). Боже! Який ви обідраний! Вас треба облатати!..
М у з и к а н т. Від бочки Діогена до цієї будки була довга дорога. Обірвався!
М а к л е н а. То приходьте до нас завтра. Я вам усе позашиваю. А ви за це заграєте мені. Я люблю музику. Заграєте? Щоб так ясно стало. Що ви мені заграєте? Га?
М у з и к а н т. Що? Колись мені гралося ось що. Я вдосвіта виходжу, розумієте, на невідому алею. Ростуть могутні дерева. Таких тепер нема. Ну такі, як на героїчних пейзажах Пуссена. А вдалині - передсвітанкове небо. Такого не буває. На мене чекає прекрасна дівчина. Такої теж не буває. У неї очі - як передсвітанкове небо, тремтять губи. Я цілую їй руки. І ми йдемо по алеї в якусь невідому, неземну країну. Має зійти зовсім інакше сонце, не наше, гидке, а зовсім нове. Ми йдемо і йдемо. Ми неначе вічно йдемо...
М а к л е н а. Не дуже мені подобається. А тепер що граєте?
М у з и к а н т. Тепер? Тепер ось що: минули і революції, соціалізм, і комунізм. Земля стара й холодна. І лиса. Ані билиночки на ній. Сонце - як місяць, а місяць - як півсковорідки.
М а к л е н а. Не треба. Годі!
М у з и к а н т. Сонце - як місяць, а місяць - як півсковорідки - сидить останній музикант і грає на дудці. (Грає на дудці). Це теперішня моя композиція...
М а к л е н а. Ні. Цього ніколи не буде! Ніколи! Навпаки - земля буде освітлена... як сонце! Всюди гратиме музика. А я вийду заміж... За більшовика. На аероплані! (Побігла від нього). Я думала, він допоможе мені, порадить, а він... сам - як півсковорідки!

