ТАРАС ШЕВЧЕНКО

ЗАПОВІТ

 

Як умру, то поховайте

 

Мене на могилі,

 

Серед степу широкого,

 

На Вкраїні милій,

 

Щоб лани широкополі,

 

І Дніпро, і кручі

 

Було видно, було чути,

 

Як реве ревучий.

 

 

Як понесе з України

 

У синєє море

 

Кров ворожу... отоді я

 

І лани і гори —

 

Все покину і полину

 

До самого бога

 

Молитися... А до того —

 

Я не знаю бога.

 

 

Поховайте та вставайте.

 

Кайдани порвіте

 

І вражою злою кров'ю

 

Волю окропіте.

 

І мене в сім'ї великій,

 

В сім'ї вольній, новій

 

Не забудьте пом'янути

 

Незлим тихим словом.

 

 

25 грудня 1845 в Переяславі

 

ЛІЛЕЯ

«За що мене, як росла я,

Люде не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають

З мого цвіту? Дивуються,

Не знають, де діти!

Скажи мені, мій братику,

Королевий Цвіте!»

«Я не знаю, моя сестро».

І Цвіт королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

До білого пониклого

Личенька Лілеї.

І заплакала Лілея

Росою-сльозою...

Заплакала і сказала:

«Брате мій, з тобою

Ми давно вже кохаємось,

А я й не сказала,

Як була я людиною,

Як я мордувалась.

 

Моя мати... чого вона,

Вона все журилась

І на мене, на дитину,

Дивилась, дивилась

І плакала. Я не знаю,

Мій брате єдиний!

Хто їй лихо заподіяв?

Я була дитина,

Я гралася, забавлялась,

А вона все в'яла

Та нашого злого пана

Кляла-проклинала.

Та й умерла... А мене пан

Взяв догодувати.

Я виросла, викохалась

У білих палатах.

Я не знала, що байстря я,

Що його дитина.

Пан поїхав десь далеко,

А мене покинув.

І прокляли його люде,

Будинок спалили...

А мене, не знаю за що,

Убити — не вбили,

Тілько мої довгі коси

Остригли, накрили

Острижену ганчіркою.

Та ще й реготались.

Жиди навіть нечистії

На мене плювали.

Отаке-то, мій братику,

Було мені в світі.

Молодого, короткого

Не дали дожити

Люде віку. Я умерла

Зимою під тином,

А весною процвіла я

Цвітом при долині,

Цвітом білим, як сніг, білим!

Аж гай звеселила.

Зимою люде... боже мій!

В хату не пустили.

А весною, мов на диво,

На мене дивились.

А дівчата заквітчались

І почали звати

Лілеєю-снігоцвітом;

І я процвітати

Стала в гаї, і в теплиці,

І в білих палатах.

Скажи ж мені, мій братику,

Королевий Цвіте:

Нащо мене бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матір?.. Милосердий,

Святий боже, милий!»

І заплакала Лілея,

А Цвіт королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

На білеє пониклеє

Личенько Лілеї.

 

1846

25 липня, Київ

 

ГАМАЛІЯ

«Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі

Із нашої України!

Чи там раду радять, як на турка стати, —

Не чуємо на чужині.

 

Ой повій, повій, вітре, через море

Та з Великого Лугу,

Суши наші сльози, заглуши кайдани,

Розвій нашу тугу.

 

Ой заграй, заграй, синесеньке море,

Та під тими байдаками,

Що пливуть козаки, тільки мріють шапки,

Та на сей бік за нами.

 

Ой боже наш, боже, хоч і не за нами,

Неси ти їх з України;

Почуємо славу, козацькую славу,

Почуємо — та й загинем».

 

 

Отак у Скутарі козаки співали;

Співали, сердеги, а сльози лились;

Лилися козацькі, тугу домовляли.

Босфор аж затрясся, бо зроду не чув

Козацького плачу; застогнав, широкий,

І шкурою, сірий бугай, стрепенув,

І хвилю, ревучи, далеко, далеко

У синєє море на ребрах послав.

І море ревнуло Босфорову мову

У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові

Тую журбу-мову на хвилі подав.

Зареготався дід наш дужий,

Аж піна з уса потекла.

— Чи спиш, чи чуєш, брате Луже?

Хортице-сестро?.. — Загула

Хортиця з Лугом: — Чую! чую! —

І Дніпр укрили байдаки,

І заспівали козаки:

 

 

«У туркені по тім боці

Хата на помості.

Гай, гай! Море, грай,

Реви, скелі ламай!

Поїдемо в гості.

 

У туркені у кишені

Таляри, дукати.