IV

1

Підбігла Маклена до своїх дверей. Спинилася. Чує г о л о с б а т ь к а - хрипкий, знеможений, спотворений гірким сміхом:
- Ну, а коли я стану навколішки? Що тоді скаже пан хазяїн?
З б р о ж е к. До сьомої ранку Граса обов'язково мусить вибратися, скаже хазяїн.
Б а т ь к о. Тоді я загрузну ось тут по коліна, по пояс - і ніякий хазяїн мене не підведе.
З б р о ж е к. Худобина теж загрузає...
Б а т ь к о (погрозливо). То ти різник? Різник?
З б р о ж е к (спокійно). Кожен хазяїн різник, а життя - бійня, Граса.
Б а т ь к о. Що ж тоді мені робити?
З б р о ж е к (помітивши, що Граса занепав духом). Треба сплатити гроші, скаже хазяїн. І, не кажучи більше й слова, піде заздалегідь до пана поліцейського комісара... Прийшовши від пана поліцейського комісара, він звелить розбудити себе о четвертій годині. І ось коли діти Граси, наплакавшись, поснуть, міцно заснуть, а Грасину рану в думках трохи заснує павутиною сон...
Бачить у шпарку Маклена - поникла, зависла на груди батькова голова.
Раптом постукає хазяїн у вікно. (Підскочив до вікна і щосили постукав). Вставай!
Батько скинувся.
Пора! Пострілом з гармати здасться цей стукіт Грасі, і, як пластир із занімілої рани, він здере з душі забуття. О п'ятій годині хазяїн знову постукає. О шостій у двір прийдуть поліцаї...
Б а т ь к о (сам до себе). І бритви нема...
З б р о ж е к. Бритви? Навіщо тобі бритва?
Б а т ь к о. Є приказка: хто покотиться, той за бритву вхопиться...
З б р о ж е к. Не такої відповіді я чекав, але й ця приказка непогана. Бритва тут більше допоможе, ніж земля. А тепер хай Граса слухає, що скаже йому на це маклер. Маклер підходить до Граси ось так. (Підійшов і прямо запитує). Скажи, ти взявся б зараз убити людину?
Батько подивився на Зброжека.
Маклер питає про це спокійно і серйозно.
Б а т ь к о (пильно поглянув на Зброжека). Вбити?
З б р о ж е к. Так.
Б а т ь к о. Людину?
З б р о ж е к. Не взагалі людину, а одного нелюда. Нелюда, який наробив за своє життя багато лиха людям. Особливо, кажучи вашою соціалістичною мовою, робітникам, пролетаріатові. Він, щоб заробити, труїв їх зіпсутою ковбасою, гнилими консервами, завжди продавав вогку сіль, а цукор - з піском. І це не в одній крамниці, а всім дрібним крамницям постачав оптом, сотнями тонн, а браковану тканину - цілими кілометрами. Заробляв, гнав монету з квартир, любові, води, навіть з повітря. Скажи, ти взявся б зараз убити такого мерзотника?
Б а т ь к о. Пан хоче цим способом стати тут єдиним господарем?
З б р о ж е к. Атож. Я хочу в цей спосіб стати тут єдиним господарем.
Б а т ь к о. Пан хоче, щоб я вбив Зарембського?
З б р о ж е к. Ні.
Б а т ь к о. То кого ж іще?
З б р о ж е к. Мене!
Б а т ь к о. Пан сміється?
З б р о ж е к. Пан маклер серйозно питає, чи взявся б Граса вбити сьогодні пана Зброжека? Тирана! Експлуататора! І за гроші!
Батько дивиться на Зброжека.
Я не хворий і не збожеволів. Справа в тому, що панові Зброжеку вигідніше зараз померти, ніж жити. Отож йому потрібно, щоб його хтось убив. До зарізу потрібно. І серйозно вбив. Це тепер єдиний для нього вихід із кризи, туди (жест нагору), на високий хазяйський балкон.
Б а т ь к о. Пан Зброжек хоче вбити себе і не може?
З б р о ж е к. Панові Зброжеку треба вбити себе, і він може. Але він, як старий маклер, хоче трохи заробити на своїй смерті. А для цього треба, щоб його вбили.
Б а т ь к о. Я вас не розумію.
З б р о ж е к. Невже Граса не може зрозуміти такої комбінації? Життя пана Зброжека - це рахівниця. Кожну хвилину перетворював він у гріш і відкладав на рахівниці. Двадцять три роки! Від кожної копійки жолобки в нього в пам'яті і в серці. І ось прийшла криза, схопила цю рахівницю і - р-раз! - скинула з неї все. Крахнув банк, де лежали всі гроші, та Граса, певне, вже чув про це. Відкладати знову, будувати з хвилин драбину на балкон не вистачить уже років. Залишилось одне - вбити себе, але підходить маклер і каже: ти застрахувався від раптової смерті. Дострахуйся ще, заплати за свою смерть, але зароби й ти! Цікава смерть, га? Хай Граса зарубає собі це на носі. Маклер дає йому безплатну пораду. Все одно і Граса незабаром помре, заробімо ж на цьому!
Б а т ь к о. Панові... мертвому... гроші?
З б р о ж е к. Імені моєму на балкон. Граса дурень. Хто його навчив так думати? Ксьондзи чи соціалісти? Мертвий, в якого в головах гроші, ще живе довго. А що таке живий без грошей? Що? Це вже напівмертва людина. Від неї тхне хворобами, голодом, смертю. Це буде, наприклад, Граса, коли він не візьметься сьогодні вбити пана Зброжека!
Б а т ь к о. Хай! А я за таке діло не візьмусь!
З б р о ж е к. Чому? Граса боїться покарання? Можна буде зробити це так, що цього ніхто зразу не побачить.
Б а т ь к о. Робіть краще так, щоб я цього не бачив.
З б р о ж е к. Тоді Граса вже й себе не побачить. А за це він одержить зараз гроші і завтра заплатить Зарембському за квартиру.
Б а т ь к о. Ні!
З б р о ж е к. Я плачу за цю роботу п'ятсот злотих! Граса, чуєш! П'ятсот злотих! Хоч я, на мою думку, заслужив собі безплатну смерть. Мене варт убити задарма! За моє маклерство, за цукор із піском, гнилі консерви! Нарешті, за те, що все одно, коли Граса мене не вб'є сьогодні, я вб'ю його завтра, обов'язково! Витурю з квартири, видам поліції... Ну, хай хоч раз помститься мені мій квартирант Граса!
Б а т ь к о. А може, я помщуся тим, що не вб'ю?
З б р о ж е к. Ха! Найду іншого - яка ж це помста? За ці гроші мене вб'є навіть пан Зарембський. Хо-хо! Товариш Граса помститься самому собі! Без квартири він одразу загине. А зараз іншої квартири навіть через маклера не знайде товариш Граса. А роботи тим паче. Граса сам знає, що тепер легше слонові пролізти у вушко голки, ніж біднякові в будь-які двері. На дні Вісли легше знайти сухе дно, ніж над Віслою роботу. А в Граси спухлі ноги, вже ні на що непридатне серце. Я це знаю, тому що в мене самого астма. Все одно до нас швидко, якщо не завтра, постукає в двері смерть і гукне: "Пора!" Та й для чого жити, якщо криза засушила дерево життя, дерево з золотим листям. Нема листя! Облетіло! Самий лише сухий чорний стовбур, на якому незабаром зависне трупом світ!.. Увесь світ! Тож заробимо вдвох на моїй смерті. Дітей забезпечимо! Дітей!.. Граса не хоче?
Б а т ь к о. Ні.
З б р о ж е к. То геть у могилу, пся крев! Завтра о сьомій ти підеш під три чорти!.. Черв'як! (Пішов).
Б а т ь к о. Я заради своїх дітей на коліна стану, а заради твоїх вбивати не візьмуся й тебе. Хотів ще раз перед своєю загибеллю на мені заробити! У-у-у!..

2

Але М а к л е н а вже не чула останніх батькових слів. Вона наздогнала Зброжека, загородила йому дорогу:
- Я вас уб'ю!
З б р о ж е к (з несподіванки і не пізнавши в пітьмі Маклени, здригнувся). Хто це?

М а к л е н а. Я!.. Я вас уб'ю!
З б р о ж е к. Ти?.. Уб'єш?.. (Придивляється).
М а к л е н а (рішуче). Так!
З б р о ж е к. За що?
М а к л е н а. За все це!
З б р о ж е к. Та за що, дитино моя?
М а к л е н а. За все, що пан зробив і робить. Про що тільки-но казав батькові... І пропонував. Я вб'ю!
З б р о ж е к. Якому батькові? Що я казав?
М а к л е н а. Я все чула! Всю розмову з батьком! І те, що пан на коліна хотів батька поставити, і те, що давав йому п'ятсот злотих, щоб він пана вбив. Я вб'ю!
З б р о ж е к. У тебе, дитино, мабуть, гарячка, якщо тобі верзеться щось подібне (Доторкнувся пальцем до її лоба, вона відштовхнула рукою). Авжеж! (Доторкнувся, а сам хотів дізнатися, чи є щось у неї в руках). Ти захворіла на голодну пропасницю. Тобі треба в лікарню.
М а к л е н а. А коли я піду в поліцію?
З б р о ж е к. Чого?
М а к л е н а. І розкажу про це? Панові поліцейському комісару?..
З б р о ж е к. То пан поліцейський комісар скаже: "У тебе, дівчинко, голодна пропасниця". І відправить тебе в лікарню.
М а к л е н а. А коли я лікареві скажу? На вулиці крикну?
З б р о ж е к. То тебе відвезуть в божевільню.
М а к л е н а. Ох, які ж ви тирани! (Захиталась, ніби від зубного болю). Дракони! Ні!.. Дракони тільки в казках були, мали по три й по шість голів. А у вас у всіх одна голова, маленька голівка, як у глиста. Ви такі великі, великі глисти! О, коли б можна було вас усіх розчавити! Коли б можна було!..
З б р о ж е к. Голодні галюцинації. І що панянка чула там (на підвал) якусь там розмову - теж були галюцинації. Нічого такого не було!.. (Відійшовши, спинився. По паузі). Скільки тобі років?
М а к л е н а. Тринадцять.
З б р о ж е к. Та ти, либонь, і зброї в руках не тримала?
М а к л е н а. Я?.. Я з ельземкомівцями в тир ходила. Я вже стріляю в найдальшу ціль...
З б р о ж е к. А розумом як?
М а к л е н а. За цю ніч навчилась.
З б р о ж е к. Як?
М а к л е н а. Що пан хоче сказати?
З б р о ж е к. Що? Якщо панянка вміє стріляти, то я вже боюся, щоб вона мене не застрелила сьогодні, коли я піду в поліцію з приводу вашого виселення. Ще й дуже рано піду. О п'ятій годині. Га?
М а к л е н а. Хай пан не боїться. В мене нема зброї.
З б р о ж е к. Та я й не боюсь. У мене є...
М а к л е н а. Я зрозуміла пана.
З б р о ж е к (одійшовши, ще раз озирнувся). Але все це галюцинації. Чуєш? Голодні галюцинації.