Не кишені трусить —

Ідем різать, палить,

Братів визволяти.

 

У туркені яничари

І баша на лаві.

Гой ги! вороги!

Ми не маєм ваги!

Наша воля й слава!»

 

 

Пливуть собі, співаючи;

Море вітер чує.

Попереду Гамалія

Байдаком керує.

Гамалію, серце мліє:

Сказилося море.

Не злякає! — і сховались

За моряні гори.

 

Дрімає в гаремі — в раю Візантія

І Скутар дрімає. Босфор клекотить,

Неначе скажений; то стогне, то виє:

Йому Візантію хочеться збудить.

— Не буди, Босфоре, буде тобі горе;

Твої білі ребра піском занесу,

У мул поховаю!.. — реве синє море: —

Хіба ти не знаєш, яких я несу

Гостей до султана?.. — Так море спиняло

(Любило завзятих усатих слав'ян).

Босфор схаменувся. Туркеня дрімала.

Дрімав у гаремі ледачий султан.

Тільки у Скутарі, в склепу, не дрімають

Козаки сердеги. Чого вони ждуть?

По-своєму бога в кайданах благають,

А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

 

 

«О милий боже України,

Не дай пропасти на чужині,

В неволі вольним козакам!

І сором тут, і сором там —

Вставать з чужої домовини,

На суд твій праведний прийти,

В залізі руки принести

І перед всіми у кайданах

Стать козакові...» — Ріж! і бий!

Катуй невіру-бусурмана! —

Кричать за муром. Хто такий?

Гамалію, серце мліє.

Скута р скаженіє.

— Ріжте! бийте! — на фортеці

Кричить Гамалія.

Реве гарматами Скутара —

Ревуть, лютують вороги.

Козацтво преться без ваги —

І покотились яничари.

Гамалія по Скутарі —

По пеклу гуляє,

Сам хурдигу розбиває,

Кайдани ламає.

— Вилітайте, сірі птахи,

На базар до паю! —

Стрепенулись соколята,

Бо давно не чули

Хрещеної тії мови.

І ніч стрепенулась:

Не бачила, стара мати,

Козацької плати.

Не лякайся, подивися

На бенкет козачий.

Темно всюди, як у будень,

А свято чимале.

Не злодії з Гамалієм

Їдять мовчки сало

Без шашлика. — Засвітимо! —

До самої хмари

З щоглистими кораблями

Палає Скутара.

Візантія пробуркалась,

Витріщає очі,

Переплива на помогу,

Зубами скрегоче.

 

Реве, лютує Візантія,

Руками берег достає;

Достала, зикнула, встає —

І на ножах в крові німіє.

Скутар, мов пекло те, палає;

Через базари кров тече,

Босфор широкий доливає.

Неначе птахи чорні в гаї,

Козацтво сміливе літає:

Ніхто на світі не втече!

Огонь запеклих не пече.

Руйнують мури; срібло, злото

Несуть шапками козаки

І насипають байдаки.

Пала Скутар, стиха робота,

І хлопці сходяться; зійшлись.

Люльки з пожару закурили,

На байдаки — та й потягли,

Рвучи червоні гори-хвилі.

Пливуть собі, ніби з дому,

Так буцім гуляють,

Та — звичайне, запорожці —

Пливучи співають:

 

 

«Наш отаман Гамалія,

Отаман завзятий,

Забрав хлопців та й поїхав

По морю гуляти;

По морю гуляти,

Слави добувати,

Із турецької неволі

Братів визволяти.

Ой приїхав Гамалія

Аж у ту Скутару.

Сидять брати-запорожці,

Дожидають кари.

Ой як крикнув Гамалія:

— Брати! будем жити,

Будем жити, вино пити,

Яничара бити,

А курені килимами,

Оксамитом крити! —

Вилітали запорожці

На лан жито жати;

Жито жали, в копи клали,

Гуртом заспівали:

«Слава тобі, Гамалію,

На ввесь світ великий,

На ввесь світ великий,

На всю Україну,

Що не дав ти запорожцям

Згинуть на чужині!»

 

 

Пливуть, співаючи; пливе

Позад завзятий Гамалія:

Орел орлят мов стереже;

Із Дарданеллів вітер віє,

А не женеться Візантія;

Вона боїться, щоб Чернець

Не засвітив Галату знову,

Або гетьман Іван Підкова

Не кликнув в море на ралець .

Пливуть собі, а з-за хвилі

Сонце хвилю червонить:

Перед ними море миле

Гомонить і клекотить.

 

Гамалію, вітер віє...

Ось... ось... наше море!..

І сховалися за хвилі —

За живії гори.

 

1842 р.