З а в і с а

ДІЯ ТРЕТЯ

I

1

І на світанку не переставав дощ. О п'ятій годині, не хапаючись, М а к л е н а встала. Навшпиньках підійшла до батька:
- Спить! (Засвітила нічник, поставила на піч. Тихо розбудила Христинку). Христинко! Встань - зачини за мною двері. На гачок. Щоб вітер не відчинив. А то буде холодно спати... Я йду... на роботу. Може, швиденько прийду, а може, й ні. Якби оце тато прокинувся, скажи, що я пішла на роботу, швиденько прийду, а може, й ні. І коли почне знову прислухатися у вікно, скажи, хай спокійно спить, ніхто сьогодні не стукне, скажи, у вікно, хіба що вітер. Ніхто не постука, хіба що вітер. Тоді скажеш батькові, якщо мене довго-довго не буде, що я договорилась із паном Зброжеком, найнялася зробити те, на що він підбивав батька. Не забудеш? На що він підбивав батька, скажеш, якщо мене довго-довго не буде. Ну от!.. Ти в мене вже помічниця, ти в мене вже підручна, ти вже майже півдівки. Тільки ти чомусь усе мовчиш, дівчино! Ось і зараз. Сказала б що-небудь, дівчино моя, хоча б слівце. Ніч така велика, темна, без вікна, а ти все спиш та спиш, Христинко. Га, Христинко? Ну от, знову спиш! Ну чого ти все спиш? Скажи!.. Га? Що ти там шепочеш, як раченя в мішку?.. (Прислухалась: щось бурмоче Христинка). Ага, тобі дуже хочеться їсти, коли ти не спиш... Ну що ж... Я зараз піду, а ти й заснеш. Я зараз, Христинко! Ось тільки ще раз гляну, чи все гаразд, ось отакечки гляну (озирається) й піду. Ось я вже й іду, Христинко! Якщо мене довго-довго не буде, щоб ти знала, що... сіль - в горщечку в запічку, а в вузлику трохи крупи... Звариш батькові й собі. (Пішла, повернулася). Сіль тримай на комині, щоб суха була, а коли знадобиться - візьми ось отак пучечку (показала як). Під чисту шматочку і пляшкою на столі трохи, пляшкою потри. Та гляди, не розбий! Адже нею ще мама терла... (Подивилась на пляшку і вийшла).

2

О п'ятій встав і пан З б р о ж е к. Він теж не спав. Біля ліжка - рахівниця. Горить свічка. Стоїть пляшка вина. Випивши чарку, він наливає ще. Напівп'яний обмірковує, при кидає, рахує.
- Тільки на стежці. Атож! На стежці!.. Я ніби вийшов... А насправді я стою ось так... (показує як), і вона стріляє ззаду, в шию. Тільки в шию! Легше мені, зручніше їй і правдоподібніше... Га? Постріл ззаду... (Надпивши вина, планує далі). Я тримаю годинник, затис в одній руці. Загадкова деталь, незрозумілість для слідчих, і дівчинка не візьме. Гроші в кишені, частина розсипана по землі... Тут маклер шепоче, що можна буде не додати. Темно, не помітить. Га? На стежці. Еге ж, тільки на стежці... Отже... (перерахував, за звичкою відкладаючи на рахівниці) премії підраховано, пістолет куплено, де і як - обмірковано... (Глянув на годинник). Лишився ще заповіт, маклере... (Одягнувся. Взяв свічку і пішов до дочки).

3

Розбудив дочку. Піднявши свічку вгору, почав заповідання.
- Я йду. З дому. Будь ласка, зачини за мною двері.
А н е л я. А мама?
З б р о ж е к. До дверей мені треба ще дещо сказати. Але боюся, що мамі це здасться сном. Взагалі вона тепер, як ти знаєш, плутає дійсність із сном і навпаки.
А н е л я (глянувши на годинник). Так рано?
З б р о ж е к. Хто рано встає, тому Бог подає.
А н е л я. Адже ще зовсім темно.
З б р о ж е к. Без грошей і при сонці темно. Так темно, що навіть женихів не видно. І вони дороги не бачать, хоч і люблять темряву. Як ти гадаєш: коли б оце повернулися наші гроші, прийшов би до тебе пан Владек?
А н е л я. Не нагадуйте мені про нього. Не треба!
З б р о ж е к. Знехтував він тобою. А як образив! Як старчиху-прохачку з жебраками в ряд поставив. Мало не змусив, каже, любові канючити...
А н е л я. Ні! Ні! Я не просила. Я тільки спитала, чи є в нього хоч яке почуття до мене, хоч краплина совісті? Після його освідчення...
З б р о ж е к. Совість у нього є. В кожної людини є своя совість. Але кожен виявляє свою совість тоді, коли з неї можна мати користь. Совість, як і все на світі, коштує грошей. Ось будуть у нас гроші, то в пана Владека прокинеться до тебе совість. Чи вона його приведе, чи він її принесе, а він таки прийде до тебе. Прибіжить!
А н е л я. Я зачиню перед ним двері.
З б р о ж е к. Влізе у вікно.
А н е л я. Я замкну своє серце!
З б р о ж е к. Він постукає. Почне ходити перед очима, як старець під вікнами, і канючити. Його мучитимуть почуття і совість. Го-го-го! Під дощем чи в мороз, в хуртовину, цілу ніч, а проходить. Удосвіта постукає: "Хто там?" - спитаєш спросоння. "Любов!" Та він уві сні до тебе пролізе, крізь твій дівочий блакитний сон прошиється, ляже біля ніг, припаде і овіє жагучим коханням.
А н е л я. Не буде цього! Ніколи не буде! Адже в мене... в нас грошей нема.
З б р о ж е к. А коли будуть? Завтра? Навіть сьогодні? І твої гроші? Тоді буде чи не буде?
А н е л я. Не буде...
З б р о ж е к. А що буде?
А н е л я. Я... я не знаю.
З б р о ж е к. А я знаю. Він пробереться знову в твоє серце. Не він, то інший такий самий. І ось тепер я скажу, я мушу сьогодні, перед тим, як зачиниш за мною двері, сказати тобі, що коли він і пролізе в серце, то це ще не біда. А біда, нещастя з процентами буде, коли він через серце пролізе знаєш куди? В кишеню! Що серце, що наше серце, якщо святая святих тепер у людини - кишеня, коли вона не порожня, зрозуміло! Кишеня! Спустошивши кишеню коханки, кожен коханець дивиться на неї, мов крізь замерзле вікно. І як ти його не грій, він уже буде холодний. І побіжить із твого серця, як арештант із тюрми. До іншої, звісно. Мій тобі батьківський заповіт: хочеш довгого і щасливого кохання - зроби з серця сіни в кишеню, а в кишеню нікого не пускай. Тоді будуть сидіти в серці, доки сама не проженеш
А н е л я. Якщо в кишені будуть гроші. А коли грошей нема?
З б р о ж е к. Гроші будуть. Я зараз іду по гроші. Я сьогодні дістану грошей.
А н е л я. А якщо не дістанеш?
З б р о ж е к. Обов'язково! За будь-яких умов! Чуєш? Навіть коли б я раптово помер чи мене вбили б... Чому ти так дивишся? Кожного з нас тепер можуть убити. Такий час. Або ми, або нас, як пишуть комуністи - хто кого.
Анеля - рух і переляк. Німе запитання.
А ти вже витріщилась, як коза на різника? Я кажу - навіть. Навіть коли б мене вбили, - дістану. Адже ж я застрахований від смерті. Я тепер, так би мовити, безсмертний. В першому страховому товаристві - на тридцять тисяч доларів, у Золотому якорі - на тридцять. У третьому - на сорок, у транспортному - на двадцять. Отож, коли б мене навіть убили, ти маєш одержати за це з мамою сто двадцять тисяч премії. Та за такі гроші краще навіть померти сьогодні, ніж завтра ні за що, га? За них можна купити цілу фабрику Зарембського і весь цей будинок. Обов'язково треба купити, щоб зберегти, врятувати гроші від кризи. І якщо я куплю, то ось тобі моє батьківське слово - я в документах напишу і на вивісці великими золотими літерами: "Фабрика Зброжека і Д", тобто і дочки. Отоді побачиш, як до тебе прибіжить, як тебе покохає високоморальний пан Владек. Го-го! Тільки Боже борони відприданити назад йому все. Особливо фабрику. Навіть коли я піду на небесний балкон, ти тримай її в кишені. І нікого не підпускай! Нізащо! "Фабрика Зброжека і Д". Золотими літерами. Вона дасть тобі золото і любов. "Фабрика Зброжека і Д". Ну от, я йду. Піду здобувати фабрику Зброжека і Д. Золотими літерами.
Анеля хоче його поцілувати.
Ну-ну... (Відвернувшись). Зачини за мною двері! А втім, почекай. (Глянув на годинника). У мене є ще сімнадцять хвилин. (Вийшов). Сімнадцять хвилин залишилося ще прожити маклерові, а там - Зброжек пан фабрикант. (Похнюпився). І ось маклер востаннє допиває вино. (Допив вино). Гасить свічку. (Загасив). Яка драматургія.

4

М а к л е н а (в темряві під дощем). Ти думала, сіль терла, а тут - оцей дощ. Чи довго ще буде він? Ця ніч? Я, мабуть, збилася з часу і рано вийшла. Ні зірок, ні дзвону... Ну от, знову про дощ, а треба про це. (Замислилась). Треба про це, а я про гусей думаю. Уявляю - якщо вони зараз справді пролетіли! Темно ж... (І уявляє. Летять гуси. Розбивають темне небо. Просвічується ранкова зоря. У гусей вогнепері крила, наспівує тихенько).
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята
Та понесіть туди, туди...
(Жест на схід). Ні! Треба не про це. Про це треба подумати. Про це треба подумати. Про це...
Та понесіть мене в тюрму,
За віконце заґрачене...
Вбити чи не треба, товаришу Окрай? - спитала б. І сказала б: - Мені трудно думати. Може, тому, що я ще маленька... Ні-ні! Я вже не маленька. За одну цю ніч я виросла так, що в мене все тіло болить, серце, думки - так росла. І все ж таки - робити це чи ні? Я знаю, ви зараз теж не спите. Дивитеся з-за ґрат на ввесь світ. Думаєте. Далеко бачите. А я, бачте, далі цієї стіни не бачу. Хоч я теж думаю, думаю, думаю. Він не дасть уже нам жити. Він прийде і стукне у віконце. Він виселить із підвалу. Спровадить. А коли хазяїн спроваджує з підвалу - це значить, що він виселяє на кладовище, казали ви, як ото я підслуховувала. Я дуже хочу вийти з підвалу, ось за цю стіну, але в життя, а не на кладовище. То як же ви гадаєте? Га?..
З будки долинув кашель. Маклена в будку.
Ви не спите?

5

М у з и к а н т (з будки). Хто там?
М а к л е н а. Це я.
М у з и к а н т (висунувся, придивився). Скажіть, панянко, ви зараз снитеся чи приснились тоді, ввечері ще? (Вийшов скоцюрбившись. Він очевидно змерз). Я вже, здається, витверезів. Вийшов з горілки, і горілка з мене під три чорти. Як колись було на карикатурі: французик - із Бордо, бордо із французика. Так і я. А Кунд ваш, здається, Кунд?
Маклена кивнула головою.
А вас як?
М а к л е н а. Маклена.
М у з и к а н т. Ім'я, здається, малопольське.
М а к л е н а. Моя мама була литовкою.
М у з и к а н т. Еге ж. Кунд не любить запаху горілки. Цікаво було б подивитися на п'яного собаку. П'яних гусей я бачив. Власне, не я, а моя тітка... Павлина, здається... Вона почастувала мене якоюсь чудесною вишнівкою, а вишні викинула у вікно. Дивиться, з'їли її гуси ці вишні й поп'яніли. Кричать "гел-гел", хитаються. Потім попадали. Мертві. Тітка, поплакавши, обскубла на них, як водиться в людей, пір'я, і повикидала гусей на смітник. Вранці чує - "гел-гел-гел". Ідуть всі до порога, голодні на похмілля та голі. Ха-ха-ха! Голі! Чому ви не смієтеся? Хай йому чорт. Сміх, кажуть, гріє. Я б ось хотів зараз бути гусаком, щоб мені хто-небудь викинув хоча б одну вишнину з горілки, хай йому чорт! Я убив би людину, навіть свою тітку, щоб одержати хоч краплину горілки.
М а к л е н а. Скажіть, ви справді могли б убити людину? Правда цьому? Свідомо? (Шукає в пітьмі його очі). Якби було потрібно і трудно?
М у з и к а н т. Коли б я міг убити людину, я давно і насамперед убив би себе, ma fille!
М а к л е н а (довірливо). Отож у легіонах на війні ви нікого не вбили?
М у з и к а н т (спалахнувши). Геть, хай йому чорт! А то я вб'ю тебе! Так! Я вбивав у легіонах! За гуманізм, за велику Польщу вбивав...
М а к л е н а. Ви сказали так, я й повірила...
М у з и к а н т. Убивав, хай йому чорт! (Заспокоївшись). А втім, знову, здається, вийшла риторика. Я вбивав інших, а себе, як бачите, досі ще не вбив. Скільки фальшивих, навіть підсвідомих слів. Я справді дірявий музикант. Я, здається, нагримав на вас? Даруйте. Це я на себе кричав. Їй-богу, на себе!
М а к л е н а. Та я теж себе ніколи б не вбила б. І не вб'ю, хоч би там що! І не треба, зовсім не треба, щоб пан музикант убивав себе. Хай уже вбивають себе інші. Ви, певне, не повірите, якщо я вам скажу про одного такого... Є такий чоловік, що пропонує гроші тому, хто його вб'є. І разом з тим хоче вбити інших. І все заради наживи... А що ви сказали б про того, хто його вбив би?
М у з и к а н т. Коли б у мене були гроші, я теж заплатив би тому, хто взявся б мене вбити. І це, я гадаю, вже не риторика...
М а к л е н а. Вас ні за що... (По паузі). Облишимо це! Скажіть тепер ви щось інше!
М у з и к а н т. Що саме?
М а к л е н а. Що саме? Ну, хоча б про алею, наприклад.
М у з и к а н т. Мені холодно. Я на похмілля. А алея - це дурниці. Міраж. То я п'яні фантазії розводив. Ніколи такої алеї в мене не було й не буде. Ідіть!
М а к л е н а. Я теж люблю розводити фантазії. Але я завжди думаю, що якась із них та здійсниться. Навіть сьогодні думаю... (В уяві - Окрай, тюрма, гуси, вчорашня вулиця. Чомусь стало шкода музиканта. І чомусь захотілось хоча б поцілувати його на прощання). Гляньте ж, он, здається, трохи стало ясніше? Зоря начебто? Дивіться, тут була й алея. Бачите? Тут торік росли величезні дерева. Бачите, ось клен? Пан Зброжек зрубав. А правда, клен і вночі не схожий на ксьондза?
М у з и к а н т. Нічого не бачу...
М а к л е н а. То уявіть собі, що ось тутечки та алея. Ну, а небо і справді вже ясніє. На вас чекає дівчина.
М у з и к а н т. Ну й що?
М а к л е н а. То уявіть, що я хоч трохи та дівчина. І ви зможете поцілувати мене. Тільки, будь ласка, не в руку, я не люблю, коли цілують в руку. А ось прямо сюди, в щоку. Бачите?
М у з и к а н т. Бачу. (Стоїть).
М а к л е н а. Ви цілуєте ту дівчину. В неї тремтять губи. Ось тільки не знаю, що вона скаже, коли відчує, що від вас іще й досі горілкою тхне. Скільки ви випили? Якщо хочете поцілувати, то вже цілуйте в руку, скаже... (Поцілувала його). Прощайте!
І зникла, розтанула в передсвітанковій імлі, лишивши на неголеній щоці теплу вологу. І ще начебто музику. Еге ж, музику. Яку чув колись давно. Коли? Де? Він чує далеку музику і спів ліворуч.
Quand I'Aurore d'isкlle
Rougit dans un ciel pur,
La nature est en fкte
Tout chante dans l'azur.
La joyeuse hirondelle
Nous predit les beaux jours.
Ah! Chantez, chantez comme elle,
Enfants chantez toujours...
М у з и к а н т. Ох, он що! Serenade de Gounod. Колись, ще малому, співала мати. Ха-ха-ха!
Чому саме цю наївно-сентиментальну серенаду, зовсім протилежну осінній ночі, цій страшній реальності?
La joyeuse hirondelle
Nous predit les beaux jours.
Ah! Chantez, chantez comme elle...
(Він намагається схопити мелодію на дудці, але збивається. Спазми не дають. Корчиться - так хочеться плакати. Щоб уникнути цього, він намагається жартувати). Які сентименти! (І, скоцюрбившись од спазми і холоду, додає). І яка іронія! Горілки!

6

І рано вдосвіта, коли такий міцний сон і всі спали, Маклена зустрілася з паном Зброжеком. На стежці, що від його будинку до воріт. Ось вони підійшли одне до одного.
Мовчать.
З б р о ж е к (глухо, але іронічно). Хто ж із нас перший скаже "добридень" ?
М а к л е н а (тоном відповіді на привітання). Пан уже сказав "добридень".
З б р о ж е к. На мою думку, перший повинен вітатися найманець.
М а к л е н а. Я панові вже відповіла.
З б р о ж е к. Панянка відповідає так, начебто вона вийшла на дуель.
М а к л е н а. А що таке дуель?
З б р о ж е к. Це раніше, якщо одне одного ображали, то рубалися чи стрілялися. Тільки не за гроші, а як рівний з рівним.
М а к л е н а. Адже панові за це заплатять більше, ніж пан мені. Певне, тисячі?
З б р о ж е к. Га... (Розглядає Маклену). Та скільки ж насправді панянці років?
М а к л е н а. Тринадцятий. Я вчора сказала.
З б р о ж е к. О, панянка далеко піде.
М а к л е н а. Атож. Я піду в революціонери.
З б р о ж е к. На мої гроші?
М а к л е н а. Ні-ні!
З б р о ж е к. Як же ні! Таки ж - на мої! (Цинічно). Ну що ж, я навіть приніс для цього пістолет.
М а к л е н а. Давайте!
З б р о ж е к. Він уже заряджений. Тільки націлитися і натиснути ось на цю собачку. Панянка каже, що вміє.
М а к л е н а. Так. (Бере револьвер).
З б р о ж е к (поквапливо). Ну от... Тепер я стану отут на стежці, а панянка (озирнувся і майже пошепки) хай стріляє. Тільки в шию. А потім - в революціонери! (Непомітно вийняв годинник та гроші і міцно стис у руці, тому що вона тремтить). Обов'язково в шию! Ну?.. Тепер (заплющив очі) мерщій! Швидше!
М а к л е н а (обійшла навколо і стала перед ним). А гроші?
З б р о ж е к. Гроші потім... коли вб'єш... у кишені.
М а к л е н а. Ні! Гроші хай пан зараз дасть.
З б р о ж е к (відступивши). А якщо панянка візьме та й утече (глузливо) в революціонери?
М а к л е н а. Хай пан покладе їх поряд на землю!
З б р о ж е к. На землю? Можна... Чорт - Бог! Вона далеко піде!
М а к л е н а. І хай пан перерахує, щоб я бачила.
З б р о ж е к. Швидше! Побачать!
М а к л е н а. Хай бачать!
З б р о ж е к (похапцем лічить гроші). Гм, ось... Сто злотих, двісті п'ятдесят... А ось папірці дрібніші...
М а к л е н а. Скільки ж там?
З б р о ж е к. Я сам не бачу. Темно. Але, здається, всі.
М а к л е н а. Ну, то хай пан почекає, поки йому стане світло.
Зброжек, шахраючи, рахує.
(Маклена підійшла, дивиться. Перевіряє очима). Тут, здається, бракує ста злотих.
З б р о ж е к (бурмотить). Тільки ста злотих. Маклер і мене обшахрав. Але... але пістолет, каже він, теж коштує ж щось... Більше як сто злотих. Їй-богу, більше! Пістолет!
М а к л е н а (взявши гроші). Я вже виросла! Виросла! Дивіться! Ось вам ваші гроші! Дивіться і рахуйте! (Лічить). Сто злотих... (Шматує і кидає). Двісті п'ятдесят. (Шматує і кидає). А ось і дрібніші папірці. (Шматує і кидає).
З б р о ж е к (осатаніло). За квартиру? Комірне мені?
М а к л е н а. Ще п'ятдесят злотих? Сто?.. Але пістолет, каже, коштує (підводить револьвер) більше як сто. Батько розповість про все це, то, може, і там, у банках - порвуть ваші гроші. (Націлилась).
З б р о ж е к (затулившись рукою). Не треба, не треба! Прошу вас!
Але Маклена знову обійшла навколо нього, тоді він побіг від неї. Маклена вистрілила. Зброжек упав. Маклена кинула револьвер. Зупинилась і стоїть нерухомо, доки не почувся з балкона свисток. Свисток, яким викликають поліцейських. Тоді вона побігла до воріт. Але повернулась і взяла револьвер. Коли, рушивши, почула, що у ворота входять, кинулася вздовж стіни до Кундової будки. З будки вилазить музикант.
М а к л е н а. Ви бачили? Чули? Розкажіть про все це поліції. Або передайте батькові та Христинці. І скажіть, що я...
Десь збоку залящав свисток.
(Вона перелізла через стіну. Ще раз вигулькнула її голова. Крикнула лунко, махнула рукою). Передайте, що я повернусь! Обов'язково! (І зникла).
Музикант, горблячися від холоду, пішов у той бік, куди показала Маклена. Та його смикнув за спину холод і повернула якась думка. Він озирнувся і побіг у протилежний бік. Повернувся і знову пішов, куди показала Маклена, здається, вже більш рішуче. З-за стіни, де перелізла Маклена, десь далеко сходило сонце.

З а в і с а

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
АВТОПОРТРЕТ

ВИШНІ

Зелена Євангелія

Дороги

РІЗДВО

ЄВГЕН МАЛАНЮК
Під чужим небом

ІСТОТНЕ

Стилет чи стилос? - не збагнув

ЗЕМНА МАДОННА

Григорiй Косинка
В житах

Фавст

Микола Куліш
МАКЛЕНА ГРАСА

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ АВТОПОРТРЕТ

ВИШНІ

Зелена Євангелія

Дороги

РІЗДВО

ЄВГЕН МАЛАНЮК Під чужим небом

ІСТОТНЕ

Стилет чи стилос? - не збагнув

ЗЕМНА МАДОННА

Григорiй Косинка В житах

Фавст

Микола Куліш МАКЛЕНА ГРАСА

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
АВТОПОРТРЕТ

ЄВГЕН МАЛАНЮК
Під чужим небом

Григорiй Косинка
В житах

Микола Куліш
МАКЛЕНА ГРАСА